СИМУЛЯЦІЯ КІНО

Про кіно хочеться говорити не до, а після. Про кіно не треба писати, його важливіше знімати. Про кіно не можна когось запитати, його краще подивитись. Сьогодні ж всі намагаються якомога гучніше і розгорнутіше висловити свої думки з приводу наступної теми в газетах і телеефірі, так, ніби це єдиний шлях допомогти народженню (відродженню? чи виродженню?) національного кінопроцесу.

Вся проблемна ситуація з кінематографом в нас нагадує чергу ображених і незреалізованих в житті престарілих зануд - вони сидять на лавочці в безкінечному очікуванні (в поліклініку, ощадбанк, ковбасний магазин, ремонт взуття...) і скаржаться на нелегку долю, обсмоктуючи подробиці своїх захворювань. Це неофіційні збори собі подібних, аби потусуватись разом і підтримати одне одного в своїй цілковитій бездіяльності.

В момент, коли пацієнт-симулянт нарешті заходить в кабінет на прийом, весь кайф вигаданого процесу хворіння вивітрюється, бо насправді зустріч з лікарем - це не кінцева мета, набагато приємніше збиратися разом і скиглити, придумувати вигідні собі хвороби. А як тільки прийде зцілення, в ту ж мить зникне будь-який сенс. Затягування недуги вигідне цій зграйці, для них це навіть приємне заняття.

Всі домовились бути лицемірними і жити в світі, де фальш є неодмінним атрибутом власної ідентичності. На щоденні прес-конференції готуються прес-релізи для журналістів, яким ліньки самим вигадувати речення і компонувати їх в замітки чи статті. Чи можна назвати журналістом людину, яка старанно, слово в слово переписує прес-реліз, навіть не перевіривши, чи подана там інформація є достовірною?

Стояти посередині знімального майданчика і кричати «Камера! Мотор!» - ще не означає називатись режисером. Зате як круто це звучить.

Є персони, які тішаться тим, що створюють арт-хаузний продукт, limited edition, лише для обраних і просвітлених. Є й такі, які вважають, що комерційний успіх у мільйонів - це найкраща винагорода за свої старання. Насправді, популярність кінофільмів наступна: вдалий фільм - невдалий фільм. А масове-немасове - це лише приманка для певної категорії глядачів (хто наскільки себе поважає і оцінює), бо попит і пропозиція всюди однакові.

Чи впливає якимсь чином факт існування держзамовлення на те, що фільм буде крутитись в кінотеатрах? Найчастіше широкому загалу стають відомі якраз ті фільми, які фінансувались незалежними продюсерами чи на приватні кошти.

Фільми «Сафо» або «Помаранчеве небо» вважаються комерційно спрямованими масовими продуктами, але якщо розібратись, то ці стрічки подібні чимось до асортименту невибагливих відеопрокатних точок. «А що ти знаєш про любов» (або «Оранжлав») був знятий за гроші донецьких бізнесменів і побачив світ у кінотеатрах та на декількох фестивалях. Фільми Янчука теж мали певний розголос і є навіть в продажу на DVD, але тільки ті, які були зняті за приватні кошти (напр. «Залізна сотня» за рахунок австралійського патріота Юрія Борця). А багаторічна тяганина з фільмом «Владика Андрей» того ж режисера досі не може дійти логічного свого завершення (виходу на екран), якраз через відсутність фінансів, раніше обіцяних Міністерством культури.

Взагалі чиновники що й люблять робити, то обіцяти. Ганна Чміль, яка очолює Державну службу кінематографії, мабуть, отримує задоволення від відчуття себе великим сподвижником молодих кінематографістів. Вона пообіцяла держзамовлення тому, хто виграє в конкурсі фестивалю «Відкрита ніч», і дійсно новий проект був запущений у виробництво. З цього виникає підозра, що контора, яка роздає мільйони гривень на українське кіно, кидає кості або витягує короткий сірничок, замість того, щоб розробляти потужні проекти, розумні і достойні масового прокату.

В Україні немає нормального кінопроцесу, зате є Спілка кінематографістів (1 261 член), є Будинок кіно (де здебільшого функціонує ресторан і орендуються зали для проведення релігійних зборів), є день українського кіно, і навіть тиждень, а також безглузді закони і мільйони, які вилітають в трубу. Тільки на екранах все одно ми й далі бачимо красунчика Джорджа Клуні (не найгірший варіант) чи нові російські фільми (привід задуматись).

