Конституція Росії унеможливлює припинення агресії проти України

Існує низка причин, чому переговори між Києвом і Москвою про припинення війни не матимуть успіху або взагалі не відбудуться – не кажучи вже про забезпечення тривалого миру. Головна з них – фундаментальне протистояння між українською та російською конституціями.

Нещодавня незаконна анексія Росією чотирьох територій на південному сході України, а саме Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, створює величезний виклик. Це посилює проблему, яка вже виникла після не менш скандального військового захоплення і незаконної анексії Кримського півострова Росією майже дев'ять років тому.

У разі проведення гіпотетичних перемовин дві країни мали б не тільки обговорити низку політичних питань між собою, але й вирішити фундаментальну правову суперечку. Мало того, що Росія вже майже десять років порушує міжнародне право у спосіб, який раніше було неможливо уявити. Анексії Москви також докорінно змінили внутрішнє російське законодавство. Наприклад, українська і російська конституції чітко визначають за собою одні й ті самі території на сході та півдні України, включно з Кримом.

Владімір Путін і Володимир Зеленський як президенти своїх держав, крім того, розглядаються своїми народами як «гаранти» їхніх конституцій і зобов'язані їх виконувати. Навіть якщо один з них або обидва хотіли б укласти якийсь територіальний компроміс, основні закони їхніх двох держав прямо забороняють їм це робити. Це означає, що одна або обидві конституції мають бути змінені до того, як відбудуться будь-які предметні мирні переговори. Однак для цього знадобиться значна більшість голосів у відповідному парламенті. Це щонайменше складно у випадку з путінською Росією і нереально у випадку з Україною.

Кримський прецедент

Ця правова проблема існує з 18 березня 2014 року, коли Російська Федерація офіційно анексувала Кримський півострів. Анексія була офіційно визнана лише кількома країнами, проте Москва представила світу неймовірне пояснення порушення міжнародного права в Чорному морі у 2014 році. Серед інших сумнівних тверджень Кремль заявив, що цей обурливий акт був виправданий історією Криму за часів царської та радянської імперій.

Кремлівський наратив був вправлянням у виборі лише тих історичних фактів, які відповідають накинутим згори тезам. Багато урядів по всьому світу могли б – і деякі з них це роблять – представити схожі іредентистські наративи, посилаючись на той чи інший історичний епізод. Вони також можуть висувати претензії на певні території, які колись належали їхній країні, а тепер – внаслідок нібито історичної несправедливості – перебувають у складі інших держав.

Незважаючи на історичну сумнівність і політичну вибухонебезпечність російської риторики 2014 року, неофіційно багато політиків і дипломатів, а також деякі експерти в усьому світі прийняли кримську байку за чисту монету. І це попри реальну історію Криму та руйнівний вплив визнання російського наративу на стабільність світового порядку. Неявне визнання претензій Москви на півострів багатьма неросійськими спостерігачами – навіть на Заході – стало однією з причин того, що міжнародні санкції у відповідь на надзвичайні дії Росії в лютому-березні 2014 року були або занадто м'якими, або взагалі відсутніми.

Донедавна питання Криму було, мабуть, одним із тих, вирішення якого можна було або відкласти на далеке майбутнє, або вирішити якось частково відповідно до уподобань Москви. Останнє можна було б зробити, наприклад, через тимчасову міжнародну адміністрацію півострова або шляхом подальшого посилення і без того великої автономії Автономної Республіки Крим у складі України. Однак, оскільки Росія анексувала ще чотири українські території у вересні 2022 року, здається, що цей варіант більше не є актуальним.

Новий глухий кут

Проблема не тільки й не стільки в тому, що аргументи Кремля щодо нещодавньої другої анексії південних і східних територій України є ще більш надуманими, ніж аргументи щодо анексії Криму у 2014 році. Річ у тому, що раніше напіввідкрите питання про півострів тепер перетворилося на значно принциповіше і територіально ширше питання про ідентичність, цілісність і майбутнє України в цілому. Кримська проблема зараз є невід'ємною частиною більш широкого питання про право на існування члена-засновника Організації Об'єднаних Націй (Українська Радянська Соціалістична Республіка була членом ООН з 1945 по 1991 рік). Як наслідок, зараз значно більше, ніж раніше, людей і країн у всьому світі виступають за повний перегляд усієї незаконної експансії Росії на захід відповідно до побажань України.

