Схоже, епоха ідеологічного домінування Галичини і Донбасу скінчилася. Бурхливі події минулого року засвідчили, що українцям тісно між «русским миром» та галицьким націоналізмом. Альтернативну державну ідеологію сьогодні намагається запропонувати Київ. Але чи зможе столиця надолужили десятиліття бездіяльності – питання відкрите.
Між Галичиною і Донбасом
Ще два роки тому Україна була затиснута між Галичиною і Донбасом. У фокусі громадської думки знаходилися лише два ідеологічні проекти: умовно галицький та умовно донбаський. Адепти першого наполягали на євроінтеграції, розбудові етнонації та українізації. Другі сповідували пострадянський інтернаціоналізм, агітували за двомовність та дружбу з Росією. Героїка УПА проти героїки Молодої гвардії, червоно-чорний стяг проти георгіївської стрічки, сподівання на середній клас проти віри у справедливе начальство.
Навколо цих двох концепцій оберталася наша політична думка, формувалися партійні програми та візії майбутнього. «Галицьким» і «донецьким» вдалося не лише артикулювати власне бачення дійсності та майбутнього, а й накинути іншим. Майже 10 років Донецьк був беззаперечним лідером всього південного сходу. Своєї ідеології не створив ані Харків з його гонором другої столиці, ані «південна Пальміра», ані Крим не сформували власного бачення України.
Решту країни стрімко опановувала Галичина. Режим Ющенка, хоч і не був галицьким у кадровому сенсі, оперував галицькими сенсами і символами. Козаччина, гайдамаччина, гетьманщина – все влилося до галицького ідеологічного наративу. УНР, Директорія, Гетьманат Скоропадського, отаманщина, Крути… Здавалося, що вся історія Правобережжя – лише затягнута інтерлюдія до створення УПА. А повитухами незалежної України є Бандера і Шухевич.
Натомість Київ виявляв до ідеологічних пошуків цілковиту байдужість. Тому галицькі та донецькі перетворили столицю на арену своїх світоглядних баталій. Антифашистські марші проти маршів УПА, битви за підручники, мовні закони та геройський статус Бандери – всім іншим не залишалося нічого, окрім пристати до того чи іншого табору. Перемагали то одні, то другі, але суспільство було розділене навпіл, і довго втриматись при владі не міг ніхто. Україні навіть пророкували долю Чехословаччини – настільки затятою була ідеологічна борня.
Обопільний провал
Торік ситуація розв‘язалася сама собою. Попри величезний внесок галичан, Євромайдан не став галицькою (в ідеологічному сенсі) революцією. Портрет Бандери, який повісили на фасаді захопленої КМДА, того ж дня замінили на портрет Шевченка. Мовного питання на барикадах також не порушували, а смолоскипний марш на честь уродин Провідника майданівці сприйняли без ентузіазму.
У переломний історичний момент суспільство відкинуло галицьку формулу України. Та й самі галичани не надто хотіли радикального галичанства. Приміром, Юрія Михальчишина, який обіцяв повести бандерівську армію через Дніпро, виганяли зі сцени навіть у Львові. Провал «Свободи» на парламентських виборах 2014-го також більш ніж показовий. Та й «Правий сектор» українці – навіть у Галичині – сприйняли лише в ролі відчайдухів з барикад, але не як політичну партію, якій місце в парламенті.
«Донецька» ідеологія зазнала ще більш нищівної поразки. У своїх «республіках» сепаратисти втілили все, чого навчали Донбас регіонали – причому в найбільш брутальних і вульгарних формах. У 2013-му депутати Луганської облради аплодували ветеранові НКВС, а рік по тому ЛНРівці влаштували власне НКВС – з тюрмами, катівнями і розстрільними списками. Раніше з «насильницькою українізацією» боровся Колєснічєнко з депутатським мандатом, а тепер – «ополчєніє» з танками і важкою артилерією.
Однак результати вжахнули не лише світову спільноту, в очах якої адепти «русского міра» – терористи, які збивають пасажирські літаки і гатять з артилерії по житлових масивах. Радикальна реалізація донецької ідеології злякала навіть її давніх прихильників. Здавалося, південний схід буде до скону голосувати за донецьких, проте результати минулорічних виборів свідчать про інше. Хто б міг подумати, що на дніпропетровському окрузі оберуть бандерівця Яроша?
Як свідчать соціологічні опитування, на сході та півдні – навіть у Донбасі! – посилюються антиросійські та проєвропейські настрої, зростає підтримка проукраїнських партій. Крім того, маргіналізації донецьких сприяла анексія Криму та окупація частини Донбасу, де вони втратили частину виборців. Та й справа не лише у виборцях. Через Майдан і війну донецька еліта втратила свої політичні, фінансові та адміністративні ресурси і більше не в змозі диктувати свою волю країні.
Київський реванш
Поки «галицькі» і «донецькі» осмислювали свою поразку, ідеологічні шукання почалися у Києві. Тимчасовому уряду було не до ідей – вертикаль влади хиталася, а країна розвалювалася на очах. Але з початком президентства Порошенка стало зрозуміло, що епоха ідеологічного дуалізму закінчується і столиця – вже не арена для донецько-галицьких розборок. На перший погляд – особливо, якщо це погляд з Донецька – Порошенко є типовим бандерівцем. Проте для ідейних «галичан» його курс – це тотальна зрада і переступ.
Зовнішньополітичний курс Порошенка справді проєвропейський і антиросійський. Саме він підписав угоду про асоціацію з ЄС і є головнокомандуючим армії, яка воює з москалями не на трибунах, а в окопах. Проте його внутрішня політика не є русофобською: ухвалюючи заборону російських кінострічок, Київ посилює контакти з російськими опозиціонерами, причому деякі отримали не лише українське громадянство, але і посади.
Закони про декомунізацію, впровадження Дня пам‘яті і примирення – саме цього чекали від президента-бандерівця. Проте зовсім не по-бандерівськи Порошенко об‘єднує радянських та упівських ветеранів, яких «галицькі» і «донецькі» раніше розтягували по своїх мітингах. Більше того – в Адміністрації президента навіть хотіли поховати невідомого учасника АТО разом з невідомим радянським солдатом! Шаблони, як то кажуть, тріщать і у «донецьких», і, тим більше, у «галицьких».
Намагання Порошенка дистанціюватися від галицької концепції держави очевидні. Показово, що під час промови на День Незалежності президент процитував Липинського, який створив альтернативну концепцію націоналізму, відмінну від «самостійництва» Міхновського та його духовних спадкоємців.
Але говорити про концептуальну цілісність зарано – поки що це пошуки, а не довершена концепція. В цьому сенсі Київ відстає від своїх ідеологічних конкурентів. Та й не дивно, бо у «донецьких» була під рукою готова доктрина «Русского мира», у «галицьких» – величезні ідеологічні напрацювання державників без держави. Тому Києву доведеться надолужувати втрачений час, причому в умовах жорсткої ідеологічної конкуренції.
Утім, на деклараціях і символічних жестах ідеологія не втримається. Потрібна інформаційна політика держави, а також формування пулу публічних діячів та інституцій, які б ретранслювали нову ідеологію в маси. Судячи з роботи Міністерства інформаційної політики, держава поки що не готова до вирішення таких складних завдань. Тому президентські пошуки ідеології можуть скінчитися пшиком, як і багато інших реформаторських починань.
Але якщо якимось дивом справу буде доведено до кінця, українське суспільство зможе вирватись із пастки двох антагоністичних радикалізмів, які прирікають Схід і Захід на лобові зіткнення.
Ми використовуємо