Львів – електоральний донор

Донорство в медицині – це завжди благородно, людяно й альтруїстично. Донорство в політиці – це завжди благородно, проте наївно й самодурно. Однак є дві речі, спільні для донорства медичного і політичного. В обох випадках донор свідомо робить себе збитковим. Друге: в обох випадках донор у відповідь на свій воістину Вчинок отримує просто „дякую”. Та якщо в людському вимірі це „дякую” гріє душу донора, то в політичному вимірі оце „дякую” можна запхати собі, перепрошую...

Львів - електоральний донор. Він постійно і беззастережно віддає свої голоси тим політичним проектам, яким можна взагалі нічого не робити для Львова, - лишень номінувати себе патріотичними. Та й, урешті, Львів став новітнім державотворчим феноменом тільки тому, що був сильний ворог - якого, за всіма канонами протистояння, треба ненавидіти й перемагати. Недавня Помаранчева революція лише зайвий раз довела, що Львів на щось вагоме здатен лише в умовах страху й безвиході. Страх і безвихідь - це ті безумовні рушії, які додають Львову політичної енергії. Страх і безвихідь - на цих інстинктивних поняттях уже друге десятиліття „розводять" Львів. І це пояснює той парадокс, що Львів уже котрий рік віддає всього себе тим політичним силам, які не породжені Львовом, не сформовані Львовом і до Львова ніякого стосунку не мають.

Оце хронічне донорство Львова на користь нельвівських і навіть незахідноукраїнських політиків - це карма для Львова. Чи кара за фальшивий месіянізм - не варто судити. Але всім, хто дружить із логікою, цілком зрозуміло: так просто віддавати всього себе за просто так може тільки той, хто не має що втрачати. Свята правда: Львів на кожних виборах немає що втрачати. Для України Львів - це просто донор. Донор ідей, донор патріотизму, донор кадрів, донор голосів. Головна цінність такого безвідмовного донора - його жертовність. Роль політичного донора Львів не лише виконує, але й успішно перевиконує. Львів пожертвував собою заради уявної України. Львів „забив" на себе, будуючи Україну - і саме тому він намарне чекає, що вдячна Україна почне відбудовувати Львів. Будучи думками в Україні і з Україною, Львів не звертає уваги на власні розбиті дороги, на містечкову корупцію, на лежачу промисловість і на митницю, яка чомусь не годує регіон (а це вже дійсно дивина). Такого донора треба на руках носити. От тільки рук таких чомусь немає.

Таке враження, що загальноукраїнські політики, які на Львівщині оберемками збирають голоси, постійно ставлять Львів перед вибором: або - ти, або - Україна. Тут - або або, без ніякого „і". Донбас цю дилему вирішив одним махом. Оскільки тамтешня еліта зацікавлена у своєму регіоні, позаяк у ньому зосереджений капітал, - то й вибір як такий не розглядався. А от зі Львовом - проблема. За весь час незалежності Львів не спромігся на формування потужного поля егоїстичних потреб та інтересів. І тому за відсутності власного проекту Львів радо голосує за ті проекти України, які розроблені не львів'янами, фінансуються нельвів'янами і втілюються не ними ж.

Іноді смішно читати рейтинги впливових львів'ян. Туди зараховують Шкіля, Чорновола, Радзієвського, Стецьківа. Навіть Ключковського, Яворівського, Сашка Богуцького і, прости Господи, Ганну Герман. Львів ніяк не може звикнути, що Київ уже давно перемолов вихідців зі Львова. Скільки наші львів'яни грошей вибили для начебто рідного міста? Скільки регіональних проектів пролобіювали? Скільком простим львів'янам підкинули меценатської допомоги? Мало кого цікавить... А й дійсно, чого б це людей мало цікавити те, чого не існує...

Відтинки часу між виборами - шалено нудні для Львова. Немає драйву, немає тієї тотальної політичної напруги, яка мобілізовує і змушує забути про власну провінційність. Із цього я формую зумисне провокативний висновок, що Львів - це антиєвропейське місто, а львівська політична ментальність - двічі антиєвропейська. Бо жити стабільно і будувати своє маленьке життя - для політичного Львова це завдання не до виконання. Львів розцвітає тільки в умовах кризи і жорсткої політичної боротьби. Львів'яни, які в день виборів їдуть на пікнік чи на риболовлю, - це, на думку загалу, огидні пофігісти, яких стріляти треба. Планово розвиватися, спокійно звикати до прогнозованого політичного плину - це Львову аж ніяк не підходить. Йому перманентно потрібен хмиз, щоб із тріскотом горіти, мобілізовуватися проти когось, працювати на когось, з усіх сил підтримувати когось із оманливим самопоясненням „а хто ж, як не ми?" - і так на кожних виборах.

