Львів, якого вже нема, частина 11

Ця світлина зроблена до Другої світової війни. Праворуч ми бачимо фігуру Матері Божої, яка обличчям повернута в наш бік. Зараз ця фігура зберігається у церкві Святого Андрія, а її точна копія, встановлена на її місці 1997 року, повернута обличчям у бік вулиці Коперника. За фігурою на світлині – знаменитий львівський будинок Гауснера-Віоланда, так називалася торгівельна фірма, яка замовила цю будівлю, зведену в 1811–1822 роках у стилі віденського ампіру. Декор фасаду будівлі є одним із найгарніших у Львові. І це не дивина, адже над ним працювали славетні скульптори першої половини XIX століття Гартман Вітвер і Антон та Йоганн Шімзери. Їхні скульптурні групи «Амур і Психея», «Паріс викрадає Єлену» і «Еней рятує батька» є справжніми шедеврами ампіру. Для сучасних львів’ян будинок на світлині виглядатиме якимось низеньким, і вони матимуть у цьому рацію. Річ у тім, що до Другої світової він мав три поверхи, а нині має чотири. Понищену війною будівлю відреставрували і 1951 року була завершена надбудова четвертого поверху у тому ж стилі ампіру. Майстерність цієї надбудови просто вражає, і виникає сумнів у тому, як така неперевершена копія ампіру могла постати у часи тоталітарного СРСР, тобто у часи барачних «сталінок» і «хрущовок». А річ у тім, що автором надбудови четвертого поверху кам’яниці Гауснера-Віоланда був львівський архітектор Микола Мікула, вихований у Львові в міжвоєнний період у традиціях європейської архітектури.

На цій літографії зображена дорога на Високий Замок, нині скоріш за все це вулиця Княжа, будинок ліворуч може відповідати сучасній адресі Кривоноса № 19 або Княжа № 3, або ж пустому місцеві між цими будинками, правий – Кривоноса № 25. Гору, яка стрімко підноситься у центрі літографії є велика спокуса ідентифікувати як Копець Люблінської унії, бо ліворуч від неї бачимо руїни Високого Замку. Утім Копець почали насипати 1869 року, а свого теперішнього вигляду він набув десь на початку XX століття, у той час, коли архітектурний стиль обох будинків на літографії характерний для кінця XVIII – першої половини XIX століття, а одяг чоловіків: довгі плащі, сурдути, циліндри та капелюхи з полями характерні для 1800-1840-х років. Тому можемо висловити припущення, що це власне Замкова гора до того часу, як за свідченням історика Александра Чоловського восени 1839 року було засипано глибокий яр між нею і горою, яку називали Княжою чи Кальварією, і яка розташовувалася приблизно на місці сучасного гроту 1841 року з двома левами зі старої львівської Ратуші. Для вирівнювання доволі великої площі було використано землю як з Княжої, так і з Замкової гори. На світлинах, де зафіксовані роботи з насипання Копця Люблінської Унії високої гори в цьому місці не видно, отож припускаємо, що для засипання яру і вирівнювання площі парку Високого Замку використали землю зі Замкової гори, яка на цій літографії 1830-х років ще гордо здіймається над містом у своїй повній недоторканності.

На цій світлині початку XX століття – вулиця Овочева, ліквідація якої почалася у 1920-х роках і яка повністю зникла 1992 року. Якщо ми вживаємо поняття «Львів, якого вже нема», то це напевно найбільше стосується вулиці Овочевої. Колись вона з’єднувала вулиці Стару і Підмурну і йшла паралельно приблизно на рівній відcтані від вулиці Сянської і площі Князя Ярослава Осмомисла. Жоден із будинків на світлині до нашого часу не дійшов, ані будинки праворуч і ліворуч, ані двоповерховий будинок попереду у стилі історизму з балконом і гарним аттиком, який стояв на вулиці Підмурній (тодішній Смочій). Утім єдиною зачіпкою, за якою можна ідентифікувати це місце – будинок праворуч у процесі будівництва. Це вочевидь будинок, який нині має адресу Підмурна № 28, і який у стилі орнаментальної з елементами раціональної сецесії міг бути завершений у 1910–1912 роках. Судячи з одягу зображених на світлині людей, а це загалом діти, вона належить власне до цього періоду. Два одноповерхові будиночки праворуч з оригінальними піддашшями і з вивісками єврейських дрібних підприємців Юди Насса і Еттель Франкель мали адресу Овочева № 14. Непрезентабельний вигляд цих двох будиночків говорить про те, що ймовірно їх вже готували на знесення.

А ця світлина зроблена до 1909 року, коли на місці цього, вже нині не існуючого будинку на розі з вулицею Коперника, який має адресу площа Міцкевича № 6/7, спорудили всім нам відомий сучасний 5-поверховий чиншовий будинок Стройновських. Як бачимо на світлині, на сусідньому ліворуч будинкові є вивіска відомої львівської газети «Польський щоденник», а власне на самому цьому будинку вивіски «Ян Павловський» і «Ян Рідль» – обидва магазини галантерейних товарів, ідентифікувати інші вивіски доволі складно. Вже у новому будинку № 6/7 за польських міжвоєнних часів містилася кав’ярня «Де Ля Пе» Ляндеса, у часи СРСР це був ресторан «Москва», у часи Незалежності від 2000-х років нічний клуб «Спліт». За Польщі тут також містилося будівельне підприємство Майблюма, кантор обміну Шютца, фотоательє «Флора», ювелірний магазин Рапса, магазин взуття Кшишковського, магазин тканин Слонєвського, оптика Айхлера і магазин чоловічого готового одягу Гіршшпрунґа, у часи СРСР від повоєнних часів тут працювали кафе і шашлична, згодом від 1960-х років популярна у місті «Пиріжкова», кінотеатр імені Лесі Українки (до 1939 року кіно «Утіха», від 2007 року кінокафе «Люм’єр»). В часи СРСР у цій будівлі також містився облфінвідділ і обласний відділ торгівлі, магазин «Подарунки», магазин жіночого взуття і магазин «Трикотаж», на 2009 рік тут працювали салон ювелірних виробів «Ва-Ва», мобільний магазин «Мобік», мобільний магазин «Київстар», магазин одягу «Села», видавництво «Літопис УПА», Асоціація українських правників і банк «Супермаркет кредитів». Нині на місці фоє колишнього кінотеатру імені Лесі Українки – Інститут стратегії культури, на місці магазину «Трикотаж» - аптека «Подорожник», а на місці «Пиріжкової» – «ПриватБанк».