Львів пострадянський: здобутки і прорахунки

Для того, щоб зрозуміти, чим став „Львів пострадянський”, треба згадати хоча б побіжно, чим був Львів дорадянський і, особливо, Львів радянський. У старших львів’ян, десь у 60-80 роках минулого століття, була така приказка: „Я трьох Йосипів пережив!”. Тобто, австрійського імператора Франца-Йозефа, польського наполеончика Йозефа Пілсудського і вождя всіх народів Йосифа Сталіна. Всі вони вмістилися в життя одного покоління.

Взагалі-то Львову випала нелегка, але почесна, доля своєрідного Вавилону з калейдоскопом не тільки націй і народів, але й влад. Лише протягом буремного ХХ століття влада тут мінялася дев'ять разів. І майже кожен раз місту „везло". На відміну від Ковентрі, Варшави та Сталінграда, руйнування його прекрасного обличчя були незначними. Місто не отримало глибоких ран від всіх воєн і влад. Виключаючи владу останню. Бо українські демократи за 15 років нанесли славній європейській перлині з магдебурзьким маєстатом такої шкоди, якої місто не зазнало за сто років воєн і революцій...

Скажете: ну, понесло комуняку! Мене, уродженця Львова і екс-депутата обласної ради „демократичного скликання", комуніста, можуть звинуватити у перебільшенні і упередженні. Але давайте все ж подивимося в лице фактам. Так, „Лемберг-Львув" протягом століть був, здебільшого, мирним, толерантним і екуменічним Ноєвим ковчегом для десятків народів - про це свідчать знамениті Вірменська і Молдавська церкви, австрійські ратуша і вокзал, друкарня росіянина Івана Фьодорова... Але попри такий національний букет, відомо, що до приходу „совєтів", які повернули Галичину Україні, місто було по суті польсько-єврейським. За етнічним складом - на 80-90%. За внеском у архітектуру та будівництво історичного ядра - на 60-70%. За католицьким та єврейським віросповіданнями жителів...

І відчайдушні нинішні зойки - „Львів - українське місто"; перейменування вулиць типу „Міцкевича" - на „Листопадового чину"; жахливі кічові „українські пам'ятники" та таблиці - все це лише судоми мольєрівського Журдена, який пнеться у дворянство. Правда проста: Львів до приходу радянської влади українським містом не був, насамперед через те, що місцеві українці не спромоглися створити тут вагомий осередок українського інтелекту і культури. Галицький селянин-українець, який однією тільки сокирою створював такі прекрасні дерев'яні церкви, - віками стояв на дві голови вище так званої „русинської еліти". За винятком Франка, Стефаника та декількох інших талантів, нечисленна „русинська" інтелігенція левову частину інтелекту витрачала на заздрощі, сварки та інтриги. Ось свідчення „нейтрала" з Данії, який, перебуваючи у Львові ще в цісарські часи у ХІХ столітті, відчув це на собі.

Георг Брандес, викладач Копенгагенського університету, в 1896 році в циклі нарисів „Львів" написав: „Тільки одна частина преси ставала до мене з кожним днем неприхильнішою - преса русинська. Справа виглядала так: задовго до мого приїзду до Львова я отримав від львівських русинів (українців - Авт.) запрошення на участь в їх літературному зібранні. Подякував і прийняв. Але після розмови з моїми польськими друзями зрозумів, що зробив помилку... Наступного дня мені прочитали з русинської газети статтю, в якій мене злісно використано як противника поляків...".

Це прикре історичне явище, однак, компенсується беззаперечним твердженням: справжній розквіт галицького українства приходиться на радянську добу. Українець Львівщини відчув себе Людиною з великої літери починаючи з 1939 року. І, на жаль, знову повернувся до стану бидла в 1991-му. Де й перебуває донині.

Для доказу Радянського Відродження Західної України часто наводять сотні переконливих цифр і фактів. Наприклад, таке простеньке: за 5 місяців 1940 року у Львові кількість місць у дитсадках збільшена на 5 тисяч - по тисячі щомісяця; за 10 місяців 1940 року львівські селяни отримали 1 645 тракторів; за перших 5 місяців після звільнення від фашистів у львівські села було скеровано 1 622 агрономи, зоотехніки, ветеринари, механіки, бухгалтери.

Подібних цифр і фактів - тисячі, і Галичина вже через 20-30 років „відпрацьовує вкладене" - впевнено виходить у лідери не тільки українського, але й всесоюзного масштабу. Причому, саме за рівнем інтелекту львів'ян і розвитку високих технологій.

Люди! Ось головний здобуток комуністів на Галичині.

Академік Ярослав Підстригач - батько єдиного в Україні Західного центру Академії наук УРСР. Що би він міг сказати нинішнім науковцям про „розквіт" науки за часи демократії?

Директор ЛАЗу Олександр Слєдь - з автобуса цього заводу (з потужністю 13 тис. машин у рік) людство ступило у космос. Як він повинен дивитися на труп свого підприємства, де навіть жалюгідним решткам колективу копійчані зарплати виплатити не в стані?

Генеральний директор „Електрону" Степан Петровський - його завод випускав телевізорів на мільярд доларів щороку (нині вся бандерівська Україна має державний бюджет десь біля $20 млрд.). І наші „Електрони" розкуповувалися, мов гарячі пиріжки! 

Директор НПО ім. Леніна Іван Кочевих, директор „інституту Явича", колективи яких отримували десятки квартир (і орденів!) після кожного запуску радянських „супутників". Як порівняти їх з нинішнім „націонал-бізнесменом", розуму якого вистачає лише на те, щоб розливати воду по пляшкам?

