Конституцiйнi iдеї та їх наслiдки

Про нові проекти Конституції України багато написано, але значної частини ключових конституційних проектів не опубліковано. Про них можна судити тільки з окремих викладів окремих політиків.

 Значна частина цих проектів є не так проектами, як конституційними ідеями, що детально пропрацювали.

Весь масив конституційних проектів і ідей можна розбити на кілька груп, залежно від того, які принципи державного устрою визначено провідними. Цікаво, що проекти, які висуває політична еліта, роблять акцент загалом на другорядних моментах, пов'язаних здебільшого з тим, яка ланка політичної машини є джерелом ухвалення рішень, тоді як політичний маргінес звертається до фундаментальних питань існування держави.

Маргінальні проекти потрібно розглядати водночас із проектами системних політичних сил, оскільки вони відображають не так поточні проблеми, актуальні для існуючої еліти, як довгострокові тенденції і принципові самовизначення, до яких справа неминуче дійде чи за місяць, чи за десять років.

Головні конституційні теми  -  розподіл повноважень усередині центральної влади, співвідношення повноважень центральної і регіональних влад, інституціалізація етнокультурної різноманітності України.

Перше питання - розподіл повноважень владних органів. Так склалося, що в Україні існують три центри влади - Президент, Кабмін і Парламент, але, на відміну від інших пострадянських держав, між ними встановилися не субординаційні або взаємодоповнювальні відносини, а владний паритет, близький до двовладдя, якщо не тривладдя. Цей тип влади лише формою нагадує європейські інститути. У випадку України доводиться говорити не про розподіл влади властей, а про розщеплення влади як такої - про шизархію. При шизархії повноваження не розділяють, а перетинають, гілки влади  не доповнюють одна одну, а претендують на всю повноту влади. Конституційні проекти намагаються вирішити саме цю проблему: як перетворити шизархічну систему влади в систему квазієвропейських інститутів, або навпаки, віддалити її від них.

Проблема у тім, що генезис української, американської і європейської систем влади відрізняється. У європейських державах, які пережили антифеодальні революції, президент - це відображення й імітація ролі і влади короля (федеральний президент - імператора). До нього і перейшли основні повноваження військової влади - він верховний головнокомандувач (у реальності, звичайно, номінальний, оскільки, на відміну від королівської влади, не отримав відповідної підготовки). Він гарант територіальної цілісності (у феодальній системі король є сюзереном - власником всієї землі), він відповідає за відносини з іншими рівними йому за повноваженнями особами. Приклад - Франція. У державах із плавним переходом від монархії до демократії влада зосередилася у руках першого міністра, а король виконує представницькі функції (Великобританія). Ці дві моделі породжують гібрид: президент як відображення короля, що втратив владні повноваження, президент, що виконує лише представницькі функції (Німеччина). Можливий ще варіант переходу королівських повноважень до військового вождя (Франція часів Наполеона, Італія і Німеччина часів фашизму), але ці режими зійшли зі сцени і можуть розглядатися не як актуальна, а як віртуальна модель.

У сучасній Україні ситуація інша - олігархічні клани розглядали як владні структури об'єкт купівлі, приватизації або рейдерського захоплення, як економічний, а не політичний об'єкт і шизархія є закономірним результатом такого генезису владної системи. Тому  неконституційні новаторства можуть змінити природу шизархічної влади, однак або повна монополізація влади одним із кланів, або поява принципово нового, не економічного, а власне політичного суб'єкта. А такий політичний суб'єкт є або військовою силою, або носієм ідеологічного проекту. Силовий блок стараннями попередньої влади практично розкладений і є лише об'єктом рейдерсько-приватизаційних домагань, основні ідеологеми (комунізм, фашизм, лібералізм) належать не до сучасних реалій, а до історії, тому і залишається  лише одна ідеологія - ідеологія Великого Проекту, чогось небаченого і нечуваного. Аналіз Великого Проекту - предмет окремого дослідження. Але для наших цілей - огляду і аналізу поля конституційних ідей - Великий Проект цікавий як віртуальна, але така, що намагається прорватися в актуальне життя, реальність.

За такого підходу істинні мотиви, що лежать в основі конституційних пропозицій, стають зрозумілими, як і наслідки реалізації цих пропозицій.

Роль президента є ключовим моментом у всіх запропонованих проектах. Всі розуміють, що дійсний паритет парламенту і президента, прем'єра і президента є джерелом нестабільності. Усунути нестабільність можна лише різко підсиливши або різко обмеживши повноваження президента. Два варіанти скорочення повноважень прописано в проектах комуністів і БЮТ - або парламентська республіка, або президент, якого обирає парламент.

