Хроніки Львова. «Свічадо»

IQНаталя Зубрицька, 20 листопада 20077341

Бувають улюблені книги, автори, бувають і видавництва. Серед моїх видавництв-улюбленців, коли б провести ревізію домашньої книжкової полиці, виявилися б, очевидно, навіть за кількістю книжок, львівські «Літопис» і «Свічадо».

20-річчя «Свічадо» у Львові відсвяткували 8 листопада, однак з цих 20-ти суто «львівських» - 15 років, адже засноване видавництво було спочатку у Любліні. Воно стало дітищем студентів Люблінського католицького університету у Польщі. Перші брошури почали виходити підпільно, однак незабаром цю діяльність у Польщі можна було легалізувати. Перша фінансова допомога новому видавництву надійшла з Риму, зокрема, допомогли видавництву о. Дацко, Блаженніший кардинал Любомир Гузар та владика Гліб Лончина.

До Львова видавництво «Свічадо» перенесло свою діяльність після зміни політичної ситуації в Україні. Із другої половини 1992 року «Свічадо» розпочинає свою діяльність як видавничий відділ Монастиря Монахів Студитського Уставу. Важливу справу робить «Свічадо», адже  в Україні не так вже й багато видавництв духовної літератури - «Місіонер»,  «Дух і літера», видавництво Українського католицького університету, Українське Біблійне Товариство.

Думаю, кожен автор і видавець хотіли б знати, що дало його дітище читачам. Скажу без перебільшення, що історія «свічадівських» видань - до певної міри й історія його читачів - людей, які перебувають в духовному пошуку і хотіли б мати якісь неілюзорні орієнтири в сповненому цинізму, невідвертості, а то й ненависті суспільстві. Ці книги нагадують про особисту відповідальність людини перед собою, своїми близькими, перед Богом і, врешті, цілим світом.

«Моє» «Свічадо» також має свою історію. Спочатку найбільшою знахідкою в «Свічаді» для мене стала серія психологічної літератури. Адже 7-8 років тому щось цікаве з психології у Львові можна було знайти здебільшого російською мовою. «Свічадо» відкрило добру альтернативу: серія перекладних книжок про людські взаємини, виховання дітей та витоки віри польських, американських та українських психологів була цікавою і практичними порадами, і як суто людські свідчення. Серед тих книжок, що найбільше запам'яталися - «Життя - це мистецтво» митрополита Андрея Шептицького, «Жити серцем» львівського лікаря-психіатра Олега Романчука, «Про що люди запитують священика», «П'ять мов любові до дітей» Гері Чепмена та Рос Кемпбела, «Буквар для батьків» Яцека Микульського, «Покликання жінки, або Священство серця» Жо Круасан. Зокрема, дуже вразила мене книга про перинатальний розвиток дитини та про досвід пологів - «Дар народжувати» польського медика-гінеколога Влодзімєжа Фіалковського. Тоді з подивом дізналася про те, що серце дитинки починає битися вже на 28 день, з цікавістю розглядала фото розвитку маленької людини  в різні терміни вагітності - вони спочатку наштовхували на думку про інопланетян, і з часом виявилося, що новонароджена дитинка для батьків - справді як інопланетянин: вони повинні навчитися спілкуватися з немовлям зовсім новою мовою, розуміти його без слів та вводити в новий та цікавий для нього світ.

Книга «Покликання жінки, або Священство серця» французької авторки Жо Круасан запам'яталася насамперед ніде не чутою до того легендою про монаха, який просив Бога подати йому якийсь знак. І от одного разу він зустрів дорогою жінку, яка дивилася просто йому в очі. Монах знітився, та спитав жінку, чому вона так прямо дивиться на нього, тоді як він дивиться собі під ноги, на землю. «Кожен дивиться на те, з чого зроблений», - просто відповіла жінка. Мене вразило, наскільки тонко автор розвинула цю тезу, акцентуючи на ідентичності жінки і чоловіка, не впадаючи в істеричні нотки фемінізму та оцінюючи вартість і життєве покликання кожної людини, незалежно від статі. Вона підкреслила особливий дар жінки до психології, творчості, вміння налагоджувати людські стосунки і дар материнства, значення якого з розвитком суспільства і технологій якось знівелювалося.

«Свічадо» відкрило для мене також імена двох світових гуманістів-богословів - Жана Ваньє та Генрі Ноуена. Обоє вони втілювали в життя на власному прикладі тезу про безумовну цінність життя кожної людини, живучи у спільнотах неповносправних «Лярш». Книги «Прийняти дар убогих», «Бути людиною», «Спільнота - місце радості та прощення»  Жана Ваньє та «Адам, возлюблений Богом» Генрі Ноуена стали результатами десятків років, проведених у цих спільнотах.

Про Генрі Ноуена ще б хотілося сказати окремо: це автор, улюблений в межах улюбленого видавництва. Це - як Тарас Прохасько: кожну наступну книгу береш в руки беззастережно, знаючи, що автор в жодному випадку тебе не розчарує. Зрештою, вони видаються дуже близькими - богослов і біолог глибоко розуміють життя, в своїх творах наголошують на потребі цінувати кожну хвилину, відчувати і проживати її по-справжньому, недаремно одна з його книг духовних медитацій називається «Тут і тепер». Також дуже цікавою є «Повернення блудного сина» Ноуена - книга-роздум про картину видатного голландського художника Рембрандта, написану на основі однойменної біблійної притчі, про життя Рембрандта з його веселою та марнотратною молодістю і сповненою гіркого розчарування і втрат одинокою старістю, переживанням смерті обох дружин та кількох дітей, зубожіння і забуття. Глибока  книга про Любов, Життя і Смерть.

Не менш цікавими книгами-відкриттями стали «Син Людський» та «Перші апостоли» протоієрея Олександра Меня. Завдяки автору - видатному російському богослову, проповіднику, одному з засновників християнського «самвидаву», вбитому 1990 року, біблійний простір стає настільки зримим, перенесення в часі на 2 тисячі років назад стає можливим і реальним, Ісус стає не просто Богочоловіком, а кимсь абсолютно близьким і реальним. Не менш цікаво викладено історію сподвижників християнства - перших апостолів, зокрема, отець висуває цікаву і логічну версію, чому чимало учнів Ісус вибрав собі  з-поміж простих рибалок.

Про історичність особи Ісуса йдеться також у книзі американського проповідника Джоша Мак-Дауелла «Нові незаперечні свідчення, що потребують вироку». Ця людина засвідчує незвичайну історію свого перетворення з атеїста у християнина. Намагаючись довести собі і всім, що християнство - прості байки для наївних, Мак-Дауелл зібрав численні історичні та археологічні матеріали і... переконався в зворотному.

На закінчення додам, що до 20-ліття «Свічадо» підготувалось гарно - випустило в світ (спільно з «Місіонером» та Українським Біблійним товариством) нове видання Святого Письма за редакцією о. Івана Хоменка. А також - перший український переклад одного з найкращих  історичних романів Генрика Сенкевича, за який він був удостоєний Нобелівської премії - «Quo vadis».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 1

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук