Кремлівська мирна замануха

У вересні 2008 року мені випала нагода взяти інтерв’ю в тодішнього віце-прем’єра Грузії Гіоргі Барамідзе. Ми з ним зустрілися на економічному форумі в польському місті Криниця. На той момент щойно завершилася гаряча фаза російсько-грузинської війни, яка принесла кавказькій країні смерті, руйнування, втрату територій. Захід тоді погодився на ганебну «угоду Саркозі-Мєдвєдєва», яка фактично зафіксовувала реалізацію імперських зазіхань Росії.

Головне, що я хотів дізнатися в пана Барамідзе, – мотиви дій Тбілісі напередодні наступу на Цхінвалі – столицю Південної Осетії. Адже було зрозуміло, що Москва провокує Тбілісі, аби той перший розпочав бойові дії, щоб потім Кремль зміг репрезентувати себе в ролі «визволителя» південноосетинських територій, провівши «спецоперацію» з лукавою назвою «Примушування до миру».

Пан віце-прем’єр скрушно посміхнувся. Стало зрозуміло, що це запитання він тут уже чує не вперше. «А Ви думаєте, у нас був інший вихід? Якщо так, то дуже помиляєтеся. Бо як виглядала ситуація: росіяни й проросійські бойовики методично обстрілювали артилерією грузинські населені пункти з території Південної Осетії. Ми довго терпіли, запрошували західних спостерігачів, щоб ті зафіксували злочини. Ті приїжджали на місце, цокали язиками, казали ай-яй-яй, погрожували пальчиком у бік росіян. І на тому реакція Заходу закінчувалася. Коли ж обстріли посилилися, стали нестерпними, то нам нічого не залишилося, окрім як здійснити військову операцію», – пояснив мені Гіоргі Барамідзе.

Ось така вона тактика Кремля, і ось така вона користь від західних миротворців.

Зрештою, ми, українці, маємо схожий досвід – кримський, який певною мірою є дзеркальним до південноосетинського досвіду. Наприкінці лютого 2014 року на найвищому політичному рівні було ухвалено рішення – терпіти й не відповідати на провокації росіян. Чим це закінчилося? Окупацією й анексією Криму, попри те, що на півострові ми диспонували досить потужною військовою силою.

Чому пригадалися всі ці вже можна сказати «давні історії»? Бо досі доводиться натрапляти в статтях європейських політиків та експертів, у коментарях західних співрозмовників у соціальних мережах на таку тезу: мовляв, так, ми за Україну, цілком її підтримуємо в протистоянні російській агресії, але… Але ви ж могли б уникнути цієї страшної війни, цих руйнацій, смертей. Просто треба було піти на певні поступки («перестати стріляти», «зустрітися десь посередині»).

От, наприклад, пост у фейсбуці колишнього дописувача ZAXID.NET Романа Дубасевича (його наше видання вже неодноразово згадувало). Виходець зі Львова і вже давно перебрався до Німеччини, нині працює професором Ґрайфсвальдського університету. Напередодні повномасштабного вторгнення він стверджував:

«Геополітичний нейтралітет України, особливий статус Донбасу, ба навіть псевдовибори виглядають вкрай болісними, неможливими кроками. Особливо на тлі уже страшної ціни, заплаченої за війну на Донбасі, та вболівань за цивілізоване майбутнє України. Водночас: хіба вони не є найдалекогляднішою реакцією, враховуючи моторошну ціну, уже заплачену Україною? Найкращим уроком з трагічних подій дотепер? Хіба не є проявом справжньої політичної зрілості та європейської суб'єктності здатність прийняти складний компроміс? І хіба саме він не дасть хоч якийсь шанс уникнути повторного масового кровопролиття, економічного та соціального колапсу? На таке жадане зменшення напруги та повернення до хай недосконалого нормального стану, до мирних справ? Чому нехай скромний шанс на довготривалу, мирну політичну гру важить менше за ґарантовану катастрофу? І невже ці кроки можуть так радикально вплинути на вирішення тих численних завдань, які й визначатимуть цивілізований шлях розвитку країни, байдуже, як його називати – європейським чи загальносвітовим? Невже героїчний код української культури, її мученицька матриця (Крути, Холодний Яр, криївка...) таки здомінує над українською життєлюбністю? Невже життя тисяч, якщо не мільйонів українців та росіян вартують цього геополітичного покеру?»

