Край безіменних солдатів та неіснуючих могил

Десятиліття державної незалежності привчили українців до незаперечної істини: людське життя – найвища цінність. Можна казати про ціле покоління, яке не уявляє, що буває інакше. Ті, що знали радянські часи, також відпустили тіні війни й жили нормальним життям, як це і має бути в цивілізованій країні. Проте до нас знову прийшла трупна Росія і виклала на стіл «цінності» свого світу.

«Вайна-мать» та її діти

Крім «пабєди», на Росії побутує культ безіменного солдата та братських могил. Як страшно воно не звучало б, але ці явища не про сум і печаль, а про пиху. У світі військовий меморіал є символом пам’яті і скорботи. Для росіян кожен такий простір є свідченням їхньої величі («можем павтаріть») та особливої місії. Усе просто – що більше загиблих солдатів та ідеологічних монументів, то краще. Ці міфи з росіянами з дитинства. Тому й гордяться (який абсурд!), що їх найбільше полягло у Другій світовій війні. При цьому їм байдуже на реальну статистику втрат у війні, кількість полеглих українців чи білорусів. Не хочуть вони знати, хто винен у захмарній кількості смертей солдатів – нацисти чи політична і військова верхівка СРСР, що не рахувалася із втратами, бо «баби єщьо наражают».

Це тавро імперськості по-російськи. Як перемогти Наполеона? Спалити Москву! Як рубати вікно в Європу? Вимостити тілами безправних підданих міст до Балтики! Річниця революції? Загатимо Дніпро тілами солдатів! Там, де немає якості – беруть кількістю і трупами. Чечня, Сирія, Україна… Кожна війна Російської Федерації з трупно-«героїчним» почерком. До людей там байдужі, солдатами розкидаються, як м’ясом. Роблять так без причини чи логіки. Загиблих не хоронять, а кількість їх замовчують. Сумнівно, що обліковують, лише командири знають кількість вбитих підлеглих.

На щастя, культ мертвих і непотрібних людей, властивий росіянам, не став прийнятним для нас. Девіація байдужості до людського життя, але глорифікації монументів – нам чужа. Кожен загиблий на війні українець – трагедія для його родини, держави загалом. Український воїн – Герой, а не «Лада» за гробові гроші.

Замовчане зло повертається

Жах і нерозуміння викликає жорстокість російських солдатів під час війни, їхня безжальність до людей. Це переходить будь-які межі. Ми виховані на засадах людяності, поваги до іншого, і ця тиранія нам чужа. Щодо росіян, у їхній історії подібних епізодів жорстокості вистачає. Не осмислених і не засуджених. Дещо там навіть глорифікували. Скажімо, деспот Іван IV, облизаний митцями, літераторами та кінематографістами, їхній національний герой.

Зло та девіації століттями схвалювали і виправдовували на Росії. От, Голодомор 1932–1933 років! Українці шукають винних, а росіяни намагаються зрозуміти і виправдати вбивць. Вони в захваті від Сталіна, для них не проблема заплющити очі на злочини функціонерів партії, яких не обходила страшна смерть дітей, що пухли з голоду. Неіснуючі могили, колективні поховання і зниклі безвісти люди – це наслідок офіційного курсу СРСР. Проте план і його виконання, в опінії росіян, виправдовують тваринну жорстокість більшовиків. У діях радянської наднедодержави в роки Другої світової вони теж недоліків не бачать. Лояльні росіяни і до безглуздих воєн та тероризму Російської Федерації. Звідси бездумне виконання злочинних наказів російськими військами в нинішній війні. Для них це норма. Трупно-мертвозна ідеологія наче національна ідея росіян. У них прийнято гинути за гасла та програми, яких не розуміють.

Це фундаментальна річ, яка різнить українців та росіян. Вони існують, вдихаючи трупний сморід. Де вони – там лихо і смерть. Українці ж прагнуть жити, почуватися людьми, творити. Ми проти колеса вічних трагедій, яке носять зі собою росіяни. Хворобливі та антилюдські цінності їхнього «міра» нам чужі.

Заморожені, заморені, розстріляні…

На початок ХХ століття припало насадження радянської влади в Україні. Тоді у нас було багато талановитих письменників, композиторів, театральних діячів... Їх цікавили процеси урбанізації та місце в них людини, вони передчасно раділи українізації й іронізували над тупою росіянізацією, вони олюднювали літературу і збагачували її модерними ідеями. Цей сплеск розвитку української культури підрізав кривавий серп. Освічених діячів із чудовими манерами та відмінним естетичним смаком садили у вагони й везли валити ліс. Замість популярності ці таланти отримали табірний номер і розстріл без слідства.

Знову безіменні поховання, колективні могили, дерев’яні хрести без табличок і ознакування. Тисячі видатних діячів української культури та мистецтва з кулевидними дірками в задній частині черепа. Скільки їх у Сандормосі? Скількох позбавили життя репресії 1930-х років? Скількох зламали психологічно? Радянська репресивна машина не зупинялась ні на мить: «чужі» та «ворожі елементи», «свої», у яких побачили загрозу, «вороги народу».

СРСР стаханівськими темпами продукував смерть. Російська Федерація також рухається цим шляхом.

Індекси, рейтинги та некрологи

Курс на колективні могили, безіменні поховання, безвісти зниклих людей продовжують тримати у Російській Федерації. Тіла скількох російських «зеків» зараз гниють в українській землі? Спроби скількох прибічників російської секти краденого унітаза розбились в Україну? Представники скількох народів, які замість того, щоб повалити порохнявого дуба без золотого ланцюга, давно зняли його і пропили, зараз мруть в Україні? На Росії людей цінують лише за здатність лягти до братської могили. Маєш родичів у спільній ямі – ти «в пачьотє». У володіннях губернатора смертність журналістів на високому рівні – він перспективний. Проблеми, підозри в розкраданні бюджету – оголошуй кампанію проти «нацистів», «фашистів», «американських шпигунів» і плоди ще більше могил! Діяльність журналістів легко перетворити на «шкідливу», а буряти, яких зробили обличчям російської агресії в Україні на початку війни, без проблем стануть шпигунами, колаборантами, ким завгодно.

Після російської агресії проти України у 2014 році багато українців далі підтримували трупну недоімперію. Це живило російську експансію і надихало на нові злочини, навіювало їм відчуття безкарності та відсутності опору. Ще більше Російська Федерація утвердилась у намірах через нікчемну позицію тогочасних світових лідерів. Це уможливило її наступні масштабні і криваві злочини. Зараз вони отримали по зубах від ЗСУ і тиск з боку притомних країн. Навіть у російській «сфері впливу» сталися зміни. Коли ще казахстанські активісти могли різко відповідати російським послам, апелювати до степу, який буде всіяний трупами російських «мобіків», якщо Росія нападе на Казахстан? Звичайно, так просто росіяни не перестануть закидати своїми трупами тих, кого вважають ворогами. Проте важливо давати їм розуміти – з трупним смородом Росії більше миритися не будуть!

Імперська сліпота, залиті кров’ю очі та криваві руки не дають росіянам зрозуміти, що їм доведеться відновлювати діалог зі світом. Що довше вони зберігатимуть трупно-чумну лихоманку, то складнішим буде це завдання. Російські раби проти царя не підуть. Вони надалі заповнюватимуть собою братські могили. Їх так вчили. Але хоч десь має бути життя в цьому трупному краї…