Коли «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці»?

Актуальна виборча кампанія аж до непристойності оголила недолугість української партійно-політичної системи. Таке враження, що політичні довгожителі та їхні порівняно юні клони змусили всіх забути такі звичні слова та їх значення, як кредо, політичні погляди, переконання та совість.

Майже всі політичні партії України нагадують дитячу гру-конструктор «Лєго». У цій грі усі детальки мають стандартний, шаблонний вигляд, але з ними можна експериментувати і щоразу вибудовувати якусь нову конструкцію. Проте потенціал дитячої гри є обмеженим: з тих деталей не можна вибудувати нічого якісно нового, а тільки рухатися по колу у заданих параметрах.

Якщо пошукати серед наших співгромадян тих, хто невтомно і регулярно стежить за українськими політиками протягом останніх двадцяти років, то можна від них довідатися, що останні є людьми вкрай цинічними, безпринципними та брехливими. Якщо ж простежити еволюцію партійних належностей політиків демократичного табору від часів «Народної Ради» і до тепер, то можна прийти до висновку, що або ці люди не є тими, за кого себе видавали, або ж це негідники, що використовували найбільш шляхетні гасла для досягнення особистого комфорту та збагачення.

Українські політики із «вічної обойми» настільки навчилися обманювати свій електорат, вдало розставляти політичні пастки, що у виборців завжди голова йшла обертом, бо кожні вибори загрожували стати останніми для нашої держави. Здавалося б, мало б дечому навчити те, що кожного разу чути одне: «Україна опиниться в небезпеці, якщо не проголосуєте за мене». Ні, переконували нас політтехнологи, Україна зникне, якщо у виборі між Кравчуком та Кучмою ми не проголосуємо за першого. Той самий сумний фінал, на їхню думку, очікував би нашу державу, якщо б ми не проголосувати за Кучму, бо комуніст Симоненко негайно поверне нашу неньку назад в СРСР. Тим же шляхом ми крокували і під час вибору між Януковичем і Ющенком, і між Януковичем та Тимошенко, тільки з тією різницею, що додалася ілюзорна опція «проти всіх». Ця графа в бюлетені з’явилася для того, щоб зберегти хоча б крихти сумління нашій ніжній інтелігенції та псевдо-мислячим людям. Щоб у них на час виборів з’явилося відчуття, що вони настільки розумні і принципові, що протестують проти цієї брехливої системи. А на практиці все виявилося набагато простіше – успішна політтехнологія для зменшення сили опозиції.

Але у «противсіхів» не виникло жодних докорів сумління навіть після того, як новообраний президент розпочав справжній наступ на демократичні інститути. У Верховній Раді число провладної більшості стало стрімко зростати. Окремі депутати навіть провели цікаві експерименти, взявши гроші за перехід до більшості, потім оголосили, скільки це коштувало останній. Але навіть після цього ніякого вибуху не сталося, ніхто не був покараний. Перекуплені депутати не покаялися і не повернулися в опозицію, а «противсіхи» й далі наполягали на тому, що голосувати «проти всіх» було їхнім невід’ємним конституційним правом, бо опозиція нічим не відрізняється від влади. Ось на цьому твердженні пропоную зупинитися детальніше.

Чому в Україні всі партії і політики на одне лице?

Я, напевно, покривив би душею, коли б стверджував, що Арсеній Яценюк, Петро Симоненко і Віктор Янукович – всі на одне лице. Хтось із них виглядає інтелектуальнішим, хтось має кращу освіту, а хтось більше сумління. Проте ніхто з них не готовий до проведення системних суспільних та економічних змін, які в нормальному світі називаються реформами.

Добре, з КПУ все зрозуміло. Це партія глибокого минулого, до якої якимось чином присмокталися різні «попутчики» типу керівника української митниці (міністерства в справах контрабанди) пана Калетника, який аж ніяк не живе минулим. З Партією регіонів також жодних несподіванок – ні програми соціально-економічних змін, ні хоча б якогось плану на завтра. Партія регіонів виявилася таким собі симбіозом найбагатших українських олігархів та найбідніших трудових злидарів, які делегували оцій невеликій групці усі свої права та дозволили експлуатувати себе до повної амортизації. Відпрацьований людський матеріал нікого більше не цікавить, хіба що в день парламентських або президентських виборів. Результатом такого «народовладдя» стала можливість появи уряду заробітчан-сезонників.

