Львів зробив мене бунтарем

В останній тиждень виборів ZAXID.NET пропонує нашим читачам цікавий, на редакційний погляд, проект. Впродовж передвиборчої кампанії ми принципово не розмістили на своєму сайті жодного замовного політичного матеріалу. Ми писали про політику, але так, як її бачать наші журналісти – подобається це комусь чи ні. А на завершення цього „політичного вертепу”, який у нас чомусь називається виборами, ми пропонуємо вашій увазі три тексти, які ZAXID.NET замовив представникам БЮТу, коаліції та блоку НУ-НС, котрі є львів’янами чи певною мірою пов’язані зі Львовом. Ці тексти – це спроба ZAXID.NET отримати від політиків відповіді на прості та водночас важливі запитання: чому виборець мав би проголосувати саме за них, що вирізняє їх політичну силу з-поміж інших і чим є для них Львів. Ці тексти вийшли надто різними – за усіма параметрами, але їх автори – сьогоднішній день реальної української політики. Чи стануть вони днем завтрашнім – ви вирішите 30 вересня.

У Львів я приїхав звичайним  випускником радянської школи і - потрапив у зовсім інший світ. Бо у моєму рідному Рівному не було такого відчуття історії. Вдома я помічав лише декілька будівель польського часу з польськими таки написами на ґанках: Apteka або Sklep. А ще ми були горді тим, що моя школа стояла на місці польського кладовища, про яке писав Короленко у своїх „Дітях підземелля". І тут я потрапив до міста, яке в цілому символізувало глибинну українську історію. Мало того, історію зіткнення кількох цивілізацій, яку я з тих пір полюбив найбільше. Саме символом цього зіткнення, протистояння і взаємозбагачення культур для мене і є Львів.

Я довго не міг звикнути до його радіальної побудови з входом на легендарну площу Ринок і Ратушу. Спочатку навіть блукав містом, водночас звикаючи й до бруківки. Вже потім підвів очі на середні поверхи будинків, побачив легендарні львівські скульптури і фронтони. Пізніше, познайомившись зі своєю Іриною, я відкривав для неї свій Львів. І ми разом вдивлялися у вежі, дахи, силуети старовинного Львова.

У місті я прожив сім років. Але ніколи не їздив у нові мікрорайони. Намагався не помічати ні Наукової, ні Погулянки, ні Сихова. Для мене Львів - це старовинне каміння, оплетене зеленню, бажано осіннього часу. Із жовто-багряним листям на мурах катедри або, скажімо, Вірменського собору, Бернандинок чи Арсеналу. Там я знаходив дух історії, який страшенно люблю.

Історій було чимало. Адже ми вперше вирвалися з дому й наша енергія била через край. Звичайно, спочатку ми не зрозуміли, куди потрапили: рідко ходили в оперу, на мистецькі виставки. Ми рідко помічали те, що коїться довкола нас. Та лише через рік усе змінилося, ми почали відчувати ауру тепер вже й нашого міста. У моїй групі вчилися однокурсники з різних областей, різних сімей, але були страшенно дружніми. Досі в інституті згадують саме про наш випуск як найбільш збитий, розбишацький. Ми були першими, хто, не дивлячись на військову кафедру, пішли в армію і повернулися звідти разом.

Окрема моя подяка - викладачам Львівського політеху. Вони не примушували нас ходити на кожну пару. Вони не карали нас за наше розбишацтво під час прогулів. Мабуть, вони давали нам змогу пізнати Львів. А потім - уже й цілу Західну Україну, бо наші вилазки в Карпати стали постійними. Так само, як і поїздки до Олеська, в Рахів, Сваляву, тодішній Нестерів. Ці місця доповнювали Львів, бо він лише був осердям того, що відбувалося довкола.

Я добре пам'ятаю своє перше потрясіння від Личаківського цвинтаря. Той новий світ, нову історію, нові стосунки між людьми.

Тут я вперше познайомився з міліцією. У день народження Брежнєва я приклеїв його книгу „Малая Земля"  до підніжжя  пам'ятника першодрукарю Івану Федорову. За мною ганялися три години, але я старий Львів знав краще.

Пам'ятаю, як кувалася моя класова самосвідомість у нині, на превеликий жаль, зачиненому пивбарі „Під вежею". Там, під козацькими гаківницями в страшенно прокуреному й тісному приміщенні, пили пиво і викладачі, і студенти.

Пам'ятаю перший мітинг на стадіоні „Дружба". Це потім він став барахолкою, а тоді був центром українського руху.

Пам'ятаю перший несанкціонований мітинг на львівській стометрівці, де нині легендарна клюмба. Тоді міліція шикувалася клином і розганяла тисячі людей, які виходили на підтримку перебудови і перетворень. Власне - проти Радянського Союзу.

У цьому - вся суть Львова. Мені важко виокремити щось для мене найвагоміше, що тут зі мною сталося, але точно тут я ставав українцем. Бо дізнавався і про Січових стрільців, і про УПА, ЗУНР, УГА, взагалі про український національно-визвольний рух. Тут я вперше прочитав Богдана Лепкого, Михайла Грушевського, забороненого Франка. Тут уперше отримав маленькі, але дуже важливі книжечки видавництва „Червона калина", прочитав перші числа журналу „Дзвін". Усі ці речі розбудили в мені українця і сформували його.

