Люди й території
IQ

Люди й території

За кого і за що має боротися Україна на Донбасі та в Криму

Сергій Шебеліст, 26 січня 201727082

«Більшість громадян України підтримують реінтеграцію непідконтрольних районів Донецької та Луганської областей», «Повернення українського суверенітету на Донбас – пріоритет діяльності президента», «Уряд схвалив Концепцію програми відновлення та розбудови миру у східних регіонах України», «Аваков: Держприкордонслужба – перша лінія завдань із деокупації Донбасу, а потім Криму», «Медведчук: Київ повинен робити кроки назустріч щодо стратегії реінтеграції Донбасу».

Заголовками подібного штибу дедалі частіше рясніють стрічки новин, що, зрештою, і недивно. Українське суспільство, втомлене війною, справді прагне миру. Питання лише в тому, на яких і чиїх умовах він буде встановлений.

Є різні рецепти і сценарії врегулювання ситуації на Сході, кожен з яких важко назвати оптимальним чи ідеальним. Але треба визнати, що в таких випадках не буває простих рішень. Цілком природно, що деякі пропозиції викликають критику і навіть рішучу незгоду – настільки ця тема чутлива. Тому кожна нова ініціатива чи заява з приводу Донбасу та Криму привертає підвищену увагу суспільства, медіа, експертного середовища і, звісно, політикуму. А приводів поговорити про наболіле останнім часом не бракує.

Декорації та декларації

Українську державу тривалий час справедливо критикували за відсутність чіткої стратегії деокупації та реінтеграції територій. Адже протягом трьох років влада здебільшого номінально займалася вирішенням цієї проблеми. Створювалися інституції на зразок Державного агентства з питань відновлення Донбасу і Державної служби з питань АР Крим та Севастополя, але вони існували радше віртуально. Говорити про їхню ефективність якось не випадало.

Новий імпульс у цьому напрямі роботи, здавалося, мало б надати створене навесні 2016 року Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб. На чолі відомства стали люди, які розуміються в темі. Міністр Вадим Черниш входив до складу експертів гуманітарної підгрупи в Мінську, а його заступники Георгій Тука і Юсуф Куркчі не з чуток знають проблеми Донбасу та Криму. Тривалий час МінТОТ діяло лише на папері: штат формувався, а новопризначені посадовці давали інтерв’ю у напівпорожніх кабінетах, що було квінтесенцією державної політики з реінтеграції.

Хоча за кілька місяців роботи на розгляд уряду була винесена «Концепція Державної цільової програми відновлення та розбудови миру в східних регіонах України» (серпень 2016 року). Ухвалений Кабміном документ складно назвати стратегічним, але це вже було бодай щось, що можна обговорювати. Сухою мовою програма передбачає «стимулювання соціально-економічного розвитку територіальних громад для підвищення якості життя населення через зміцнення їх спроможності та соціальної стійкості, стимулювання економічної активності». До речі, це стосується не тільки Донецької та Луганської областей, а й прифронтових Дніпропетровщини, Запоріжжя і Харківщини, що прийняли значну кількість фактично біженців.

Багатьом ця концепція здалася надто декларативною («відновлення критичної інфраструктури та ключових соціальних послуг», «економічне відновлення», «зміцнення соціальної стійкості, розбудова миру та громадської безпеки») і належно не підкріпленою коштами, бо основним джерелом фінансування мають стати закордонні донори. Посадовці ж МінТОТ натомість відповідали, що такі документи і не можуть бути повністю відкритими. Особливо ті, що розроблені в надрах РНБО, але про них суспільство і не чуло.

Не менше питань у громадян викликає і діяльність Міністерства інформаційної політики, яке наприкінці 2014 року створили начебто тільки для того, аби відновити мовлення українських ЗМІ на Донбасі. Що ж, у 2016-му телевежу на горі Карачун під Слов’янськом таки змонтували й урочисто відкрили, а ще звели ретранслятор на адмінмежі з Кримом, щоб сигнал досягав і туди. Міністр Юрій Стець як працював, так і працює, хоча обіцяв, що прийшов на посаду лише на рік.

