Львів і німці. Хроніки кризи

Святкування будь-яких історичних дат – обов’язкове. Але не в режимі якихось ідеологічних містифікацій. Людство має обов’язково згадувати свою історію. Якщо не будемо згадувати своє минуле, то не зможемо забезпечити своє майбутнє.

В цей день належить - і через засоби масової інформації, і просто через роздуми - собі уяснити, що ж воно відбулося насправді. Хочеш чи не хочеш, але вже потрібно відійти від радянської епохи і зрозуміти те, що відбулося 9 травня 1945 року.

І ми зрозуміємо, що цього дня потенційно перемогла ідея англосаксонської демократії, опираючись зокрема на фізичну потугу тогочасного тоталітарного Радянського Союзу. Десь через 40 з гаком років ця ідея остаточно розпочала свій тріумфальний хід по всьому світу. 9 травня 1945 року повністю перемінило пейзаж світової історії. Щодо нашої країни - то це сталося з величезним запізненням.

А що ж конкретно трапилось?

У Києві - в листопаді 1943 року, у Львові - у липні 1944 року, в Центральній Європі - починаючи з травня 1945 року була знищена одна тоталітарна система, а друга тоталітарна система дуже жорстко себе заявила. Все це виглядає з висоти сьогоднішнього дня, як казала наша велика землячка Ахматова про Першу світову війну в 1940-му році: «И с года 40-го как с башни высокой гляжу». З високої дзвіниці нашої сучасності уже очевидно, що ж воно тоді, у 1944 році, відбулося: Червона армія, завдяки свої героїчним зусиллям, вигнала німецько-фашистських загарбників зі Львова.

Але давайте подумаємо, що вслід за тим робило НКВД, інші нещадні партійні органи. Тобто, замість одного деспотизму одразу з'явився інший. У Львові це відбувалося у формах ще більш драстичних, ще більш трагічних, ніж, наприклад, у Києві. І це ж саме відбулося у Центральній Європі.

Тому давайте на це подивимось цілком об'єктивно і зрозуміємо як треба відзначати ці свята визволення! Не так, зрозуміло, як їх відзначили у Львові, скажімо, в 1954, 1964, 1974 роках, а просто потрібно нарешті сказати правду. Якщо ми цього не зробимо, то без перестанку будемо існувати при тих чи інших небезпечних фальсифікаціях нашого минулого.

Дуже добре, що Червона армія увійшла у Львів саме тоді, хоч свободу це, зрештою, принесло аж через 40 років. З мого погляду, в інтерпретації цієї події не мають рації ані українські ліві, ані ультраправі. З дуже простої і для мене дуже очевидної причини. Ну давайте уявимо собі, що Червона армія не перемогла би тоді ІІІ Рейх, а фашистська Німеччина десь в Арденнах отримала би перемогу над англосаксонськими союзниками Сталіна. Чим би це скінчилося для всього світу?

Ми живемо у великому історичному часі, де перед людством постають величезні завдання. В 20 столітті з'явилися, починаючи з 1917 року, величезні тоталітарні утворення, тоталітарні ультрамонстри. Історії потрібно було одного з них усунути. І коли це сталося, то у світі зла стало трохи менше, і вслід за тим повільно почався процес, який призвів наприкінці 80-х минулого століття до оновлення світу.

Візьмемо, для прикладу, мого редактора Дмитра Васильовича Павличка, який був наприкінці Другої світової гімназистом, вслід за тим він став радянським студентом, талановитим поетом, абсолютно упокореним системою. Цей чоловік витратив понад 40 років для того, що вивільнити себе від радянського тоталітарного міфу. А якби у світі був би ще германський тоталітарний міф?!

Коли у вересні 1965 року закінчувався підлий процес над українськими молодими інтелектуалами-патріотами, які, до речі, клялися частинно марксизмом-ленінізмом на цьому процесі, і, за моїми спостереженнями, робили це щиро, біля будівлі цього суду стояв тисячний львівський натовп, який кричав: «Слава! Слава! Слава!». Всі ці краплі довбали камінь, і врешті пробили його.

Йдеться про те, що історичний процес дуже повільний, а ми беремо якийсь один день і намагаємося, формалізуючи те, що відбулося того самого дня, відраховувати весь інший історичний час. Не мають тут права на те так звані ліві. А праві мають зрозуміти одне: світовій історії треба було перейти через всі ці трагічні перемоги в Україні 1943, 1944 року для майбутнього дня. І тільки так можна на все це дивитися. Хоч тоді і запанував страшний сталінський деспотизм, але в історії вже були ресурси для того, щоб потім цей деспотизм усунути. Зрозуміло, що це мало робитися не в один день і не тільки військовою силою.

А як має проводити святкування таких дат влада? Віддавати такі дати на поталу лівим чи комуністам - це жест не від великого розуму. В цей день належало б спокійно поговорити про те, що ця дата означає для львівської, для української і для всієї світової історії. Це повільне входження антирабства, свободи у світовий час. Владі варто в цей день ініціювати започаткування дискусії на цю тему всерйоз. А віддавати цю дату тим самим добродіям, які крокують під цим самим червоним прапором, забуваючи про те, що під ним до Львова спочатку увійшли Лаврентій Берія, керівник органів державної безпеки СРСР, трохи пізніше - Всеволод Меркулов, а за ним Віктор Абакумов, - не варто. Це персонажі, на яких проби не можна ставити, вони на одному рівні з Гімлером. Увійшовши тоді у Львів, вони вже були приречені. Осадчий, один з учасників згаданого мною процесу вересня 1965 року, у свої мемуарах, написаних через кілька років потому, згадував про те як слідчий бігав навколо, кидаючись на нього, махав руками, але не зважувався вдарити. Розумієте?! Розпочалася якась еволюція, яка, зрештою, закінчилася конкретними львівськими подіями 1988-89 років.

9 травня 1945 року вважають датою остаточної перемоги. Однак, на мою думку, ще до цієї перемоги навіть зараз доволі далеко. Тому що мільйони і мільйони людей в цій країні і довкола, і не тільки на Сході Європи, а й на Заході, перебувають у тій чи іншій тоталітарній інерції. На її подолання треба витратити ще десятиріччя і десятиріччя. Якщо поговорити з літнім німцем 70-80-х років минулого століття (навіть з НДР), то він може сказати, що при Гітлері все ж таки принаймні був порядок. А старенький італієць і зараз скаже, що при Муссоліні поїзди нарешті почали приходити своєчасно.

Львівська влада, уникаючи святкування дати 27 липня, тактично може і має рацію, але стратегічно вона помиляється.