Львівські НДІ – баласт чи ресурс?

Незалежність і демократія звалилися на львівські науково-дослідні заклади, як попіл Везувія на мешканців Помпеї. Від середини 90-х і дотепер більшість з них - сумне видовище...

Десь від середини 60-х у Львові почали бурхливо зростати науково-дослідні інститути. Назагал це були настільки ж різнотипні заклади, наскільки відмінними в різних випадках були мотиви й методи  їхнього створення, а також чинники, які проштовхували процес «нагорі». Потрохи межа між власне НДІ та промисловими підприємствами втрачала чіткість - перші обростали неслабкими виробничими потужностями, а другі, навпаки, проектно-дослідницькими підрозділами, еволюціонуючи в обох випадках до моделі науково-виробничого об'єднання.

За кількістю та велелюдністю своїх НДІ обласний Львів міг дати фору деяким західним країнам, де дослідженнями займаються, як правило, компактні колективи, сформовані з висококласних, перфектно оснащених фахівців... Завіса тотальної секретності приховувала безнадійну відсталість науково-технічної думки, а внутрішнє життя «творчих колективів» було просякнуто підлабузництвом, підкилимною боротьбою, чварами, доносами тощо. Проте в авгієвих стайнях НДІ накопичувалися не лише гній та сміття. Саме цим закладам небіжчик СРСР великою мірою завдячував статусом виробника високотехнологічної, інколи справді «найкращої в світі» продукції. В їх нездорових колективах часом примудрялися виживати блискучі фахівці та щирі патріоти своєї дослідницької царини. Львівську науку добре знали космонавти, полярники, підводники, металурги, шахтарі, а низка «націоналістичних» дослідницьких закладів Міста Лева була чи не єдиним в Україні легальним плацдармом для чинення опору тотальному оросійщенню. Із початком «демократизації» перші «неформальні» згромадження виникали не раз на базі саме науково-дослідних структур, спираючись на «поклади» інтелекту та розвинені традиції наукової, художньої, спортивно-туристичної самодіяльності їхніх працівників.

Наукові й технічні розробки - товар специфічний, запотребуваний далеко не завжди й не кожною економікою. Принаймні господарки Гватемали чи Буркіна-Фасо (а саме на них, схоже, взорувалися «архітектори» українських реформ) без цих розробок якось обходяться... Допомогти неповоротким мастодонтам науково-технічного прогресу виживання в умовах ринку могли хіба надзвичайно радикальні й рішучі заходи, однак адміністрації НДІ до останнього моменту нічого не робили, або ж «робили» суто в рамках свого попереднього управлінського досвіду (оббивання порогів міністерств, благання про пільги та полегші тощо).

Відтак, незалежність і демократія звалилися на львівські науково-дослідні заклади, як розжарений попіл Везувія на мешканців Помпеї. Від середини 90-х і дотепер більшість цих закладів являє сумну картину запустіння. Цілі поверхи знерухомлених відділів та лабораторій, понищене й напіврозкрадене обладнання, зів'ялі квіти у вазонках, недописані звіти на запорошених робочих столах, недокінчені креслення на кульманах, але понад усе - безнадія в очах людей, які враз стали нікому не потрібними. На хвилі загального занепаду окремим групам дослідників вдалося пуститися в самостійне ринкове плавання, ба навіть не потонути в перші ж роки, однак ці приклади - мізер порівняно з масштабами незворотних руйнувань. Всупереч ринковим демагогам, які пророкували відсів ледарів та нездар і процвітання талановитих фахівців, український ринок вибраковував передовсім кращих за фахом, дозволяючи натомість виживати спритним пристосуванцям та особам, наближеним до керівництва.

В кінці 90-х авторові цих рядків не від хорошого життя довелося працювати в приреченому на повільне вмирання науково-виробничому закладі. Під той час в офісі однієї громадської організації мене познайомили з немолодою благополучною панею, чий чоловік, як виявилося, обіймав у тому самому закладі незнану мені керівну посаду (благо «секретність» далі діяла безвідмовно!). З розповідей жінки постала картина життя, радикально несхожого на побут моїх співробітників, - конференції, закордонні відрядження, відпустки на курортах тощо. «За які ж гроші?» - не зміг я стримати подиву, почувши від пані про заокеанський десант наших шефів і пригадавши щільно зачинене вже близько року віконце розрахункової каси.  «Київ виділив...» - недбало докинула моя співрозмовниця, вочевидь, упевнена в природності положення, що склалося, й навряд чи свідома реального стану структури, так «успішно» керованої її сильною половиною.

Трагедія трудових колективів не стала такою для їхніх керівників. Причому останніх не конче субсидував Київ! У міру звільнення приміщень лабораторій та КБ від інженерів, конструкторів й іншого дипломованого непотребу, ці приміщення обживали менеджери, дизайнери, фінансові аналітики. «Червоні директори» радянської науки, виявивши повну імпотентність у менеджменті й маркетингу своєї питомої продукції, натомість успішно «знаходили себе» у ринкових операціях іншого типу, що їх «інтимні» подробиці були ретельно приховані від трудових колективів. Імовірно, деякі керівники попервах щиро вірили, що в такий спосіб їм вдасться зберегти профільне призначення своїх закладів, однак невблаганні закони українського «тіпа ринку» штовхали їх на шлях подальшої феодалізації власності наукових установ та перетворення останніх на офісні центри.

Яке майбутнє очікує львівський науковий сектор? Частково приватизований або «офісизований», великою мірою понищений та деморалізований, він, вочевидь, не здатний нині до самостійних змагань за своє ринкове майбуття. Надії на офіційний Київ підважує дотеперішній досвід та недвозначне свідчення академіка Я.Яцківа («Універсум», 2007, №11-12) про те, що «вищі ешелони влади ніколи реально не вважали науку здатною поліпшити життя в нашій державі». (Бо ще «поліпшити» життя наших «вищих ешелонів» наука й справді неспроможна...) Можливою зацікавленою стороною залишається хіба львівська громада. Якщо сучасні львів'яни бачать своє місто лише дистрибуційним майданчиком, уцілілі наукові заклади бажано якскоріше «пустити під ніж» (це справді бажано - навіть для самих науковців так буде краще), а якщо їх хоч трохи бентежать спогади про старовинне Місто Майстрів та батьківщину всесвітньовідомих учених, то...

Чи не суперечать «реанімаційні» плани світовим тенденціям? Від своїх московських знайомих автор знає, що тамтешні НДІ давно забезпечили собі відносно заможне життя виконанням західних замовлень. У таких працях субпідрядниками москвичів часто виступають дослідні установи південно-східних регіонів України, проте до Львова ця хвиля майже не докочується. Але описаний «ланцюжок» попиту-пропозиції є лише одним із багатьох, чинних на світовому ринку наукових розробок.

Ефективним кроком до відродження науково-дослідницької слави Львова могло би стати створення міського (регіонального) центру маркетингу львівської наукової продукції. Центру, який об'єднував би фахівців цієї специфічної галузі маркетології й надавав свої послуги державним, академічним, приватним дослідницьким установам, а також тимчасовим творчим колективам та окремим розробникам. Є ще проекти технопарків, бізнес-інкубаторів тощо, але існує чинник часу. Без рішучих дій років за 10-15 слава наукового Львова остаточно порине в непам'ять, а потенційний ринок його продукції буде успішно поділений між індусами та росіянами.

Фото з сайту magazines.russ.ru