МОЯ РОСІЯ

Образ «прісоєдіняльщика» неодмінно викликає образ «бандерівки з ґвером»... Попри «хоробру» заяву, мені годі собі уявити, як це зброю можна використовувати за призначенням...

Через Пекін до Отвоцька, або про Росію - з Варшави. (Отвоцьк - містечко поблизу Варшави. Фраза ця належить служниці з «Бездомного лікаря» Антонія Слонімського, яка нею виражала своє ставлення до певних речей, які діялися у невластивий, на її думку, спосіб.) Саме так можна було би окреслити мій опосередкований спосіб пізнання Росії - за браком можливости самій там бувати.

Властиво, свій образ Росії я будую на підставі спілкування з російськими учасниками розмаїтих програм обміну, що їх у Польщі, як відомо, не бракує. Звісно, ці мої імпресії не претендують на жодну «соціологічну достовірність». Проте для певних спостережень і самоспостережень такі досвіди, гадаю, цілком надаються.

Мої перші «варшавсько-російські» враження належать до травня 2004 року, коли я перебувала там на піврічній стипендії міністра культури РП. Росія тоді була почесним гостем на Варшавському книжковому ярмарку. (Зазначу: Росія мала чудову експозицію і дуже цікаву програму, з якої найбільше запам'яталася зустріч з Віктором Єрофєєвим та неповторний перекладацький тандем Асара Еппеля й Адама Поморського. Україна могла би бодай трохи повчитися, аби не було більше таких провалів, як у травні 2007 року, коли ця роль випала Україні і коли - під головуванням Дмитра Табачника - унікальну нагоду гідно запрезентувати себе на найбільшому книжковому форумі Центральної Европи ми успішно змарнували...)

Отож після презентацій і зустрічей у варшавському Палаці науки і мистецтва була іще програма вечірня, одним із пунктів якої стала зустріч з російськими учасниками у польському ПЕН-Клубі. Я радо прийняла запрошення взяти у ній участь, бо це була чудова нагода поспілкуватися зі своїми колегами - російськими видавцями, редакторами, перекладачами. Окрім того, я мала дуже конкретний «інтерес» - хотіла довідатися, де можна дістати збірку поезій Арсенія Тарковського, за якою давно шукала, - може, хтось перевидавав і привіз до Варшави. З такими ото «планами» я й пішла до ПЕН-Клубу.

І ось у неформальній («фуршетній») атмосфері у мене зав'язалася розмова на ці теми з молодим хлопчиною, який працював в одному з московських видавництв. Але, як це трапляється, коли опиняєшся у кількамовному середовищі, у якийсь момент мені забракло російського слова і я то українською, то польською, то англійською намагалася пояснити, що хотіла сказати. Якщо зважити на те, що за попередні 8-10 років моїми «російськими» співбесідниками були хіба двоє-троє людей (один румун і два пастори німецької лютеранської громади м. Києва) - ситуація банальна. От лише реакція мого співрозмовника мені звичайною не видалася. Він страшенно здивувався, що моя російська може «пробуксовувати», і, піднявши догори брови, вимовив: «Но как же, ведь русский был вашим вторым родным языком!»

На якусь хвилину мені відібрало всі мови, якими тією чи іншою мірою володіла. Почути цей заскорузлий штамп з уст молодого, цілком по-сучасному вдягненого 25-літнього хлопця, та ще у центрі Варшави - це був справді «культурний шок». Я то була переконана, що подібні формули почили в Бозі разом зі системою, яка їх породила - аж ні, живуть, і живіші від усіх живих... Віднайшовши притомність, спитала: «А який був «второй родной» для росіян, котрі жили у Казахстані, Туркменистані, Литві?» Тут уже завагався мій співрозмовець, втім, лише на мить, бо далі став мені пояснювати, що «Україна - це зовсім інше». - «Чому ж інше?» - допитувалася я. Далі, як здогадуєтеся, ішов набір фраз про нашу «особливу близькість», спільну історію і т.д.

Не мушу, певно, пояснювати, що далі розмова вже точилася не про Арсенія Тарковського. Мені довелося пояснювати очевидні речі: що «второй родной» - це евфемізм русифікації, що вчителі російської отримували десь на 20 чи 25 радянських рублів більше за ту саму кількість годин, що на уроки російської класи ділилися на групи - щоб забезпечити ліпші умови навчання, а на українську - ні, і т.д. «Це ви у Львові так думаєте, а на Сході України всі говорять російською», - впевнено відповів хлопець. Я іще спробувала було пояснити, що інтеліґентна людина повинна аналізувати подібні формули, а не слухняно їх повторювати услід за державними телеканалами - проте бажання розмовляти далі на цю тему з кожною хвилиною тануло.

Повертаючись до готелю, я знай «прокручувала» у голові почуте. Справді, ніби хто увімкнув якусь машину часу...

Та на цьому мої російські враження не вичерпалися. У готелі Варшавської Політехніки, де мешкали наші стипендисти, поселили кількох російських учасників книжкового ярмарку. Отож зранку на спільній кухні мене зустріло «Здравствуйте!» одного з них. Я відповіла українською і запросила на чай. Але й тут, після обміну звичними інформаціями - як кого звати, хто чим займається і що робить у Варшаві - розмова зійшла на звичні тори. Мій гість повідомив, що у нього є родичі на Луганщині і висловив думку, що було би непогано, якби Україна знову приєдналася до Росії. Бо ж у нього тут родичі...