Красиво написано, чи не так? Аж серце прагне піддатися «поганому миру» замість «доброї війни». Може, дійсно вартувало піти на поступки Кремлю, щоб відвернути цю жахливу війну? Утім розум каже: категорично ні. Бо поступки, як з’ясувалося, не дали б нічого в аспекті не лише збереження українського суверенітету, а й навіть життя українців, існування української нації, української культури. Бо маємо ми вже й такий гіркий досвід.

От припустімо на мить, що Україна, тобто її керівництво погодилося піти на всі ті вимоги Кремля, які описав у своєму пості пан Дубасевич. Як би події розвивалися потім? Відповідь на це запитання дав член-кореспондент Королівського інституту оборонних і безпекових досліджень Олександр Данилюк. Він, до речі, є співавтором того знаменитого звіту Лондонського Королівського інституту обʼєднаних служб (RUSI), у якому доволі детально проаналізовано перше півріччя російсько-української війни. В інтерв'ю Радіо НВ пан Данилюк, зокрема, стверджує, опираючись на консенсусну оцінку української розвідувальної спільноти, що росіяни вдалися до повномасштабного вторгнення всупереч своїм планам, які вони визначили собі на початку. Він пояснив, у чому полягала ця консенсусна оцінка:

«У тому, що росіяни, безумовно, готуються до військового вторгнення, але, усвідомлюючи неспроможність винятково завдяки військового компоненту виграти це вторгнення, росіянам була потрібна внутрішня дестабілізація України, яка суттєво ослабила б можливість Збройних сил виконувати свої завдання, а також загалом дестабілізувала систему державного управління.

Одна з версій (мала багато індикаторів, які [доводили], що ця версія має право на існування) вказувала на те, що весь сценарій, починаючи з накопичення російських військ на кордонах України за рік до вторгнення (він власне був спрямований на створення передумов для дестабілізації), – це російський план [який був спрямований на] примус Заходу через примус України про прийняття тих вимог, які Путін тоді ставив перед Україною».

Нагадаємо, чого Путін вимагав від України. Передовсім визнання Криму російським, виконання Києвом (своєї) політичної частини Мінських угод, без виконання Росією (своєї) безпекової частини. Публічна відмова українського керівництва від вступу в НАТО, демілітаризація України. І ще низка менш суттєвих вимог. От таким мав бути «компроміс» з точки зору Москви.

До чого б урешті-решт призвела реалізація цього плану умиротворення? До цілковитої дестабілізації в Україні, на яку й розраховував Кремль. От як описав Олександр Данилюк подальший розвиток подій за версією української розвідувальної спільноти:

«Насправді це і була умова для дестабілізації. Вони чітко розуміли, що такі поступки будуть абсолютно неприйнятними для українського суспільства. Такі поступки виступлять тригером для протестів, причому – абсолютно природних. Розрахунок був на рефлексивний контроль і на неприйнятність як таку. На тлі цих протестів, які мали відбуватися, росіяни планували силами своєї агентури та додаткових представників спецслужб та спецназу Російської Федерації радикалізувати ці протести. Вивести їх на рівень збройного протистояння. І в рамках цих протестів також на прапорі протестувальників провести заходи навіть з фізичної ліквідації вищого державного керівництва України».

Відтак Україна без вищого державного керівництва, охоплена масовими протестами, стала б легкою здобиччю російських імперців. І Захід би тут не зміг допомогти. Бо, по-перше, не мав би з ким контактувати. А по-друге, навряд чи в нього виникло б бажання підтримувати нестабільну, бунтівну країну.

Часто можна було почути від деяких диванних експертів насмішки на адресу Владіміра Путіна, що, мовляв, той не мав «плану Б», якщо його «спецоперація» пішла б не так, як задумувалося. А вона й пішла «не так» фактично з перших годин вторгнення. Тепер же стало зрозуміло, що оце повномасштабне вторгнення і було «планом Б». Тимчасом як «план А» теж передбачав захоплення України, позбавлення її суб’єктності й фактичну елімінацію української нації, але в спосіб значно простіший, менш затратний за всіма параметрами для Росії. Хоча, як ми вже знаємо з досвіду Бучі та інших деокупованих територій, сценарій цей аж ніяк не є менш кривавим. На щастя, українське керівництво не спокусилося на кремлівську мирну замануху.