Більшість міністрів уряду М.Азарова не пов’язують майбутнього своїх родин із цією країною. Українські міністри та віце-прем’єри давно працюють вахтовим методом. Один з віце-прем’єрів систематично літає до своєї сім’ї в Москву, інший високопосадовець до своїх у Австрію, а найбагатші люди України більшість часу проводять в Ніцці та Женеві, з перспективою перебратися на стало до Лондона. Син прем’єр-міністра, за інформацією закордонних джерел, отримав вид на проживання в Австрії. А з цього випливає, що всі ці «державники» трактують Україну як тимчасове місце для легкого збагачення шляхом її розграбування.

Серед нинішніх опозиціонерів було не менше одіозних фігур. А якщо найодіозніші фігури і не світилися в депутатах, то поінформовані експерти могли з легкістю оголосити список, хто є їхніми людьми в парламенті. Саме так пояснюється легкість, з якою ці депутати кожного разу перестрибували у провладний табір, байдуже як називалася владна партія – їхнім патронам не потрібні були опозиціонери, їм потрібні «рішали» у владних кабінетах.

Така партійно-політична безпринципність часто-густо доходила до абсурду. Прикладами такого абсурду можна вважати появу Миколи Яновича в помаранчевому шарфику на сцені революційного Майдану або ж гидку метаморфозу із Андрієм Портновим, який миттєво перетворився із головного юридичного віртуоза при Юлії Володимирівні на злого генія опозиції. Обличчя цих людей так часто мерехтіли в різних політичних таборах, що аж злилися в одну відразливу мармизу зненавидженого українського політика.

Можна довго гадати, що за цим всім криється – політична проституція, бізнесовий талант чи крайній цинізм. На підтвердження кожного з цих припущень можна знайти десятки аргументів, але все ж це будуть тільки видимі вияви суспільного явища, а вся суть криється в хибності політичної системи України.

Партії без ідеології – країна без змісту

Майже всі політичні партії, які вийшли із «Народної Ради» та «Групи 239» різнилися між собою тільки назвами та традиціями, до яких вирішили себе прив’язувати. Тобто партії можна було поділити на більш проукраїнські, менш проукраїнські та прорадянські.  Народний Рух України також не був класичною політичною партією, а радше масовим політичним об’єднанням. Українська Республіканська партія хоча й проголосила, що в її лавах не буде колишніх комуністів, дуже швидко капітулювала. Та й її ідеологія будівництва «української України» не підпадає під жодну політологічну кваліфікацію. Цікавим і багатообіцяльним явищем стало заснування Партії демократичного відродження України, майбутньої політичної сили ліберальної буржуазії. Проте й цю партію спіткало лихо. У зв’язку з масовим припливом до неї червоних директорів, вона швидко втратила рештки модерної політичної культури і дала життя провладній Народно-демократичній партії.

Подальші партійно-політичні експерименти приводили до виникнення просто-таки партій-оксюморонів. Соціал-демократична партія України (об’єднана) тільки в назві декларувала соціалізм і демократію, а насправді була партією найбільших олігархів. І якщо українці вже на самому початку державного будівництва навчилися не вірити задекларованим назвам, то іноземці досить довго звикали до цього східноєвропейського винаходу, коли  Ліберально-демократична партія Росії нічого спільного, окрім назви, не має ані з демократією, ані з лібералізмом, і що СДПУ(о) є радше антиподом до європейської соціал-демократії, а провідними членами Партії зелених України є генеральні директори підприємств-гігантів, які найбільш забруднюють довкілля.

Всі ці приклади об’єднує одна спільна риса: для українських партій не важливі партійні програми та ідейні засади. Для українських партій важливою є тільки зручна форма, під машкарою якої можна легко проникнути у владу. Саме тому в Україні так і не вдалося сформувати стійку партійно-політичну систему та надати державі хоча б якогось змісту: соціалістичного, базованого на колективній власності, або ж ліберального – з вільним ринком та недоторканістю приватної власності.

Чим страшні в українській Україні «ліберасти»?

