Львів як місто. Семінар ZAXID.NET

14 вересня ZAXID.NET започаткував новий проект: інтелектуальний семінар. Нашою першою пробою було обговорення теми «Львів як місто» за участі направду цікавих та непересічних інтелектуалів Львова, Києва, Праги. Що з цього вийшло – Ви можете прoчитати нижче. Сподіваємося, що інтелектуальний семінар від ZAXID.NET, який стало буде проходити щомісяця, зацікавить Вас.

Ігор Балинський, шеф-редактор ZAXID.NET:

- Розпочинаємо за нашим круглим столом дискусію, яку ми назвали «Львів як місто». Сьогодні нашими гостями є люди, котрих вважають авторитетними дослідниками міста. Це Пьотр Вайль, головний редактор «Радіо Свобода», відомий письменник і есеїст; поетеса, письменниця, літературознавець, есеїстка, філософ Оксана Забужко; культуролог, політичний філософ, головний редактор незалежного культурологічного часопису «Ї» Тарас Возняк; відомий історик та публіцист Ярослав Грицак; культуролог та літературознавець, проректор ЛНУ ім. Івана Франка Марія Зубрицька; мистецтвознавець, заступник міського голови Львова з гуманітарних питань Василь Косів; мистецтвознавець, колишній директор нинішнього Національного музею у Львові, автор львівського блогу «Манкурти. Щоденники російського львів'янина» Олександр Хохулін; народний депутат України Андрій Шкіль.

 Панове, я пропоную до дискусії два питання, які, з моєї точки зору, є важливими для розуміння міста Львова. Перше: «Що робить місто містом у Центрально-Східній Європі: історія, архітектура, міфи, постаті?», друге: «Місто у ХХІ столітті. Де захований шанс для Львова?».

Ярослав Грицак:

- Я боюся, що нічого нового вам не скажу. Як історик, буду розповідати старі речі. Колись місто найкраще означив Аристотель, який казав, що в місто приїжджають заради грошей, а залишаються заради приємностей. Отже, місто - це є, умовно кажучи, населений пункт, де дуже багато приємностей, і люди хочуть тут жити. Тому туди всі втікають при різних обставинах. Якщо означити, то місто визначається тою сумою благ, які припадають на голову одного мешканця. Це кількість мощених вулиць, водопроводи, кінотеатри, кава. Якщо ви маєте достатню кількість цієї інфраструктури з достатньою кількістю людей, які можуть з цієї інфраструктури користатись, то маєте місто. Якщо брати це означення, то ми маємо дуже багато формальних міст за кількістю населення на всьому східноєвропейському просторі, які насправді містами не є. Бо це, радше, великі села. І для мене найкращим прикладом цього є назви окремих жилих районів, такі як Собачовка, Нахаловка, які свідчать, що насправді там були собаки і нахали, а не кінотеатри і мощені вулиці. Насправді Східна Європа дуже рідко досягала тих стандартів суспільних благ, які припадали на одного жителя. Так сталося - це велике щастя, збіг обставин, що з усіх міст, які існували на цьому просторі з кінця 19 - початку 20 ст, Львів, австрійське місто, раптом почало відповідати цим стандартам. Є  кілька досліджень, і багато людей сходяться на тому, що якщо можна сперечатись про багато міст, чи вони були містами, то про Львів сперечатись не можна - він був містом. У зв'язку з тим виходить така проблема шизофренії чи роздвоєності нашого міста. Львів втратив той статус. Втратив після Першої і особливо - після Другої світової війни. Через різні обставини, «совєтизацію» і таке інше, він став схожим на таке велике село, на ту ж Михайловку чи Собачовку, з історичним центром всередині. Але мешканці ще пам'ятають про ті часи, коли місто було містом. Над цим можна розпачати, іронізувати, але насправді це великий шанс для міста. Бо коли ми говоримо про великі драматичні періоди в історії, то в кінці кінців не такою важливою є інфраструктура, будинки, мощені чи не мощені вулиці, а бажання жителів - соціальний капітал. Їх звички і бажання, які вони проектують на цей простір. Чому мені найбільш цікаво зараз жити у Львові? Бо я не знаю жодного іншого міста в Україні, де так активно населення обговорює, що воно хоче зробити з цим містом. ZAXID.NET - один з таких прикладів. Отже, я думаю, що насправді це велика перевага цього міста, поки є таке населення, яке хоче з цим містом щось робити, коли хоче вернути ті золоті часи з цивілізованими мощеними вулицями, з трамваями, які ходять по графіку, вода цілий день, є опера, кава і  ZAXID.NET...

