Лишіть на свята бабусину вишиванку у скрині

За рік війни я побачила стільки горя, руйнації, нищення, що, напевно, це усе буде мені примарюватися в нічних кошмарах ще довгі роки. Але тут усе просто – ворог руйнує наші міста, будинки, школи і музеї. Навмисно, з ненавистю. В цьому сенсі це зрозуміло, і в якийсь жахливий викривлений спосіб природно. Загарбник – загарбує, вбивця – вбиває, нищитель – нищить.

Мені якось в одному із розбомблених сіл Харківщини трапився знищений будинок й ікони з рушниками в болоті, в бруді, пошматовані, які від вибуху кинуло метрів на два від будинку. Оті рушники, подерті і обгорілі, один з моїх найболючіших образів цієї війни. То ще був час, коли не варто було там зупинятися, та й ми поспішали. Але я довго-довго визирала з вікна машини, поки сіра пляма рушника не зникла в далині.

Загиблі, поранені, зруйноване життя, важко в таких умовах думати про рушники чи музеї. Але все ж, кількість зруйнованих музеїв, краєзнавчих кутків, поодиноких артефактів, як-от придорожні хрести, наприклад, – сотні лише за рік війни. А від 14-го року – сотні тисяч знищених зразків української культури, вкрадених – також достатньо, втрачених для України в будь-якому випадку.

Усе це про наших ворогів. Але як бути з внутрішнім нищительством?

Навіть до початку війни окремі типи української автентики, як-от сорочки з певних регіонів, рушники, хатнє приладдя були майже повністю втрачені через історичні особливості регіонів, недоброчесних продавців-перекупників і покупців, через загальний ажіотаж довкола української автентики. Хтось скаже , що популярність українського – це ж класно, я відповім, що не зовсім. Бо коли з’являється захоплення чи мода на давній текстиль, а розуміння цінности (не лише матеріальної), вартости і вичерпувпности (що важливо) немає, то все закінчується тим, що давні зразки сорочок, килимів, рушників йдуть на якісь ужиткові речі, в кращому випадку – просто носяться, в гіршому – ріжуться на ляльок-мотанок, аксесуари чи якісь псевдо новомодні витвори.

Мені вже дорікали тим, що я недолюблюю якихось «майстрів/инь» особисто, тому шкоджу їх бізнесу, що я просто погана і вредна людина, що проти популяризації українського і надання нового дихання «непотребу» і «старому мотлоху».

Цими останніми поняттями називають давній текстиль, наприклад, поношений часом, який, мовляв, оживає, якщо його покромсати і переробити на якусь типу модну ( хоч, насправді, зовсім ні) уйню. Ні, не оживає.

Так от, ще раз на пальцях:

• українську автентику, а сюди ми віднесемо згрубша усе, що створене не вашим поколінням, не варто носити, переробляти, «осучаснювати» чи давати це робити комусь іншому. Пояснюю. Скажімо, умовна сорочка моєї бабусі. Вона її вишила, тож сорочка – її власність. Вона єдина, хто має право робити з нею усе, що хоче. Я чи моя мама, не маємо такого права.
• людей і себе потрібно вчити. Коли умовна бабуся, власниця сорочки, хоче спалити свої сорочки чи рушники, або постелити курам, варто пояснити, чому їх шкода, чому не слід їх нищити і в чому їх цінність. Почитайте про нашу традиційну народну культуру і про те, скільки її знищено. Подумайте, чи ви хочете нести відповідальність за втрачений для історії рушник, елемент одягу чи килим, бо ви вирішили з нього зробити аплікацію. Розповідайте друзям і знайомим, чому не слід нищити щось давнє, що не ти створив/ла і підтрмувати тих, хто це робить (псевдо дизайнерів, скажімо);
• так, не усе давнє має цінність і є унікальним. Згідна. Ви ж мабуть знаєте походження, роки, автора, знаєте специфіку локального одягу і те, які його елементи особливо цінні? Якщо ваша відповідь «нєєєє», то не чіпайте й іншим не дозволяйте.

Автентика, тобто, простою мовою, старі речі – вічні (якщо їх не чіпати нефахівцям), а перероблені, перешматовані речі, навіть якщо супермодні (в окремих колах) тепер, стануть неактуальними завтра. Або ще сьогодні ввечері. В цивілізованому світі народне мистецтво і культура є охоронними, існує охоронне законодавство, і просто купувати-перепродувати, шматувати певні давні речі – карна справа. Або якщо навіть не карна, то тягне за собою суспільнмй осуд. Як це? От зустріну вас у перешитій і переробленій борщівці на Великдень – зрозумієте, як.

А якщо дуже серйозно, подумайте, будь ласка, що в гонитві за мінливою модою формується попит і пропозиція на нищення українського народного одягу. Якого і так мало, який винищений війнами, голодоморами разом зі своїми власниками. Який продовжує нищити і розкрадати ворог сьогодні.

Будь ласочка, давайте не будемо йому допомагати, давайте не будемо нищити свою культуру, культуру наших предків своїми руками, бо не буде що показати нащадкам.

Ні, я не перебільшую, на жаль.

На фото – «витвори» одніє дезігнерки, яка лише в цих конкретних виробах знищила кілька автентичних речей і рушник з придорожньої каплички на Київщині, розстріляної впритул окупантами в березні 2022. Різниця між ними в тому, що отой рушник ще можна врятувати, а пошматовані дезігнеркою аплікації – вже ні.

Фото зі сторінки авторки

Питання смаку не обговорюю, у кожного – свої збочення. Те, що комусь подобається, має право на існування… Якщо тільки це не є нищенням культурного спадку.

Оригінал