Також саме у Львові я вперше відчув себе європейцем, бо в жодному іншому українському місті так не відчувається вплив України на загальну європейську історію. Я перший раз побачив будинок, звідки почався Листопадовий чин, коли Львів став українським у 1918 році.

Тут я став європейцем, тут я з подивом дивився на пам'ятник королю в австрійському парку, дізнавався від львів'ян, як насправді називаються вулиці, що носили тоді радянські назви, але так їх ніхто не називав.

Зрештою, саме у Львові люди завжди особливо вдягалися. Ніде більше в тодішній Україні не було стільки джинсів і таких модних речей саме цього, а не позаминулого сезону.  Це була не лише данина моді, а ще й показовий протест на зло радянській владі.

Помітив я й ще одну дивну й досі незбагненну для мене обставину: будь-хто, хто приїжджає у Львів на термін більше року, стає вільною людиною. Після того людина може жити навіть у Сибіру, але почуватися  вільним українцем. Може бути в Америці, але чутися вільним львів'янином. Я зустрічав львів'ян в Америці, Бразилії, Росії - і вони досі кажуть, що вони вільні українці.

Для цього зовсім не обов'язково бути націоналістом. Просто Львів дає таку лінію на все життя: пам'ятати, що ти громадянин вільної України.

Власне, оці всі речі я і вважаю своїм ставленням до Львова.

З дуже особистого - саме тут я знайшов собі дружину. Вона родом з моєї Рівненської області, але тільки у Львові ми зійшлися докупи, і я страшенно вдячний, що знайшов свою єдину саме у Львові.

У Львові я вчився пити пиво, лікери, які чомусь були тільки у Львові. Каву, щоправда, тоді не розпробував. Я страшенно люблю львівські слова, бо тільки львів'яни змогли зробити для себе таку комфортну, саме львівську атмосферу.

Щодо Львова сьогоднішнього, то маю свою суб'єктивну думку. Місто настільки стомилося українізовувати велику Україну, що плюнуло на це, і, витративши величезні зусилля, зосередилось на тому, як зробити собі українське життя вдома. Це йому, на мій погляд, вдалося. Тут представники усіх громад зробили собі комфортне життя, яке мало би стати моделлю для України. Прикладом, як красиво, спільно, по-європейськи жити, маючи відмінності в кожному конкретному випадку.

Скажімо, львівські слова фацет, кобіта, філіжанка, пательня - вони є для мене не польськими. Або ці надписи, коли в нас був прояв європейськості і антирадянщини, а на парканах латинкою писали srav pes. Це був цілий прояв, ціла опозиційна культура. Це потім з'явилися Тризуб і „Слава Україні!", а тоді починалося з такого андеґраунду. З першої дискотеки, яку нам зачиняв партком через те, що ми не дотримувалися ліміту 70/30 радянської естради. „Лейся песня" і Деміс Русос мали звучати, а тут, холера ясна, Pink Floyd, заборонений тоді Dire Straits...

Львів для мене став школою життя. Він мене зробив таким, як я є: бунтарем, українцем, мислячою і читаючою людиною, навчив відчувати сучасне життя, мистецтво і дійсно цікавиться ними. Але львів'яни краще знають, який я є.

Кожен свій візит до Львова я починаю з відвідин Віденської кави. Ми вже друзі з усіма, хто там працює. Вони чітко знають моє замовлення: подвійне експресо, тістечка „Карпати" і декілька свіжих анекдотів. Я часто сюди повертаюся. Частіше - інкогніто з дружиною. Тоді ми йдемо у відомі тільки нам місця, де згадуємо про наші мрії й сподівання.

Що я хочу отримати від Львова?

Я рідко приїжджаю сюди як політик. Інколи - у критичні моменти свого життя, щоб отримати впевненість у тому, що я роблю. Саме тут я вчергове переконуюсь, що Україна має бути саме такою, як я думаю. Бо якщо так зручно, красиво і гордо живе Львів, то чому так не повинна жити вся Україна? Тоді мені легше будити українців у будь-якому куточку України. Тут я отримую найголовніше - відчуття, що українцем бути модно, зручно і вигідно. Цю штуку я потім несу на Схід. Коли стомлююсь, то знову приїжджаю на підзарядку і отримую її.

Що я можу запропонувати місту? Я не думаю, що будь-який політик, який балотується у Верховну Раду, повинен купувати таке місто як Львів якимись обіцянками. Я просто можу пообіцяти, що не змінюся, що залишуся таким же закоханим у Львів, не ганьблячи його якимись окремими обіцянками. Львів'яни - не той народ, який можна переконати за обіцянку побудувати дорогу або палац культури. Якщо мені вдасться, я буду робити це, але мовчки, бо я в боргу перед нашим містом.

Коли я був заступником міністра науки і технологій, то побачив, що в бібліотеці Стефаника фонди, де зберігаються речі 14-15 ст, без сигналізації. Коли став міністром внутрішніх справ, то встановив там охоронну сигналізацію. Це мій маленький подарунок львівській історії і львівському майбутньому.

Я не можу чогось іншого пообіцяти Львову, окрім залишитися самим собою.

Довідка ZAXID.NET

Юрій Луценко - народний депутат Верховної Ради України IV скликання (СПУ), міністр внутрішніх справ України (2005-2006 рр).

На дострокових виборах очолює список блоку „Наша Україна - Народна самооборона".