Марія Зубрицька:

- Я розпочну з дискусії з Ярославом. Міфи про золоті часи - це основа будь-якої культури. Будь-яка культура має цей міф золотих часів, які давно минули і в яких було у них все добре. Я думаю, що Львів, як гідне місто, має його також. Я зупинюся на тому, що робить Львів містом. З мого погляду - це університет. Місто у Центрально-східній Європі без університету не могло бути містом. Присутність вищого навчального закладу у 19 ст свідчила про якість людського капіталу. Отже, місто робить містом критична маса людей, якими ми гордимося як якістю людського капіталу. Постаті, які надають архітектурі, будинкам, вулицям духу присутності.

Отже, місто Львів сьогодні. Одна п'ята цього міста - це студенти. 120 тисяч студентів мешкає у Львові, і його майбутнє визначатимуть вони. Треба поєднати укоріненість в культурі разом із вмінням будувати візію міста. Але ще один аспект. Місто у ХХ ст -  модерне місто, і  воно є джерелом і подразником стресів людських. Зручність - так, вигоди - так, але не знаю, чи комфортність стала ознакою модерної людини. Отже, щоб пристосовуватись до життя  у місті, людина «перескакувала» себе і шліфувала. Як зробити Львів комфортним - це великий виклик у нашій ситуації. Так само, як виклик, чи кожен з п'ятої частини студентів має візію, як це місто зробити модерним містом. Наведу паралелі - Вроцлав. Та ж історична доля. І коли дивишся, що там є нові квартали і будуються філії LG, старе місто набуває нової іпостасі на нових просторах. Є місця роботи для майбутніх випускників, для тих, скажімо, 120 тисяч студентів у Львові. Є візія, культурна політика, стратегія, щоб усе місто жило майбутнім, а не минулим. Теж зі ставленням до своєї культурної спадщини. Чи ми бавимося у казкові будиночки і їх розмальовуємо, а чи ми з любов'ю бережемо кожен будинок, кожну вулицю, кожну частку цієї землі, відчуваємо, що тут був дух, постаті, велика історія. З нею треба жити, але їй треба відкривати двері у майбутнє.

Пьотр Вайль:

- Можно вопрос? Из этих 120 тысяч студентов во Львове, сколько останется?

Марія Зубрицька:

- Я вже про це казала і мені сумно повторити цю тезу. Насправді залишиться дуже мала частина. В силу того, що гроші в Україні - інтелектуально бідні. В силу того, що гроші в Україні - головно кричать. Якщо ви спонсоруєте культуру на пару тисяч гривень, то ви хочете мати 100 камер і щоб побачили на телебаченні, що ви інвестували. Культура грошей - це не культура, а антикультура. Немає свідомості, ніхто не хоче інвестувати в це місто і творити нові модерні проекти, які б давали шанс молодим людям себе реалізувати. Вони є добрим потенціалом для Києва, Варшави, Заходу.

Оксана Забужко:

