«Підпільний обком» діє?

Ті підприємства, які загинули в жорнах львівської деіндустріалізації, у багатьох випадках мали змогу адаптуватися до ринкових умов і ще не одне десятиліття наповнювати бюджет коштами.

Своєму першому заводові мій батько віддав півтора десятиліття життя й праці, після чого був запрошений на інше підприємство, де проробив уже до... 77 років! Я ніколи не міг впевнено назвати посаду, яку він там обіймав: за потреби сьогодні він заступав начальника цеху, а завтра - ставав до верстата (байдуже якого - він усі знав на «відмінно») й видавав продукцію. Єдино з поваги, яку незмінно виявляли до нього співробітники, від прибиральниці до головного інженера, міг здогадатися, що ця посада, мабуть, є дуже важливою.

«Розвинений соціалізм» добігав зеніту свого розвитку, тож «історичні переваги планової господарки» давалися взнаки на кожному кроці. Так, одного разу у вестибулі нововідкритого театру тато показав мені величезні металеві решітки й, гірко зітхнувши, мовив: «А це, між іншим, наша праця... Думаєш, завод отримав за них хоч копійку? Вистачило дзвінка з обкому...» Але менше з решітками, якщо «за задумом партії» звичайне сталеве литво мусили довозити з Саратова або й з далекого Узбекистану. Про ритмічність поставок годі було мріяти, тож, коли план «горів», багатотоннажну продукцію доводилося доправляти літаками. У той самий час спеціалізоване ливарне підприємство, яке працювало в рідному місті, волею всесильного Держплану відвантажувало свою продукцію аж на Далекий Схід.

Найколоритнішою постаттю багатотисячного колективу був, безперечно, його директор. У цій неординарній натурі сполучалися любов до чарки, авторитарні нахили й наполеонівські амбіції. Приміром, одного дня до складу виробничого комплексу було включено науково-дослідний інститут із кількома сотнями співробітників. Заводчани, які утримували цю структуру фактично власним коштом, не помічали жодних позитивних наслідків її діяльності, однак безплідний НДІ підвищував статус директора в номенклатурних розкладах, тому дискутувати про доцільність її існування було справою заздалегідь марною.

Хіба єдиного разу непохитна директорська воля мусила схилитися перед невблаганним форс-мажором. Ще за часів, коли ставлення переважної більшості радянських керівників до психології визначала формула «У меня работают не психи, а нормальные люди!», на заводі відкрили були кімнату психологічного розвантаження - з цілющим для розхитаних нервів напівмороком, приємною музикою, м'якими килимами, акваріумами з підсвіткою та іншими атрибутами «ненашого» життя. На диво, таку очевидну експансію західних цінностей не зупинив партійний контроль, але проти неї потужно повстав національний менталітет. Радянські трудящі запльовували килими соняшниковим лушпинням, під заспокійливу музику розпивали спиртне, кидали недопалки в акваріуми з рибками... Масовий вияв вірності народу своїм засадничим цінностям змусив директора, зрештою, ганебно відступити від його задуму. Словом, багатьом сюжетам із заводського життя могли позаздрити Кафка з Йонеско, але попри весь абсурд...

Коли тато прийшов на головний завод свого життя, там трудилося трохи більше 300 працівників, а за кілька років їх кількість зросла до 3 тисяч. З плином часу наполеглива праця колективу призвела до того, що статус світових лідерів із виробництва якихось специфічних гідроагрегатів заводчани мусили ділити лише із західними німцями. За деякими технічними параметрами німецькі агрегати випереджали українські, однак за іншими перевага стало трималася на нашому боці. Між капіталістами й комуністами зав'язалася боротьба за першість, в якій німці ревно відслідковували кожний хід інженерної думки своїх конкурентів. Інколи вони приїздили на завод зненацька, заходили до директора чи головного інженера й пропонували одразу ж піти в цех. Там, просто з конвеєра, гості брали агрегат поточного складання (щоб «червоні» не підсунули їм «виставковий зразок») і ставили його на випробування поряд зі своїм виробом. Проте й у такий «підступний» спосіб довести безперечну перевагу німецької техніки над радянською їм ні разу не вдалося.

Натомість пріоритет заводу у виготовленні механізму, який дозволяв прокладати кабелі й труби, не пошкоджуючи дорожнього полотна, не намагалися підважити навіть німці - аналогів у світі попросту не було. Від середини 60-х і до середини 90-х цей агрегат купували 25 країн світу й за весь цей час - жодної рекламації!