Вже довший час в українському політикумі не прийнято зізнаватися в симпатіях до ліберальних ідей. Лібералів виклинають комуністи, соціалісти та націоналістичні популісти. Соціалістів та комуністів можна зрозуміти, вони бояться втратити тотальний контроль над суспільством, випустивши зі своїх рук віжки державного регулювання. Але якщо різні ліваки зберігають хоча б видимість поваги до своїх супротивників, то націонал-популісти із ВО «Свобода» навіть не приховують свого вкрай негативного ставлення до лібералів, нагороджуючи їх всілякими пейоративними ярликами. То чим все-таки страшні націонал-популістам ліберали?

Якщо придивитися уважніше, то сучасні українські націоналісти не особливо відрізняються від німецьких націонал-соціалістів. Особливо, коли оголошують своїми заклятими ворогами лібералів. Але найбільшою їхньою брехнею є намагання звести сучасну ліберальну модель виключно до права на одностатеві шлюби та утвердження в західних державах принципу мультикультуралізму. Консервативне західноукраїнське суспільство охоче ведеться на таку примітивну критику західної моделі побудови суспільства, не усвідомлюючи, що названі два критерії мають для ліберальної системи похідне десятирядне значення.

Виголошуючи гасла з 30-40-х років минулого століття про національний протекціонізм в економіці та особливі права титульної нації,  «Свобода» претендує на роль консервативної, волюнтаристської сили, яка хоче в’їхати у владу на ідеї традиції та національної спадкоємності. Але в України нема модерної державної традиції, окрім радянської, отже й консервувати особливо нема чого. Діяльність українських націоналістів під час Другої світової війни державною традицією аж ніяк не назвеш. Та й ОУН була в своїй основі соціалістичною політичною силою. Кредо її мало чим відрізнялося від ідейних прагнень більшовиків, а з часом дедалі більше стало перегукуватися із німецьким націонал-соціалізмом.

За задумом українських націоналістів, справедливість мала наступити тільки після відчуження у власників неукраїнського походження їхньої приватної власності і передачу її у колективне володіння української нації. Нічого не нагадує? Так, принцип колективізму, командна економіка, державне регулювання усіх сфер людського життя, а на практиці – якнайбільш тоталітарна суспільна модель. При тому, що, на відміну від комуністичної, де права на майбутнє позбавляються цілі суспільні класи, націонал-соціалістична модель передбачає позбавлення такої перспективи цілих націй. Чи можливий такий розвиток подій у сучасній Україні? На щастя, ні. А отже, вся діяльність ВО «Свобода» є якщо не звичайним окозамилюванням, то принаймні холостим ходом, а ліберальна система загрожує їй виведенням на чисту воду.

Лібералізм як панацея від олігархічного етатизму

Вся модерна історія Західної України супроводжувалася ідеєю проголошення національної держави. За цей час ідея держави в українському суспільстві зазнала ряду істотних трансформацій. Замість того, щоб сприймати державну владу визнаною інституційною рамкою, що існує для забезпечення блага підвладних їй людей, коли керівництво країною здійснюється шляхом згоди більшості (ліберальна демократія), держава перетворилася на найвищу і остаточну мету. Це явище отримало в політичній думці назву етатизм, тобто спрощено українською мовою – державництво.

Які ж негативні риси має система етатизму? Для українців – просто фатальні. Етатизм – це фетишизація держави. Коли замість того, щоб бути просто системою управління суспільством, держава перетворюється сама по собі на абсолютну цінність. І тут байдуже, чи вона є ефективною, чи ні, важливо, що вона є. Саме такий підхід перетворив західних українців із активних борців за повалення радянської системи на пасивних спостерігачів за процесом перетворення українського державного апарату на нелюдського монстра.

Українська держава з неймовірною легкістю почергово зняла із себе обов’язок надавати основні соціальні гарантії: безкоштовне медичне забезпечення, право на працю, право на безкоштовну освіту, соціальні пільги старим і немічним, прирікаючи тим самим багатьох на повільне вимирання. Українці якось відразу змирилися з цією системою. На Сході кожен потерпав, щоб не втратити своє робоче місце, що дуже швидко перетворювало робітників на рабів великого підприємства, а згодом і на рабську силу для нових власників. А на Заході сотні тисяч людей, викинуті на вулицю, змушені були шукати засобів для виживання у дрібній контрабанді, а згодом – у масовій трудовій еміграції закордон.