Тим паче, що ухвали Москви про анексію у вересні 2022 року та відповідний переглянутий Основний закон Росії прямо заявляють про претензії на українські території, які Росія взагалі не контролює. Ці території перебувають під контролем Києва, а не Москви. Насправді, жодна з чотирьох нещодавно анексованих українських областей ще не була повністю окупована російськими військами. Це курйозним чином суперечить новому самовизначенню російської держави і є порушенням російської конституції, яка вводить ці території до складу офіційної території Російської Федерації.

З формального погляду, Росія перетворилася на те, що політологи та міжнародні дипломати називають failed state. До 2022 року Москва була зайнята підривом суверенітету і цілісності інших держав, таких як Молдова, Грузія і Україна, військовими і невійськовими засобами. Зараз сама Російська Федерація – згідно з власною ж конституцією – є державою, яка не повністю контролює свої кордони і території. Це не тільки складна політична ситуація для Кремля, як всередині країни, так і на міжнародній арені. Це також створює дивну правову базу для переговорів між Києвом і Москвою.

Без внесення змін до російської конституції Путін або інший російський президент не тільки не матиме повноважень повернути українські території, які зараз контролюються Москвою, під контроль Києва. Конституція Росії, схоже, стверджує, що глава російської держави повинен прагнути до окупації українських територій. Офіційний російський представник на переговорах був би юридично зобов'язаний наполягати на тому, щоб Київ поступився Москві частиною української території – для приведення тексту російської конституції у відповідність до політичних реалій на місцях.

Дехто може подумати, що очевидної абсурдності такої дипломатичної констеляції достатньо, щоб відкинути її без роздумів. Однак російський президент або інший учасник переговорів ризикує бути звинуваченим у державній зраді, якщо запропонує порушення російської конституції, погодиться на це або піддасться тиску. Те саме стосується будь-якого українського президента чи іншого учасника переговорів, який також зобов'язаний за своєю Конституцією прагнути до якнайшвидшого відновлення повної територіальної цілісності та політичного суверенітету України.

Цей глухий кут є причиною відсутності серйозних переговорів між Україною та Росією щодо Криму вже майже дев'ять років. На відміну від нинішнього дня, Київ і Москва інтенсивно вели переговори один з одним з літа 2014 року до початку 2022-го, зокрема в рамках Мінської тристоронньої контактної групи і Нормандського формату. Однак, оскільки питання статусу Чорноморського півострова стало грою з нульовою сумою між Москвою і Києвом після його офіційної анексії Росією, питання Криму в порядку денному не стояло. З вересня 2022 року Москва спровокувала таку ж переговорну блокаду ще й щодо чотирьох областей на південному сході України.

Майбутнє під питанням

Багато спостерігачів вважає, що досягнення перемир'я між Москвою і Києвом залежить від політичної волі кількох політиків, таких як президенти Росії, України, США, Франції чи голова Європейської комісії тощо. Ця точка зору ігнорує той факт, що поправки до Конституції Росії 2014 і 2022 років щодо офіційної території Російської Федерації створили структурні перешкоди для продуктивних мирних переговорів з Україною. Тому поширене припущення, що кращі або принаймні інші політичні дії та дипломатичні потуги з боку Заходу і Києва будуть достатніми для досягнення довготривалої угоди з Москвою, є наївним.

Конституційний глухий кут – не єдина перешкода для конструктивних переговорів. Однак уже цього достатньо, щоб скептично ставитися до можливості довготривалого, невійськового вирішення нинішнього конфлікту. Таке завершення нинішньої війни було б можливим – за умови подальшої непоступливості Росії – лише за умови перегляду Україною власної Конституції.

Це не тільки – окрім того, що це малоймовірно – було б неприйнятним для більшості українців. Це також поставило б під сумнів майбутню стабільність та наявні кордони інших держав. Їхні нинішні території, відповідно до стратегії Москви з 2014 року, також можуть бути анексовані сусідами шляхом військової інтервенції та політичної анексії.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут

Оригінальна назва статті: Konstytucja Rosji uniemożliwia przerwanie agresji na Ukrainę