Осінні дострокові вибори - не виняток. Розумні київські політики-мільйонери вкотре продовжують не завойовувати Львів - а використовувати його. І справа тут, на мій скромний погляд, не у віртуозності політиків, а в примітивності львівського виборця. Він настільки простий, що за нього не треба боротися. Досить тільки потиснути на безвідмовну „льокус міноріс" (у психоаналітиці - точка найбільшої вразливості). Для Львова цією точкою є намагання довести свою українськість, довести свою національну вагу. „О, це солодке відчуття жертовності!" - щиро вигукнув один із героїв геніального Андре Жида. Погоджуюся, ніщо так не гріє, як відчуття власної величі, впивання своїм надзавданням. Гра на львівських „понтах", на відчутті Львова незамінним - це невибаглива технологія київського бомонду під час виборів. Для тих політиків, які вважаються лідерами суспільної думки на Львівщині, підтримка Львова - це результат не вкладених коштів чи зусиль у регіон, а результат правильного позиціонування, яке, як відомо, грошового еквіваленту не має. Ось чому партійні бюджети на передвиборні кампанії для БЮТ і „Нашої України" у Львівській області - суто символічні. Та й то вони працюють не стільки на виборця (його можна запалити ціною словесного нагнітання атмосфери), - а, здебільшого, на добробут кількох людей-розпорядників цих бюджетів.

Електорально працювати зі Львовом - раз плюнути. За останні десятиліття жодного агітаційного креативу, розробленого Києвом ексклюзивно для нашого регіону, - не було. Якщо спеціально для Криму чи Донецька партії розробляють інваріанти агітації, то для не менш специфічного Львова - ні. І не буде цього в найближчій перспективі, позаяк із донорами треба працювати морально. А мораль, як відомо, - штука вкрай схематична і плоска. Основний аргумент, який мобілізовує донора, - це персональна відповідальність за смерть пацієнта. Аби Львів, який тліє у період між виборами, повноцінно розгорівся, потрібно небагато: переконати Львів, що Україна - це смертельно хворий пацієнт, якого треба конче рятувати своїми голосами. Чим талановитіше цю псевдодраму політики розіграють для західняків, тим більше голосів у їх кишені. Між іншим, київські соціологи обожнюють виконувати коштовні замовлення по Львову. Бо їм достатньо підняти цифри дворічної-трирічної давності, помножити на класичну похибку - і результат готовий. І гроші зароблено, і замовник задоволений. А це вже не жарти. Бо Львів упевнено перетворюється в електорально стигматизований регіон, до якого руки політиків будуть доходити все рідше і рідше. Навіщо інвестувати в регіон, якщо він усе одно даватиме потрібні показники на виборах? Дуже прикро, але фактично Львів уже став на цей шлях. Львів є жертвою власної політичної традиції. Львів доходить тому, що сюди не доходять ні гроші, ні руки політиків. Кумиром Львова легко стає той, хто найбільше його налякає ворогом. Як два на два.

А навіщо, власне кажучи, боротися за симпатії Львова? Донор - суб'єкт невередливий і сумлінний. Він сам себе мобілізовує. Достатньо лише ідеологічної накачки. Завдяки їй кожні вибори для львів'янина - це як похід на священну війну, на останню битву за правду, тобто за партію Х чи за кандидата Х. Це як похід на битву, яку не можна програвати. Бо кожні вибори - доленосні. Останні. Не на життя, а на смерть. Сурми виборів - це улюблена музика для Львова, який одягає вишиванку і добровільно іде донорствувати на виборчі дільниці. І тут не важливі ідеї, з якими партії виходять на суд людський. Тут пробачаються навіть відверті піар-ляпи на кшталт „Не зрадь Майдан!" чи ще давніша „Весна переможе!". Львів узагалі сліпий до помилок та зрад. Ідея рятувати Україну руками Луценка чи Юлі Тимошенко - вища від таких „дріб'язок", як програми партій чи персональний „фарш" партійних списків. Навіщо про це думати, якщо країна в небезпеці? У психіатрії це називається „параноїдальна симптоматика". Кажуть, лікування - тільки стаціонарне і під пильним наглядом.

В умовах, коли тебе шарпають за нитку месіянства, Львів обирає єдино правильну тактику - вірити. Вірити в те, що обстоює той, кому ти віриш. Вірити в те, що віра твоя спасе тебе. Віра - це гарне почуття. Та насторожує, що Львів вірить без звіряння. Львівська віра - це свята віра. А, отже, сліпа. Вірю, бо вірю, що вірю. У політичному Львові ніколи не була в пошані така древньоантична наука, як логіка, і похідні від неї - прагматизм та критичне мислення. Поведінка електорального Львова - ірраціональна. Політична формула Львова - це сліпа віра, помножена на інерцію, плюс традиція.

Так станеться й цієї осені. У жодній партії чи блоці, які традиційно є найретинговішими у Львові, немає достатнього впливового кадрового львівського представництва. Можна зрозуміти Донбас, тому що він голосує не стільки за Партію регіонів, скільки за своїх (що одне й те ж). Та як зрозуміти Львів, який при своїй винятковій заполітизованості не спромігся мати своє широке представництво в патріотичних партіях? Янукович приїжджає в Донецьк як додому, а Шкіль до Львова - як у гості до мами. Львів тому не має своїх репрезентантів, що не має своїх чітко артикульованих інтересів. А це найгірше - коли регіон формально має через кого, але не має що лобіювати.

Ось чому доводиться жити чужими ідеями, закодованими не то в підкові, не то в косі...

Фото з сайту www.pfku.univ.kiev.ua