Усе це тільки посилювало увагу до питання реінтеграції окупованих територій. Незгасний інтерес українців підживлювали й міжнародні переговори у нормандському та мінському форматах. Під час них постійно дискутується тема модальності виборів на непідконтрольних Україні окремих районах Донецької та Луганської областей (ОРДЛО) і закріплення їхнього статусу на рівні Конституції. Причому, якщо Київ наполягає на тимчасовому, трирічному, порядкові особливостей самоврядування, то Москва та її маріонетки виступають за те, щоб ця норма діяла на постійній основі.

Так само контроверсійними і неприйнятними є пропозиції західних дипломатів та доморощених чемберленів провести вибори на Донбасі нібито за українським законодавством та стандартами Бюро демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ. Але без фактичної участі українських партій, українських ЗМІ і вимушених переселенців, яких налічується близько 1,8 млн осіб.

Це означає не що інше, як легалізацію бойовиків і «впихування» ОРДЛО у тіло України, на плечі якої відтоді ляже тягар за утримання регіону, де-факто контрольованого РФ. Така собі Республіка Сербська у складі конфедеративної Боснії та Герцеговини, а не демонтована Сербська Країна в унітарній Хорватії.

З огляду на це питання внесення змін до Конституції (включно з перехідними положеннями про статус ОРДЛО) відкладено на невизначений термін. І зроблено це в доволі специфічний, скажімо так, спосіб – завдяки казуїстичним і алогічним висновкам Конституційного Суду. На прохання депутатів тлумачі Основного Закону пояснили, що остаточне внесення поправок до нього може відбутися на наступній черговій сесії Верховної Ради. Але в їхній інтерпретації «наступна чергова» означає не буквально «наступна за номером», а в широкому сенсі — «будь-яка подальша». Маючи законну підставу тягнути час, влада убезпечує себе від необхідності швидкої імплементації вимог «Мінська», що може неабияк збурити суспільство.

Розуміючи цю небезпеку, президент Петро Порошенко не форсує подій та може пред’явити Заходові вагомий аргумент, що для внесення змін до Конституції у парламенті забракне голосів. Спроби ж протягнути силою узаконення спецстатусу Донбасу можуть спровокувати чергове політичне протистояння і непередбачувані заворушення, як це вже було наприкінці літа 2015 року. Коли під стінами Ради вирували протести, кидали гранати, були поранені понад сто людей і загинули чотири строковики Нацгвардії.

Теорія зради

Але якщо парламент наразі зняв із порядку денного «вибухонебезпечні» закони про Донбас, то Кабмін, навпаки, продукує нові «тематичні» документи. Однією з його нещодавніх ініціатив став «План заходів, спрямованих на реалізацію деяких засад державної внутрішньої політики щодо окремих районів Донецької та Луганської областей, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження», затверджений 11 січня 2017 року. Він передбачає виконання сімнадцяти завдань.

Найбільш цікаві серед них – врегулювання на законодавчому рівні господарської діяльності на території, де органи державної влади тимчасово не здійснюють своїх повноважень, та правовідносин між органами ДФС і платниками податків, виробничі підрозділи яких розташовані на неконтрольованій території.

Забезпечення виплати заробітної плати на підприємствах усіх форм власності, які провадять законну господарську діяльність на неконтрольованій території, за умови дотримання ними вимог щодо протидії фінансуванню тероризму та недопущення дій, спрямованих на зміну кордонів або територіальної цілісності України.

Сприяння проведенню «народної дипломатії» з метою підтримки постійного діалогу безпосередньо між різними групами громадян, які проживають по різні боки лінії зіткнення. Ну, і ще фінальний пункт – сприяння популяризації та поширенню здорового способу життя, що передбачає організацію та проведення спортивних змагань, матчів, спартакіад із залученням громадян з неконтрольованої території (за умови дотримання вимог безпеки).

Потребу реалізації такого плану урядовці пояснюють тим, що Україна має турбуватися про всіх своїх громадян незалежно від того, де вони проживають. Огульно звинувачувати у зраді й сепаратизмі людей, які з різних причин залишилися в окупації, неправильно і несправедливо. Це відгонить сталінщиною. Запровадити тотальну блокаду Донбасу, до якої закликають деякі колишні бійці добробатів та окремі політики, означає ще більше налаштувати проти України місцеве населення і наразитися на серйозні звинувачення світової спільноти, котра ратує за мирне врегулювання «української кризи».