Всі пророкують розквіт українського кіно. Тільки, чи відбудеться він в середовищі перелічених вище радянських рудиментів, невідомо. Ще зовсім недавно майже всі річні бюджети на кіно були з чистою душею віддані фільмам «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка, «Богдан-Зеновій Хмельницький» Миколи Мащенка. Бездумно, безпідставно, безповоротно. Адже будь-яку нормальну людину верне від такої нахабної спекуляції над історичними і національними символами.

Якщо й братися за патріотичне виховання посередництвом фільмів, то, принаймні, це треба робити не так прямо і насильно. Та певні люди не розуміють, що в фільмі першочерговими стоять питання художньої вартості, а не заідеологізовані сюжети, - що ж, вони просто застрягли в минулій епосі і забули перегорнути нову сторінку календаря.

Цього року в бюджет на кіно закладено 159 мільйонів гривень і знову пріоритетом вважається історична тематика, героїчні фільми. Мабуть, цей маразм ще не швидко закінчиться...

Та потрохи корабель розгойдується і вирушає в плавання. Вже є перший професійний еротичний фільм («Сафо»), перший фільм-казка для дітей («Прикольна казка»), перший на рівні зроблений цифровий фільм (https://sho.kiev.ua/article/606 - «Меніни»), і навіть перший фільм жахів («Штольня»), отже не все так погано. Можна тепер вже не переживати - дружині президента буде чим пишатись і що повезти на міжнародні кінофоруми.

Років через десять в нас буде перший фільм-фентезі, перший фільм на спортивну тематику, перший авторський фільм, і, може, нарешті перший український фільм без Богдана Ступки? Тоді вже точно ніхто з Міністерства культури не буде червоніти через власну неспроможність підтримувати проекти на серйозному рівні і всі вважатимуть свій обов'язок гідно виконаним.

В Інституті кіно і телебачення зі мною навчаються вісімнадцятирічні продюсери, двадцятирічні директори продакшн-студій і, звичайно ж, сімнадцятирічні культові режисери. Принаймні так зазначається на їхніх візитних картках, які вони роздають всім потрібним людям і всім тим, хто просто вештається коридорами, не знаючи, куди себе подіти. В інституті з такою назвою, де дух кіно геть відсутній, зате дух зухвальства і незаперечне відчуття в більшості власної винятковості - цим вщерть заповнені всі приміщення даного навчального закладу.

Скільки повинно пройти років, скільки законів має прийняти держава, щоб з'явилось покоління, яке буде любити кіно, а не себе?

Тижні французького кіно, польського, британського - це не заслуги міністерств цих держав чи якихось меценатів. В цих країнах молодь помішана на старих фільмах, підпільних кіноклубах, вони цікавляться історією кіно, життя в кіношколах вирує і стіни обвішані плакатами Годара і Фелліні не просто для дизайну.

Забуваючи про все на світі, вони пристрасно віддаються шаленим ідеям, знімати, монтувати, десятки раз переробляти і надокучати керівникам своїх майстерень, фанатично шукати спонсорів і підписувати на ризиковані проекти своїх друзів, - у результаті їхні фільми дихають свободою і свіжістю, фільми, гідні своїх вчителів і духовних наставників минулого.

У нас же залишився від минулого тільки радянський менталітет - винести з роботи побільше майонезу і кінескопів, байдуже, що завтра завод завалиться.

Можна закінчити стандартними словами: «на жаль», «якби ж», «а от в них», «де взяти», «така держава», «може колись», «ще й податки», «нема ідей», «все проти нас»...

А можна встати з лавочки кіношників-симулянтів і підпалити всю цю депресивну поліклініку разом з фальшивими медикаментами і придуманими діагнозами, бо починати треба з нуля, з чистого аркуша, припинити цей поганий театр, де безпорадні слабаки тішаться з того, що все іде по плану, поки виписуються рецепти і можна відлежуватись вдома, маючи таке ганебне виправдання.

Як ви думаєте - чи буде колись в Україні кінематограф? Ви нікого не образите, якщо скажете так, як є, як думаєте і відчуваєте, правду без зайвих прикрас і мізерних втішань.

А симуляції на сьогодні вже досить.

Фото зі сайту yanko.lib.ru