Чомусь ніхто навіть не подумав домагатися у держави виконання їхніх конституційних прав, ніхто навіть не спробував запротестувати проти чиновницького свавілля. Українці спокійно спостерігали за процесом перетікання колективного майна у приватні руки. При чому ці руки були як правило чиновницькими. Ваучерна приватизація дозволила кільком кланам отримати цілі галузі і миттєво перетворитися на мільярдерів. Видатний австрійський економіст Фрідріх фон Гаєк у праці «Конституція свободи» писав, що намагання встановити соціальну справедливість обов’язково веде  до виникнення «груп впливу». А якщо держава здійснює розподіл ресурсів без моральних критеріїв, то тоді «групи впливу» починають суб’єктивно вважати, що ті ресурси належать саме їм. В результаті отримаємо ситуацію, коли держава розподілятиме ресурси на користь цих «груп впливу».

В Україні саме так і сталося. З тією різницею, що чиновники, які здійснюють цей розподіл, самі ставали кінцевими отримувачами цих благ. Ось така природа українського олігархату. І, як не дивно, в Україні хіба що діти не знають, що мільярдні та мільйонні статки аж ніяк не можна було заробити чесним і легальним шляхом, що всі ті неймовірні маєтності – це вкрадене із колективної власності майно. Що весь середній бізнес в Україні насправді належить чиновникам, які постійно «підживлюють» його із державного або комунального бюджету. Що чиновники різного рангу завдяки системі відкатів перекачують гроші із державних програм у свою кишеню.

Чи є якась панацея на цю задавнену українську хворобу? Є, вона називається лібералізм. Одним із основних принципів лібералізму є зменшення до мінімуму втручання держави у всі суспільні процеси. Держава має слугувати тому, щоб чітко забезпечувати кожній людині захист від свавілля влади й органів правопорядку. Все решта мають врегулювати вільний ринок, свобода підприємництва та вільна конкуренція. На думку Фрідріха Гаєка, свобода буде збережена тільки тоді, коли її вважатимуть загальним принципом, застосування якого не вимагає обґрунтування. На його думку, проблема не в тих, хто управляє, а в тому, скільки влади в руках у правителів.

В Україні ж сталося так, що владу в руках її правителів можна прирівняти майже до монархічної. Президент за бажання може вплинути на Конституційний суд і Верховну Раду. Майже зруйнована судова система та прокурорський нагляд. Єдине, що стримує від остаточного скочування до диктатури, – це зовнішній демократичний світ, але і він, перейнятий своїми проблемами та інтересами, не завжди має силу і бажання перебрати на себе вирішення українських внутрішніх проблем.

Нова ліберальна партія «Західний Альянс»: шанс чи запізнілий хід?

Не раз доводилося чути про потребу створити нову галицьку партію. Мовляв, ми цілковито відрізняємося від східних корумпованих українців, у нас різна історична традиція, ми – люди мислячі і нестадні. Ми хочемо жити в незалежній Україні (Галичині), а не в якомусь російському кримінальному домініоні. Бажання жити краще і в добрих умовах – зрозуміле і виправдане. Але що ми зробили для того, щоб це реалізувати на практиці? Нічогісінько. Безперечно, ми різні і маємо різні історичні традиції, але нас усіх об’єднує наша радянська ментальність. Так, саме радянська. Не цісарсько-королівська, не міжвоєнно-польська, хоч би як дехто цього хотів, фантазуючи про бабцю-шляхтянку та дідівські кам’яниці у Львові. Радянський принцип колективізму та зрівнялівка в’їлися у кров і плоть сучасних українців. Ми і надалі у всьому покладаємося на державу, ненавидимо приватну власність, якщо вона не наша. Без будь-яких моральних докорів можемо заволодіти чужим, якщо воно «погано» лежить або у наших руках є відповідні владні важелі. Отже, щоб подолати цю радянську ментальність, нам потрібна нова ліберальна партія, бо тільки лібералізм не визнає колективної власності, а приватну власність вважає недоторканою.