Парламентська форма може бути стабільна лише в умовах повної деідеологізації дійсних сил - заміна ідеологічних і зовнішньополітичних векторів у разі перемоги тієї чи тієї ідеологічної партії означає різку зміну курсу і гарантовану нестабільність. Стабільність гарантує або чинна ідеологія (і тоді будь-яку ідеологію розглядатимуть як екстремістську), або зовнішні обмеження (але для цього країна має знайти статус переможеної у війні, подібно до Німеччини і Японії). Цих чинників для України, як і для більшості пострадянських держав, немає. Тож сильна ідеологічна складова легко може стати конкурентоздатною відносно політики як відображення кланових інтересів. Парламентське правління обіцяє збереження тривалої нестабільності.

Проект БЮТ, за яким партія, що перемогла за рейтинговим принципом, одержує все, а потім ще й обирає президента, означає кінець шизархії і панування одного клану. Це цікава знахідка - інституціалізація тандему прем'єр-президент, який неформально склався у Росії.

Проект Президента, природно, розширює повноваження президента. В ідеалі, звичайно, сильний президент, що опирається не на клани, а на... на що? Близький проект ПР - теж сильний президент з розрахунку на те, що ним стане лідер Партії регіонів. Біда цих проектів у тому, що вони не пов'язують сильної президентської влади зі звільненням від контролю парламенту, а значить і зі звільненням від контролю кланів.

Особливість президентського проекту - введення двопалатного парламенту в унітарній державі.  Єдина його функція - посилення президентської влади. По суті, ці проекти - породження шизархії і спроба  перетворити її на щось кероване.

Серед маргінальних проектів - ідея Третього Гетьманату, що скасовує європейський архетип розподілу влади і закріплює на визначений термін надзвичайні повноваження правителя. У цього проекту є історичний аналог - посада диктатора у римській республіці була цілком легітимним наділенням необмеженими (обмеженими лише терміном) повноваженнями особи, що виконувала функції правителя. До цієї ідеї потрібно поставитися серйозно, як до способу введення у політичне життя позакланового гравця - військової сили, яку гетьман неминуче почне формувати як основу своєї влади.

Друге питання, яке підіймають небагато сил з обережністю і застереженнями - федералізація як принцип земельного устрою. Посилання на зарубіжні аналоги тут нічого не прояснюють - генезис, а отже, характер американського і німецького або іспанського федералізму різний і відрізняється від української ситуації. Потрібно розрізняти постімперський (Німеччина) і постконфедеративний (США) федералізм. Цікавим прикладом перетворення постімперського федералізму на постконфедеративний є СРСР, який спочатку створювався як конфедерація ідеологічних однорідних постімперських держав, а потім, після короткого періоду унітаризації, хитнувся у бік особливої форми федерації - федерації етнічних еліт, що забезпечило і безкровний розпад ядра СРСР (РФ, Україна, Білорусь, Казахстан і Прибалтика) і криваві війни на периферії (Кавказ, Середня Азія і Молдавія).

Історія сучасної України - це історія об'єднання її земель: унія Литви і Польщі (з подальшими неприємностями для України), виниклий у ході війни 1648-1654 р., але не реалізований   проект перетворення подвійної унії на потрійну з Великим князівством Російським у складі Речі Посполитої, послідовне розширення території України у складі Російської імперії, а потім СРСР (Західна Україна, Закарпаття, Буковина, Крим) не через встановлення влади Києва, а через природне включення нових споріднених територій. Все це створює передумови для природного федералізму. Але для цього потрібна сильна президентська влада з федеральними повноваженнями (армія, інноваційні технології, зовнішня політика, соціальне забезпечення). Сучасна ж шизархія забезпечує суперечливе поєднання реальної автономії земель України і формального унітаризму.

Заперечення проти федералізації засновані або на міркуваннях безпеки (федералізація  за існування суперечливих геополітичних і культурних орієнтацій різних земель створить тенденцію до конфедералізації), або на міркуваннях кланового характеру властивості - краще одержати всю Україну, ніж ділитися з місцевою  владою. На боці федералізації ідеологія Великого Проекту, позиція «поділити, якщо не вдається проковтнути», і, врешті, просто інтереси стабільності.

