Львівський звіздар

Ми всі котимося у якусь страшну і чорну діру. Все інше не має жодного значення.

Наше падіння стрімке, ми  летимо під вагою власних тягарів і нас тягне ще інша, чужа і рішуча сила. На поверхню вилазять усі наші гріхи, слабкості, брехні і підстави. Вже здається, що вони і є нашою суттю. Ми вже звикаємо до них, узалежнюємося від хвороби і забуваємо, як це бути здоровим. Ми вже самі  шукаємо підтвердження хоч якогось кінця.  Ми втратили смак і маємо тільки присмак .

Хтось чи щось з високості кидає нам мало помітні  рятівні  канати. Наприклад , через єдине вікно Ратуші. Бо траєкторія польоту рятівного канату не має значення. Головне, щоб зловили. Щоб хоч хтось зловив.

Через єдине вікно Ратуші прийшло повідомлення про проведення «масового заходу» у кількості «1» особа. Суть заходу – щовечора, у безхмарну ніч, біля оперного театру буде стояти хлопчина з телескопом і  буде дивитися на зірки І буде пропонувати робити це всім, хто захоче.

Хлопець глухонімий. Дивитися і бачити – це його спосіб говорити зі світом. Він бере по максимуму – говорить відразу з Всесвітом. Бо світ забагато кричить, а він не чує. Звукові хвилі криків створюють  туман, і він погано бачить довкола. Єдиний порятунок – дивитися крізь цей шумовий екран, дивитися на зірки. Хлопець пропонує цілому місту закрити рот і відкрити очі.

Міліціє, податківці, торговці китайським крамом, не чіпайте хлопця. Він не злочинець, не конкурент і не жебрак. Він звіздар. Він лікар. Для нас всіх і для міста.