Заводчани пишалися не лише виробничими досягненнями - завдяки розмаїтим преміям та доплатам в їхніх оселях панував пристойний, як на радянський штиб, достаток. Автостоянку при заводі доводилося щораз розширювати; потужно проходили передплатні кампанії, працювали численні гуртки, звичними були оплачені колективні екскурсії по Союзу й навіть закордон. А заводському пансіонатові на березі Чорного моря заздрили навіть московські чиновники.

І тут на країну, мов сніг на голову, звалилася демократизація! А оскільки біда, як відомо, не ходить самотою, не забарилася й незалежність. Директор намагався боронити свій завод від тих напастей, проте знав для цього лише «випробувані» совдепівські способи, які спрацьовували дедалі гірше. Зрештою дістав інфаркт, а допоки вилежував своє в лікарні, заводові брутально видерли з рук його красу й гордість - приморський пансіонат. На що не спромоглися свого часу «московські дядьки», те успішно зробили їхні зажерливіші й цинічніші київські колеги. Зломлений директор поквапився оформити персональну пенсію - й тут з'ясувалося, що поряд із яскравим авторитарним лідером, як це часто буває, не опинилося інших людей, готових продовжити його справу.

Ні, не було цілком непідважуваних «об'єктивних причин» для занепаду! Завдяки високій репутації підприємства платоспроможних замовників його продукції не бракувало й у найгірші часи кризи та руїни. Але нове керівництво мертво лягло на хвилю «прихватизації» та ліквідаційних оборудок. Потрохи виробництво, як комплексний процес, практично припинилося, й окремі підрозділи були полишені фактично напризволяще. Татові «пощастило» - він працював у цеху нестандартного обладнання, тож їхніми потенційними клієнтами були всі гаражі, магазини, майстерні тощо. Але це було вже не життя, а виживання.

«На даху ізоляторного тепер ростуть кущі. А це був потужний завод, оснащений чотирнадцятьма напівавтоматичними лініями... Я довго боявся відвідати цей завод. Боявся, що моє серце не витримає, коли побачу цей цвинтар, на якому похоронені результати діяльності майже 2,5 тисяч робітників і інженерів», - пише львівський інженер Р.Гладиш у своїх нотатках «Серед нащадків ацтеків». Після татового виходу «на заслужений» я теж довший час оминав стороною його завод. Аж нещодавно таки побував там і спробував зазирнути за прохідну. «Окупація» заводських корпусів офісами, фірмочками, гуртовнями почалася ще за тата, але тепер вони стали, вочевидь, повними господарями, бо жодної ознаки подальшого існування заводу цього разу не вдалося знайти. Хоч би на яку меморіальну дошку скинулися новітні окупанти! Невже їм так геть байдуже, що було в цих стінах до їхнього приходу?..

Прогрес недаремно часто порівнюють із Молохом - по цілім світі збирає він щедрі пожертви знерухомлених підприємств і поламаних людських доль. Зовсім недавно телеканал НТА показував французький міні-серіал «Сталеві магістри», що в його фіналі спадковий лотаринзький металург стоїть біля згаслих, приречених на злам плавильних печей, яким віддали своє життя тисячі його товаришів по праці, - стоїть, усвідомлюючи невідворотність відходу цілого пласту історії, свого роду загибелі цивілізації. Але довкола колишнього сталевара - країна, яка динамічно розвивається, відкриваючи його дітям нові шляхи й перспективи.

   Львівська деіндустріалізація аж ніяк не була пожертвою Молохові прогресу! Ті підприємства, які загинули в її жорнах, у багатьох випадках мали змогу адаптуватися, хай не без певних зусиль і втрат, до ринкових умов і ще не одне десятиліття справно наповнювати бюджет коштами, а життя тисяч людей - сенсовною працею. Рушійні сили грандіозного «стрибка назад» воліли залишатися невидимими й незнаними. Можливо, ці успішні й безкарні термінатори вже забралися геть і долю регіональної господарки надалі вирішуватимуть інші чинники? Хотілося б у таке вірити, проте неприховане й, вочевидь, чимось «підігріте» прагнення деяких місцевих посадовців відмахнутися від теми, або й поставити жирну завершальну крапку в історії львівської індустрії схиляє думати - ні, ще не відійшли! Львівські заводи далі йдуть «під ніж», тож маємо підстави думати, що «підпільний обком» продовжує діяти.

Фото зі сайту www.patent.net.ua