Індустріальний облом «червоної» Галичини

Вже, на жаль, правилом «доброго тону» стало гудити «недолугих і провінційних» галичан, мовляв, місто занепадає, культурно й фінансово деградуючи. Почасти це так. Але відчутно, що дискусія застаріла і «застрягла». Позаяк упродовж останнього десятка років відбулося найважливіше – закінчився підрозтягнутий історичний процес, супроводжуваний переформатуванням головних розвиткових магістралей. І, зрозуміло, перерозподілом «соціалістичної» власності.

Процес цей стрімко розпочався, і вже набув певної вивершеності. Чи відбудеться індустріальний Ренесанс - невідомо. Адже Галичина впаяна в Україну. Але у будь-якому разі місто та регіон ніколи не перебуватимуть у «старому» форматі. Водночас «нові» суспільні мірила можуть стати якнайбільш привабливими - відкритість до ЄС, толерантність та відносна прозорість господарчих процесів.

Ритуальним закидом до покомуністичних галицьких еліт є «розпорошення» індустріальних потужностей на початку 90-х, наводяться приклади «теле- і радіоапаратурних» заводів, занехаяного виробництва ВПК. Але мало хто з непримиренних критиків розглядає львівську індустрію у контексті ширших процесів, що супроводжували згортання високоточної оборонки. У спадок від СССР лишилися совєтські заводи і натовпи інженерів, а не ринки збуту й зруйнована система соцзамовлень; зникла й можливість координувати діяльність мегакомплексів, керованих донедавна вручну з різних підкремлівських міністерств. Усі гіперуспішні тогочасні директори були чемпіонами економіки, але планової. Є замовлення - підприємство успішне. Коли ж розвалилася деградована система, зникли й запоруки успіху. У подібних дискусіях часто-густо підміняють тезу: не «погані» демократи зле загосподарювали успадковану «добру» економіку, але економічний менеджмент усієї совєтської держави, безальтернативно керованої Компартією, перебував у настільки жалюгідному стані, що призвів до колапсу усього проекту «СССР». Держави, котра просто не змогла пережити мінімального випробування внутрішніми трансформаціями, вже не кажучи про елементарне - не осилила вдягнути і нагодувати власного пролетарського гегемона. Якщо вдатися в історичні ремінісценції, стає зрозумілим, що переваги «червоного» володарювання, зокрема оспіваної «індустріалізації», не витримують жодної критики, позаяк саме махрова совєтизація з її рабською працею і спричинила на початку 30-х до найбільшої трагедії міжвоєнної Європи - Голодомору. У той самий час, коли «ощасливлені» комуністичними будівничими українські селяни мільйонами вимирали з голоду, «нещасні» та «затуркані» українці Галичини, перебуваючи «під гнітом панської Польщі», цілком незле собі радили. Ситі, культурно та соціально організовані. Безперечно, не розкошуючи, зрештою, як і вся міжвоєнна Європа, досить згадати Веймарську Німеччину, але ж і не вимираючи, як українці совєтські. Варто згадати увесь комплекс національних організацій від «Маслосоюзу», кредитних спілок до Пласту чи ОУН.

Вертаючись до теми, варто згадати, що наприкінці 80-х вічноголодний СССР вимагав замість танків чи автобусів елементарних споживчих товарів. Одягу. Масла. Шпротів і горілки. Мила і сірників. А їх не було... Щонайгірше для симпатиків соцустрою, жодної можливості виправити ситуацію не світило. Саме народ не хотів тішитися зростанням ВВП завдяки нарощуванню продукції танків, що дарувалися у безстроковий кредит «братнім недорозвинутим» країнам з вічно субсидованою економікою. Шкарпеток, вже не кажучи про джинси, чомусь не було, а от спецприладів радарних комплексів для озброєння усього Варшавського договору було вдосталь. Безперечно, робочих місць не бракувало, але ж якість життя і реальна девальвація купівельної спроможності рубля були катастрофічними. Ясно, не для зажирілих на спецпайках обкомівських функціонерів, а для звиклих представників «трудящих мас». І якби російська економіка на початку 90-х працювала ліпше ніж галицька, то навряд би зголоднілі ленінградці їздили полювати на цукор та ковбасу у Куликів. Тож оспівані виняткові злидні Галичини, «зумовлені керуванням націонал-демократів», при зіставленні стають досить ефемерними.

Функціонувати соціалістична економіка могла лишень і виключно в комплексі з махиною відповідного держустрою та відповідної управлінської вертикалі, здійснюваної партійною номенклатурою. Адже «червоний директорат», безвідносно до його оцінки, був частиною ширшої системи, а зазнала очевидного неуспіху саме вона.