Головний інженер ПО «Кінескоп», Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії „заводський кандидат наук" Іван Марченко - кожен другий львівський кінескоп йшов на експорт, а кожен третій - на експорт в найбільш розвинені капіталістичні країни (в Англію, Італію тощо). Що залишив тупий „демокрад" від цього підприємства, рівних якому не було у світі?

Львів'яни не забули й не забудуть Царюка і Павлюкова („Мікроприлад"), Генукова („Мотозавод"), Лаха і Кюздені („Термоприлад") Кошевого і Мкртчана („Алмазінструмент"), Вороненка (ПО „50-річчя Жовтня") та десятки інших.

За цими потужними інтелектуалами та організаторами стояли сотні тисяч - ні, не „маленьких українців", - а по-справжньому великих галичан! В книзі Івана Семеновича Марченка „Та заводская проходная" є один абзац, в якому керівник гігантського, прославленого на цілий світ, підприємства наголошує:

„За 50-річну історію заводу на ньому виросли цілі династії трударів, загальний сімейний стаж яких вдвічі, навіть втричі перевищує вік заводу. 168 років працює на заводі династія Гатало, 158 років - Гришкових, 155 років - Сагановських, 132 роки - Прилипухових. До 100 років наближається трудовий стаж династій Сидоренко, Качур, Мартинюк, Гоголь, Студених...". Це ж як треба любити свій „золотий фонд", щоб вести таку статистику, знати і відзначати їх імена! „Да, были люди в наше время..." - справжня еліта нації. Це вам не юлі з ющенками.

Але Іван Семенович Марченко, в іншому місці своєї книги, яка видана у 1990 році, не підозрюючи лиха, спокійно сповіщає, що на „Кінескопі" створені первинні організації націонал-демократів: товариства ім. Т. Шевченка, Руху та Республіканської партії. Звичайно, не міг знати Герой, Лауреат і Кандидат наук, колектив якого випустив 1,5 млрд. електроламп (півтора мільярда!) і 50 мільйонів кінескопів, що оті рухівці та інші - віруси страшної смертельної хвороби, яка згодом знищить і могутній „Кінескоп", і підведе до погибелі всю Україну. Не знав, що десь через рік купа націонал-дебілів увірветься в партком заводу, здійснить наругу над особистими справами всіх згаданих Марченком трудових династій. Що горе-державники „підгризуть" могутнє виробництво, виженуть з цехів-красенів та лабораторій на базари науковців та інженерів, розкрадуть грошові активи, поріжуть і здадуть на брухт унікальне обладнання, а споруди і землю пустять з молотка. Пройдіться вулицями Тургенєва та Сталінградської вздовж руїни колишнього „Кінескопу"...

Оце й є доля „Львова пострадянського". Убивство і наруга над усім добрим, розумним і вічним почалися у Львові під утробний регіт та істеричний вереск „національно свідомих". І якби ж то обійшлося лише знищенням науки та економіки! Чи не найстрашнішим стало духовне спустошення та  здичавіння.

Найсвіжіший приклад: львів'янам нічого нового не несе інформація про естонське мародерство на могилах радянських солдат. Бо ми у Львові таке бачимо постійно протягом 15 останніх років. Під „прибраним" танком на вулиці Леніна, під підірваним вибухівкою його постаментом ніхто навіть і не думав віднайти останки визволителів Львова від фашистів. Динаміт і бульдозер - ось інструменти і аргументи. Акти вандалізму над рештками „недобитої історії", які почалися у 1990-му, так і продовжуються донині. Це ж яким треба бути „національно свідомим" та „культурним європейцем", щоб палити бюст Пушкіна, громити Російський культурний центр - вже вкотре за останні роки!

А якою невдячною, вибачте, свинею треба бути, щоб „не знайти" місця на Личакові для могили В'ячеслава Васильовича Секретарюка, внесок якого в історію Львова неможливо переоцінити. Місце на цвинтарі рідні мусили викуповувати, а зберегти пам'ять про нього у назві вулиці чи у скромній меморіальній дошці офіційний Львів так і не спромігся.

Отже, не треба дивуватися вибуху гніву у Талліні, бо приниження сотень тисяч нормальних людей завжди і невідворотно досягає «критичної маси», за якою - те, що ми бачимо у діях молоді (брехня, що в Естонії протестують росіяни, кожний третій затриманий поліцією - естонець!).

Наостанок - про майбутнє Львова. Особисто я є песимістом щодо світлого майбутнього столиці Західної України за рахунок „внутрішніх ресурсів" Галичини: горині, кендзьори, танюки, мовчани, тягнибоки, стецьківи, косіви, гудими, драчі, яворівські свою конаючу галицьку жертву з пазурів не випустять. Тим більше, що ще не все розкрадено, - земля під їхніми руїнами ще де-не-де залишилася...

Натомість, я оптиміст щодо майбутнього Великої України! Подивіться, як зі Сходу і Півдня держава починає оживати! Стає зрозумілим роздратування „професійних націонал-імпотентів" Заходу.

І якщо, всупереч ющенкам та юлям, таки вдасться налагодити життя на Великій Україні - галичанам просто не залишиться нічого іншого, як іти на Друге Возз'єднання...

Довідка ZAXID.NET

Олександр Голуб - народний депутат України, член фракції Комуністичної партії України.

Народився 1967 року у Львові.

Навчався у Львівському державному університеті ім. І.Франка та Київському національному університеті ім. Т.Шевченка на факультеті журналістики. 

Народний депутат України 3-го, 4-го і 5-го скликань (у всіх - депутат фракції КПУ). Головний редактор газети „Комуніст".

Член президії ЦК КПУ.