Якщо брати до уваги релігійний чинник, то тут безумовним лідером є Західна Україна. Але якщо ми поглянемо на це явище з моральної точки зору, то виявиться, що наша надзвичайна релігійність абсолютно не стає на заваді корупції, непотизму та й звичайному злодійству. А надмірна роль церкви в лаїцистичній державі тільки суперечить сучасним принципам і може привести до непоправних наслідків через релігійну конкуренцію. Тобто нова партія має базуватися на абсолютно світських засадах і не мусить потребувати додаткового благословення.

Нова партія для того, щоб змінити антилюдяну систему в Україні, має виходити з постулату про абсолютну цінність людської особистості і діяти за принципом – особа важливіша за державу. У зв’язку з цим, вона має домагатися зменшення до мінімуму всякого суспільного примусу щодо особи. Нова партія має знайти в собі волю привселюдно заявити, що її ідеалом є свобода кожного в суспільстві. Що вона виступає за вільний доступ та обмін інформацією (цим забезпечується прозорість влади), за верховенство права, що відродить довіру до суду та правоохоронних органів, за недоторканість приватної власності, що дозволить побороти страх втратити зароблене. Ця партія має виступати за абсолютну свободу підприємництва і, відповідно, повну ліквідацію дозвільних функцій, за допомогою яких теперішня Україна душить приватну ініціативу і не дозволяє розвинутися вільному ринкові в державі. Нові політичні лідери мають для себе глибоко переосмислити, в чому полягає сутність держави. Вони мають усвідомити, що держава має забезпечити фундаментальні людські права: на життя, на особисту свободу, приватну власність, рівні права перед законом, вільні ринкові відносини і прозорість державної влади.  Все решта буде врегульовано завдяки абстрактним принципам та заборонам, які формувалися в суспільстві століттями.

Зрозуміло, що кількість охочих балотуватися у владу на таких принципах різко зменшиться, бо кому потрібна додаткова відповідальність без велетенського зиску завдяки доступу до державних ресурсів? Думаю, якщо б ми звернулися до всіх, хто зараз зімкнутими рядами кинувся у парламентські перегони із запитанням, яку конкретну модель суспільного устрою він обстоює, то, напевно, так би ні від кого й не почули зрозумілої відповіді. На Заході України всі, як папуги, повторюватимуть мантру про те, як вони люблять Україну (а чому не українців?), як захищатимуть українську мову. На Сході ж запевнятимуть у тому, що вони не дозволять бандерівцям нав’язати свою «мову» і своїх героїв-бандитів справжнім українським трудівникам. Але де тут хоча б одне раціональне слово?

Нарешті дійшла черга до міфічного «Західного Альянсу». Відповідь проста – так я пропоную назвати нову політичну партію в Україні, яка візьметься за утвердження ліберальної моделі в українському суспільстві. Де слово «західний» вживається не як географічне поняття, а як культурно-ментальне. Західний Альянс (ЗА) має стати політичною силою, яка зможе утверджувати в Україні цінності західної ліберальної цивілізації, на тлі якої українські пошуки третього шляху є дорогою в нікуди.

Аргументів ЗА цей проект безліч. Західна ліберальна система перевірена десятиліттями, тим більше, що неолібералізм більше не є таким категоричним і допускає певні елементи соціальної держави. Для українців ця модель є досить зручною і прийнятною, що показали сотні тисяч заробітчан, які десятиліттями живуть і працюють в цих умовах. Саме вони можуть стати тим неоціненним соціальним капіталом, якщо їм запропонувати такі ж умови у себе на батьківщині. Ця нова, якісна ініціатива може знову вийти із Західної України, як вийшли з неї перші імпульси до проголошення державної незалежності.

Це будуть нові, прозорі правила гри, а не затуманення розуму історичними псевдо-досягненнями. Українці мають нарешті відчути смак життя у своїй державі, а не бути її рабами. І тоді, можливо, «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці»…

P.S. Цим твердженням не хотів би поповнити лави "галицьких месій", що за будь-яку ціну своїми ідеями хочуть ощасливити всю соборну України. Думаю, перш за все ця ідея може бути корисною самій Галичині.