Наступне питання відображає проблему етнокультурного розмаїття. Етнокультурне розмаїття може бути і причиною політичної слабкості, і джерелом сили. Розуміння різноманітності або як загрози існуванню держави, або як гарантії збереження своїх позицій у культурі та політиці, або як основи для формування власного Великого Проекту і визначає ідеї конституційного закріплення або політики етнокультурної уніфікації (тобто тотальної українізації за допомоги закріплення особливих прав титульної нації - проект О.Тягнибока), або реалій, що склалися (дві державні мови), або консолідаційного виміру Великого Проекту (який ніяк не відображений у різноманітті конституційних пропозицій).

Уніфікація може бути обґрунтована або силою, або Великим проектом. Але реальної сили немає, і Великого проекту теж. Ми ж маємо справу не з абстрактною уніфікацією, а з конкретною українізацією великого масиву (за різними оцінками від 40 до 60%) російського і усвідомлено орієнтованого на російську культуру українського населення. Це робить неможливою асиміляцію при спробах використовування адміністративних заходів, і лише наявність Великого Проекту забезпечує консолідацію нації.

Визнання реалій, що склалися, - дві державні мови і федералізація - також двояке. Це породжує або кволу державу (за парламентської форми правління), або державу імперського типу, для якої етнокультурне розмаїття є джерелом внутрішньої різноманітності і сили.

Отже, вибір простий - або грандіозний Великий Проект (тоді Україна - країна зі сильною і домінантною центральною владою, але федеральним устроєм), або визнання своєї незначущості і другорядності (тоді її доля або квола федерація, якщо не конфедерація, або хронічна шизархія - реальна конфедералізація і двомовність при декларованій єдності і протистоянні вже не трьох гілок влади, а трьох інституціолізованих кланів). Без універсальної ідеї всі конституційні проекти збиткові і нічого доброго не провіщають.

Загалом варто зазначити, що більшість авторів виходить не з потреби організувати реальне життя держави Україна, а з дивного бажання підлаштуватися під чинні моделі, щоб відповідати якимось нормам, створеним ззовні України. Життя показало, що   конституції, які чудово працюють для Італії (парламентська республіка) або для США (президентська республіка) на українському ґрунті перетворюються на гарантії політичної і соціальної нестабільності. Оскому набили заклинання щодо національної ідеї, але варто визнати, що без виразного формулювання національного проекту (свого, оригінального і ні на що не схожого) ніяка конституція не стане регулятором життя українського народу. Коли інтереси різних груп населення кардинально не збігаються, тоді правила внутрішнього життя потрібно визначати не «системою заборон і противаг», а загальним Великим Проектом, що підводить риску під історичними, соціальними і культурними суперечностями. І реальна конституція має бути відображенням проекту, а не інтересів роз'єднаних і ворожих груп.

Але жодна з конституційних пропозицій не вводить ідеї Великого Проекту як однієї з конституційних ідей (втім, історія дає небагато прикладів такого включення в основні державні акти - СРСР, націонал-соціалістична Німеччина, сучасний Іран). Тому залишмо це вимірювання як віртуальне, але не забуваймо, що потенційно воно існує і незримо діє на політичні процеси.

Ще одна конституційна ідея, яка майже не звучить у проектах і яка може бути виправдана лише Великим Проектом - розподіл сфери вільного підприємництва і державної регуляції економічних процесів (насамперед управління інноваційною і екологічною складовими). Відсутність чіткої конституційної норми, яка б регулювала співвідношення приватних і державних інтересів, не дає гарантій розвитку держави і її інноваційно-технологічної сфери.

Ми отримуємо основні шкали, які створюють простір конституційних проектів:

- шкала владних повноважень (гетьманат - президентська республіка - президентсько-парламентська республіка - парламентсько-президентська республіка - парламентська республіка - шизархія);

- шкала територіального устрою (унітарна держава - федерація - шизархічна конфедерація);

- етнокультурна шкала (етноцентристська українська держава - держава політичної української нації - держава народу України - держава народів України);

- шкала, що описує відносини влади і народу (влада, що реалізовує Великий проект - влада, що обслуговує народ - влада, що обслуговує клани).

Поєднання цих шкал дає нам такі результати:

- парламентська республіка + федералізм = шизархія або конфедералізація;

- парламентська республіка + унітаризм = нестабільність і шизархія, конфедералізація або розпад країни;

- сильний президент + унітаризм + відсутність консолідаційного Великого Проекту = політична нестабільність і повторення циклу;

- сильний президент + федералізм = політична стабільність за збереження етнокультурного розмаїття;

- сильний президент + федералізм + Великий Проект = інтенсивний розвиток + етнічна консолідація.

   Вибираючи Конституцію, ми вибираємо майбутнє.