Хахли – не ми. Ми – не хахли?

«А, ви с Украіни. Харашо-харашо. Рускіє називают вас хахлами, а ви іх – маськалями…», - так привітався з нами працівник вуличного туристичного агентства в турецькому містечку Махмутлар, що біля Аланії.

«Бивалі, бивалі у меня на екскурсіях і хахли, і маськалі. От счас діск запісивают бєлоруси. А ви нє стойтє, в Турции не принято стоят и разговариват. Ілі садітесь, ілі уходітє. Відітє, какой я гостєпріімний, ну нічєво не здєлаєш, в Турции такіє правіла. Так что ви садітєс, садітєс, а я вам анекдот про хахлов раскажу», - розмова з Толіком, так нам представився молодий чоловік наразі невідомої для нас національності, ставала дедалі веселішою. Ми вже й забули, що прийшли сюди замовити екскурсію. Спокуса почути в Туреччині анекдот про українців, розказаний такою «милозвучною» російською, була сильнішою понад усе.

«Слусайтє, слусайтє. Прішол хохол к хохлу, как у вас говорят, кум к куму домой, а у нєго по комнатє свіня без задніх ног бєгаєт (звичайно, що ми знали продовження цього анекдоту, та чемно слухали далі, тим паче, що почути про свинину в країні, де її не їдять...ну ви, мабуть, самі розуміє всю силу наших вражень. Переповідати анекдот до кінця не буду, бо мені видається, що всі його знають, а ті, хто не пригадав, може запитати у кума).

Після анекдоту наш новий знайомий Толік вразив нас не менше. Він знову запросив нас присісти за дерев'яний столик, який стояв на вулиці біля їх агентства, і чистою українською промовив: «Ласкаво просимо». Нашій радості не було меж. «Толік розуміє українську, а не тільки «общєпонятний», - подумала я. Ми навперебій почали розпитувати в нього, звідки він родом, скільки вартує рафтінг, чи це безпечно. Однак Толік швидко нас втихомирив, діставши записника. І тут ми побачили... На кількох сторінках були записані українські словосполучення та їх значення. «Ти харна дівчина. Я тебе лублу. Дякую...», - таким виявився письмовий словниковий запас. Однак Толік все ж таки вирішив нас не розчаровувати і розповів, що сам він - азербайджанець (його справжнього імені я так і не запам'ятала), а в Хмельницькій області (на славній Україні) живуть його родичі.

Як тільки ми розговорилися про заплановану екскурсію, про допомогу попросили білоруси, яким ніяк не вдавалося переписати диск з фото. Незважаючи на нашу поміч, білоруси теж не забарилися обізвати нас хохлами, просто вони й подумати не могли, що нас це ображає. Через кілька хвилин і наш новий просунутий друг Толік з Баку, і пара білорусів з Гомеля називали нас «украінцами». Щоб реабілітуватися, білорус та його дружина почали розповідати, що в Україні, так як і в Білорусі, всі розмовляють російською. Летіли вони на відпочинок через Київ (хто забув - це наша золотокупольна столиця) і «рускій язик вєздє слишалі». «А в нас у Львові, на Західній Україні...», - почала я атаку. Та білоруска Таня так і не дала мені договорити. Вона часто оздоровлювалася у Трускавці. І знає, що там люблять і шанують українську. Та мені однаково здалося, що аргументів мало і я почала розпитувати про те, яку мову вчать у школі білоруси. «Рускій, в первую очєрєдь. Бєлорускій тоже ізучают, но на нем нікто не разгаваріваєт», - ввела мене у курс справи Таня.

У розмову втрутився Толік, який знову вирішив пожартувати і перепитав у білорусів, чому українці - хохли, росіяни - маськалі, а білоруси не мають своєї особливої клички. «А нас зовітє чіпси», - пожартував білорус Саня. «І спеціальної клички вони не мають, і окремої сторінки у Толіковому блокноті», - подумала я.

На другий день ми знову пішли в турагентство до Толіка, який вже збирався вирушати на свою батьківщину, бо закінчувався туристичний сезон і його робоча віза теж. На прощання він полестив нам, що «украінцев в Турціі любят большє, чєм рускіх» і перепитав, чому між українцями та росіянами така «любов». Я подумала, що так склалося історично. А мій хлопець, який неодноразово був в Азербайджані, відповів надто коротко, але дуже зрозуміло для Толіка: «Это как любовь азербайджанцев к армянам».

Екскурсія мала відбутися наступного дня. А цей вечір продовжувався, зрештою, як і знайомства. Цього разу ми зустріли молодих росіян з Тули - Лєну та Антона. Звичайно, що за чаркою бейлісу, неподалік моря, молоді пари з Білорусі, Росії та України (серед яких і ми) порозумілися дуже швидко. Спільну мову представникам трьох братніх народів було важко знайти лише перші кілька хвилин знайомства, під час якого білоруси відмовилися сказати кілька слів білоруською, мотивуючи тим, що «бєлорускій точно такой, как украінскій (зверніть увагу, вже не хохляцький) і на ньом нікто не разговаріваєт», росіяни, особливо Лєна, мати якої виявилася «хохлушкою», «нє моглі панять, как ето в Украінє нє учат рускій в школє, ето навєрно ужасно», а ми, українці, пишалися, що «нашому роду нема переводу» і мову нашу вже почали вчити у мусульманських країнах.

Не вірите? Загляньте у записник Толіка.