Тож ми виходимо на розуміння іншого «чому». За умов інфляції, провального кредитування та нестійкості владних еліт у Києві, які постійно намагалися «удосконалити» під себе правила всеукраїнської гри, «провінційним» заводчикам не лишалося нічого ліпшого за розтягування по нірках устаткування. Зі здачею у суборенду клаптиків заводських площ. І до переходу на мануфактурний рівень виробництва. Це і злочин, і біда. Але міністерського розподільчого «даху» у Києві вони не мали. На той час, крім підприємливого та хазяйнуватого місцевого селянства, не було передумов для створення галицького економічного дива. До того ж більшість київських владних еліт часів проголошення Незалежності не були контрелітами «націонал-демократичного скликання», - номенклатурний апарат міністерств та відомств змін майже не зазнав. І «депутатство» антикомуністів у Верховній Раді не спричиняло до кадрової пертурбації на рівні індустріального проводу країни. Лишалися ті самі галузеві керівники, безвідносно до їхньої компартійної минувшини. Тож боротьба за всеукраїнський перерозподіл владних повноважень і побудова нових господарчих стосунків просто не могли не викликати відповідних наслідків у регіонах. Там, де була «прив'язка» до «жирного» відомства, підтриманого потужним металургійним чи вугільним лобі, котре вже тоді живилося на відкатах та відмиванні бюджетних мільярдів, зокрема на Сході чи Півдні країни, виробництво не згорталось. Йшли цільові субсидії з Держбюджету задля відстоювання розвиткових інтересів протоолігархів. Там, де цього не було, зокрема у Галичині, там і не могло статися жодного «індустріального дива», хіба крім вічноуспішної нафтопереробної галузі. Тут варто згадати крах індустрії Криму, керованого аж ніяк не галичанами.

Незавершеність майнової реформи, непрозора приватизація та недолуге законодавство й увели «роздержавлену» економіку на всьому постсовєтському просторі у тіньову сферу. Попутно розваливши виробничих красенів. Внаслідок правової анархії стало вигідніше розкрадати устаткування, ніж за пару років, сподіваючись нормалізації правил гри, потроювати прибутки. Адже модернізації виробництва держава не забезпечувала. Гарантували ж щось хіба конкретні міністри, пов'язані з конкретними генералами. І логіка місцевого «розкрадання», породжена закономірністю процесів отримання вигоди, була наступна: ліпше синиця в руці, ніж журавель у небі. Внаслідок неможливості розвитку підприємств - самозакохано крали. Згинув навіть один з найперспективніших гігантів харчової промисловості - львівський м'ясокомбінат. «Крадії» просто не мали певності, що «завтра» вони не будуть усунуті від влади на підприємстві.

Водночас альтернативні, некомуністичні директори очолювали підприємства, не приходячи з вулиці, а породжуючись тими ж трудовими колективами. Самі місцеві пролетарі їх висували, згодом обираючи керувати підприємством чи делегуючи до різнорівневих рад. Люди ці не бралися з Марсу, не вилізали з криївок, а були дітьми тої самої «найпрогресивнішої у світі» технічної освіти. Одна біда: вони також були викувані у горнилі совєтської системи, мислячи тими ж управлінськими категоріями, невідповідними до цілковитої зміни економічної і політичної реальності. І проблема ся не Галичини чи Львова - це біда всеукраїнського масштабу, адже «макроекономічними» процесами країни задля примарного загального благоденствія не керував ніхто; на декоративному тлі боротьби за державну трибуну тривав реальний і жорсткий процес «роздержавлення» місцевого майна. І гротескові форми цього стали безпосереднім наслідком практик соціалістичного господарювання, й аж ніяк не були придумані українськими чи прибалтійськими «буржуазними націоналістами».

Відвертий провал місцевих виробників високоточної техніки «виправданий», якщо доречно таке слово, найширшими процесами руйнації соціалістичного ринку і відповідного управління, а не приходом «директорів-націоналістів».

Безперечно, якби існувала герметична економічна система з вічним дефіцитом товарів широкого вжитку, львівські телевізори б і надалі йшли на ура. Але, на жаль, уся високотехнологічна совєтська промисловість від початку не перебувала на найвищому рівні - телевізори випускали добрі, але як для Румунії чи Болгарії, ринки імпорту котрих контролювалися вручну. Коли ж планова модель зустрілася з впливами реальної ринкової економіки, стало зрозуміло, що самого патріотизму, аби купляти гірші і недешевші до того ж речі, недостатньо. Стагнація економік усіх колишніх совєтських республік, й українська не виняток, призвела до стрімкого скорочення ринків збуту та виробництва загалом. Цей процес супроводжував усі країни колишнього соцтабору, - відбувалася бурхлива деградація виробництва «жигулів» чи «вартбургів». «Самоварні» ж заводи банкрутували невблаганно. Тож совєтська економіка, децентралізовано передана у спадок екс-республікам, просто не мала шансів повторити «китайське економічне диво», перебуваючи у настільки глибокій внутрішній кризі, що призвела б лишень до «успіхів» Куби чи Північної Кореї.

Довідка ZAXID.NET

Автор - незалежний філософ, політолог, журналіст.

Народився та мешкає у Львові.