На цей раз я вже не стала довго цереґелитися і відразу перейшла у наступ. «А якби у тебе були родичі у Фінляндії або у Франції - ти також хотів би їх приєднати?» - спитала. «Ні, звичайно», - здивовано відповів мій візаві. «А чому дозволяєш собі думати, що Україну можна приєднати?» - вела я далі.

Ще раз вислухавши тираду про спільні корені і спільну історію, я геть втратила терпець. Чи не вперше після закінчення університету згадавши, що радянська влада іще встигла зробити з мене (формально) військовозобов'язану, попросила затямити одну річ: якщо він прийде мене «прісоєдінять» і стане мені у моїй хаті розповідати, скільки у мене повинно бути «вторых родных языков», то мені доведеться взяти в руки зброю і стріляти в нього. Тому нехай викине це собі з голови і нехай не голосує за «прісоєдіняльщиків», бо ті ані самі не підуть мене «прісоєдінять», ані синів своїх не пошлють, а хіба його. А це страшно, коли такі молоді люди, як ми, стріляють одне в одного...

Що ж, образ «прісоєдіняльщика» неодмінно викликає образ «бандерівки з ґвером»... навіть якщо ні я, ні мій співрозмовник у реальному житті не надто з тими образами збігаємося. Попри «хоробру» заяву, мені годі собі уявити, як це зброю можна використовувати за призначенням... Зрештою, якщо пригадати «якість» підготовки на тодішніх військових катедрах, то той хлопець мав би бути цілком спокійний. Інша річ - аби «отямити» свого співбесідника, я свідомо вдалася до «шокової терапії».

Ці дві бесіди - завважте, з колегами-видавцями, про яких не скажеш, що не мають доступу до іншої інформації... - залишили у мене здивування, розгублення і певне занепокоєння. Невже навіть для наймолодшого покоління російських громадян незалежність України ще не стала очевидним фактом?..

Згодом, у 2005-2006 рр., у мене зав'язалися контакти з московськими україністами - і тут, зрозуміло, подібних проблем уже не виникало. Між нами панувало цілковите взаєморозуміння і повага.

Остання розмова на «російсько-українську» тему відбулася у грудні 2007 року. На сесію «Тотожність. Свобода. Суверенність» Центру дослідження античної традиції Варшавського університету приїхала група студентів з Ростова-на-Дону. І ми розмовляли про різні стереотипи, якими послуговуємося навзаєм. Поляки, зокрема, говорили, що їх вражає оте «Курица - не птица, Польша - не заграница», якого, можу потвердити, деякі представники російської культури не позбулися і досі. Я ж, своєю чергою, сказала, що мене непокоять оті «прісоєдіняльщики», а саме їхні голоси на виборах.

Знаєте, що відповіли нам ростовські студенти? Що вони також бояться голосів тих «прісоєдіняльщиків». І що робитимуть усе для того, аби ці голоси не були вирішальними.

До чого я все це веду? Що хіба під час отаких розмов (дискусій, гарячих суперечок) можемо зрозуміти одне одного і позбутися тих взаємних страхів і упереджень (яких не бракує ні одній, ні другій стороні). Ми надто мало знаємо одне про одного. Ми надто мало їздимо одне до одного. У нас надто мало можливостей зустрічатися. І на цьому роблять кар'єру розмаїті «політтехнологи».

Знову, про дивовижну байдужість України щодо формування свого образу за кордоном уже списано немало сторінок. Чомусь Польща зацікавлена у тому, аби її культуру знали і в Грузії, і в Білорусі, і в Україні, і в Казахстані, і в Азербайджані - і навіть в Якутії. Я назвала ті країни, з представниками яких мала нагоду якщо не зазнайомитися, то бодай бачитися у Варшаві. Вони приїжджають сюди на розмаїті наукові, творчі, урядові і т.д. стипендії. Польська держава розуміє, що це - безпрограшний вклад у майбутнє, у формування нормальних стосунків із цими державами, колами і середовищами. Тому цілеспрямовано дбає про те, аби мати своїх «повноважних представників» скрізь, навіть у Якутії.

Натомість Україна не може запропонувати стипендій навіть найближчим сусідам, а що говорити про якусь дальшу перспективу. Колись одна студентка Варшавського університету запитувала мене, чому в нас майже не передбачено можливостей якихось стажувань для тих, котрі починають вивчати українську мову, беруться щось із неї перекладати. Я не мала що їй сказати...

(Не говорю тут про наукові конференції та суто академічні обміни - по-перше, не належу до академічного середовища, тому не дуже про них знаю; по-друге, мені йдеться  якраз про тих, котрих академічні обміни - якщо такі в нас існують... - не охоплюють: перекладачів, публіцистів, есеїстів, журналістів, редакторів, митців і т.д.)

Властиво Львів може - і повинен - стати таким самим місцем зустрічей, яким є Варшава, Краків чи Вроцлав. І кошти для цього, гадаю, при бажанні знайти можна. Якщо на пам'ятники знаходимо...

Як це зробити практично - варто подумати спільно. Рецептів готових не маю. Знаю лише, що на стипендію перекладачеві чи науковцеві з Польщі чи з Росії грошей треба набагато менше, аніж на черговий позбавлений смаку і здорового глузду пам'ятник. А користь від взаємного пізнання та обміну думками неспівмірна з таким «монументально-прикладним» виявом нашого патріотизму, який ми звикли практикувати.

І ще: збірку Арсенія Тарковського я згодом таки знайшла. Мені її подарували. У Варшаві.

Фото зі сайту library.kr.ua