- Перепрошую, що я, можливо, дещо випадатиму з такого академічного дискурсу, який тут був узятий. Мушу зізнатися, що коли отримала запрошення на участь у круглому столі «Львів як місто», то чисто філологічно моя реакція була напівістеричною. Львів як місто... Добре. А що ще? Львів як погода? Львів як природа? Львів як жінка, Львів як чоловік... що також либонь було цікаво. Я п'ятий день, як повернулася в Україну після короткотривалої відсутності, і український публічний дискурс вражає занадто свіжо. Моя перша реакція була на біл-борди - нашу політичну рекламу, коли я дорогою з аеропорту побачила: «Країні потрібен Литвин». Мало не випала з автомобіля. Реакція була: «О, Господи, тільки цього ще країні бракувало!». А «Львів як місто» в моєму списку посіло другу позицію після цього. З цим настроєм я їхала, але вчора, приїхавши до Львова, мусила дещо змінити свою думку щодо назви круглого столу, бо десь із годину ми петляли центром в пошуках вулиці Герцена. Ми зупинялися, питали перехожих, водіїв, весь час крутилися по тому «п'ятачку», нам розводили руками, казали «десь тут» і зникали дещо збентежено. І коли в районі вул. Фредра ми зупинилися вчергове, витягши мапу, то тут, у віконечку, виник чолов'яга у формі службовця парковки, який зажадав від нас кілька гривень за стоянку. Ми, зрадівши його появі, запитали, де вул. Герцена, він сказав: «Не знаю». Тут мене уже прорвало, я кажу: «Як це ви гроші берете, а вулиць не знаєте?». У відповідь з гідністю прозвучало: «Прошу пані, я з Брюхович. Я до Львова приїжджаю на роботу і моє місце отут». І тут  я зрозуміла, що «Львів як місто» - це не пустий трюїзм і не тавтологія. Тобто, «Львів як село», «Львів як Брюховичі» і не знаю, ще яка топоніміка тут в околицях, тобто, як місто людей, які приїздять сюди з сіл на роботу і їхнє робоче місце «отут», а що поза ним - їх не обходить - теж могли б бути окремими темами. І те, що пан Ярослав і пані Марія почали її, ця тема боротьби львів'ян за місто, вона виявляється пекучою, гострою. Те, що аутсайдеру зі сторони може видаватися самоочевидним, в межах самої топіки Львова стає не таким самоочевидним. І, власне, як оцей самий аутсайдер, я мушу виправдати тут свою появу, чому я смію і наважуюся брати участь у цій дискусії, не будучи львів'янкою. Думаю, що крім всього іншого, крім загальних культурологічних тез, які уже були озвучені і ще, либонь, будуть озвучуватись і повторюватись, є ще один дуже важливий фактор, який робить місто містом у вимірі суто людському, для кожного з тих, хто живе чи приїздить до міста. Є така річ - як приватна топографія. Тобто, кожен із нас, либонь, міг би скласти приватну мапу свого міста: ось двір, де грався дитиною; ось вуличка, якою ходив до школи; ось лавочка, на якій цілувався/-лась з своїм першим-другим коханням, бо третє, як правило, переміщується  інтер'єри, а перше і друге - це ще міська топіка. Ось вікна, за якими жили мої друзі. Ось ці дивні точки, якими місто пульсує для тебе особисто. У приватній географії і топографії кожної людини живі реально тільки ті міста, які мають ось цю приватну топографію і географію. У мене є приватна географія Нью-Йорка і майже немає Відня, хоча там я жила довше, ніж у Нью-Йорку. Львів також має для мене оцю дуже приватну топографію, котра нагадує міф, зсунутий в часі. Вона є моєю, а визначається тим, що Львів - це місто юності моїх батьків. Це місто університету. Навздогін, коли я сіла в поїзд, мама подзвонила мені і сказала: «Ти їдеш до Львова, то передавай привіт університету». І це Львів кінця 40-х - можливо, початку 50-х років. Львів уже не польський, без поляків. Львів іще не радянський, радянський тільки на рівні адміністрації. Тієї самої денної адміністрації, котра хотіла підкорити собі місто, але знала, що під поверхнею денного життя вирує ота розжарена лава, вулканічна матерія, котра валила, як лялькові фігурки, раз на два місяці кожного новопризначеного місцевого КДБ (чи МГБ вже тоді було). Котрий, на загал, і досі залишається живлющим джерелом того самого російського остраху Львова як «бандеровського города». В російській літературі, по-моєму, тільки Леонід Бородін написав про це у якійсь зі своїх повістей, про ось цей страх приїжджого росіянина-НКВДиста, який дивиться з Високого Замку на місто, і яку ненависть він почуває від того позірно прекрасного, «а внутрене затаившегося и ощерившегося города». Для мене це не міф, а реальність родинних історій. Коли мої батьки вступали до університету, тоді на курс вступало сто осіб, а закінчувало п'ятдесят. В тому числі й мій батько був з тих, хто не закінчив його свого часу і після 1956 року екстерном доздавав. Шість років провів у Західному Сибіру. Заявив, що то були його найкращі університети, котрі дали йому більше, ніж чотири роки студій, бо з ним виїхало усе, що лишалося з львівської еліти і церковного кліру. До Західного Сибіру виїхав увесь той вищий освітній культурний прошарок і львівський університет продовжився там. І для мене кожного разу виникає ця приватна топографія, у мене тут є свої маршрути, це одразу передбачає зсув у часі на 60 років назад. Я не бачу реклам, не бачу цього потворного банку, який тепер творить тло пам'ятника Міцкевичу. Якось візуально я це розчищаю і редагую. Але смію запевнити, що отой ритм і пульс унікально гострого, внутрішньо тривожного, по-львівському сірого міста, це універсальне поєднання австрійської урбанної архітектури з українською середньовічною і бароковою, оця якась внутрішня м'якість і пластика львівської низинної вологості в транспонуванні на атмосферу кінця 40-х - початку 50-х досі держить міф Львова, принаймні в пострадянському просторі. Це наріжний камінь для мене не тільки львівської, а багато в чому української ідентичності. Це те, що спонукало мене великою мірою до роботи над романом «Музей покинутих секретів» і всіх моїх львовознавчих студій у зв'язку з цим. Так що все, що я з цього приводу можу проартикулювати, в остаточному підсумку буде проартикульовано тоді, коли роман з'явиться друком.

Василь Косів:

- У мене є дві тези. Перша - мабуть, великою частиною того, що є Львів, є не те, що ми думаємо про нього, а те, що думають не львів'яни. Думаю, ви звернули увагу як на відкритті Форуму прозвучало: «Які ви щасливі, у вас найбільше книгарень у Львові, найбільше місць, де можна купити книжку». Ми ж у Львові завжди говоримо, що книгарні закривають, люди не читають. А ті, хто приїхали, кажуть: «У вас найбільш читаюче місто». Є теза про вірмен, сербів, про багатокультурність, туристам розповідають про різні квартали, і вони оце все ходять, шукають, і Львів для не львів'ян має багато всього, чого в уяві львів'ян не має.

Якщо говорити про місто як бренд, то він формується багато в чом