Та й суто технічно припинити електро- чи водопостачання в ОРДЛО проблематично, тому що це неминуче позначиться й на вільних територіях – настільки пов’язана та переплетена інфраструктура регіону. Зрештою, не скидаймо з рахунків той факт, що українські теплоелектростанції отримують вугілля з окупованих районів Донбасу, і його нестача суттєво вплине на повсякденне життя мільйонів українців. Закупівля палива необхідної марки за кордоном не покриває усіх потреб України, та й коштує воно недешево. Такий підхід, природно, наражається на критику і звинувачення у зраді («влада торгує з окупантами!»).

На ініціативи уряду дуже жорстко відреагувала опозиційна фракція «Самопоміч», яка заявила, що «уряд України встромляє ніж у спину українському народові та міжнародним партнерам України, а саме послідовно налагоджує співпрацю та діалог з окупантом та терористами, які вбивали і продовжують убивати українців».

Консолідовану позицію фракції озвучила з трибуни віце-спікер парламенту Оксана Сироїд, закликавши законодавчо, а не постановою ВР, визнати окупацію окремих районів Донбасу й нарешті назвати війну війною, а не евфемістичною абревіатурою АТО. Опозиція вважає, що уряд реалізує московський сценарій реінтеграції Донбасу, йдучи на неприпустимі поступки Кремлю та олігархам, які сприяли російському вторгненню в Україну.

Замість перекладання відповідальності за утримання регіону на державу-окупанта, відповідно до норм міжнародного права, Київ, навпаки, бере цей тягар на себе і декларує готовність взаємодіяти з підприємствами на територіях, які він де-факто не контролює. Як це відбуватиметься на практиці – важко сказати. Тому, на думку «Самопомочі», чесніше буде визнати ОРДЛО окупованими й розірвати з ними торговельно-економічні зв’язки: «Доти, доки не будуть покарані всі і кожен, хто допустив, сприяв, підтримував російську збройну агресію в Україні, будь-які програми чи заходи з примирення є державною зрадою».

Подібні тези у президентській адміністрації та уряді сприйняли як заклики до відмови від територій. Виступаючи на урочистостях із нагоди Дня Соборності України, Порошенко приділив цьому питанню окремий фрагмент свого спічу.

«Але у нас є політичні сили, я на цьому наголошую, які у ретельно завуальованій формі пропонують нам відмовитися від Донбасу, – прозоро натякнув президент. – Які кажуть поводити себе з мешканцями окупованих районів так, ніби вони вже й не є нашими громадянами, і їхня доля нас не обходить. Хочу передати цим політиками питання: панове, а ви збирали ці території, щоб цими українськими землями розкидатися? Тим більше, що така стратегія стовідсотково, і це вже доведено, до миру не призведе. Мета Росії не є Донецьк та Луганськ. Мета Росії є вся Україна, а не лише Крим та Севастополь».

Не змовчав і прем’єр-міністр Володимир Гройсман, заявивши, що ініціативи уряду спрямовані насамперед на звичайних людей на Донбасі, про яких не забула і турбується Україна. І вони не повинні забувати про Україну та, наприклад, мати можливість приїхати на концерт «Океану Ельзи» в Маріуполь. Голова МінТОТ Черниш дивується і не розуміє, що поганого у тому, що громадяни, які проживають на непідконтрольних територіях, отримають вільний доступ до всіх освітніх послуг.

Війна ж на Сході точиться не тільки за територію, а й за уми та серця людей, які мають бачити контраст між життям на вільній території та животінням у невизнаних (навіть Росією!) псевдореспубліках.

Неформатний півострів

Активізація дискусій про реінтеграцію Донбасу пожвавила й обговорення про його можливий обмін на Крим і негласне визнання російського суверенітету над ним. Такий сценарій нібито передбачений і в «плані Кіссінджера», і в «болючих компромісах заради миру Пінчука». Забути про Крим або взагалі відмовитися від нього закликають представники начебто патріотичної інтелігенції та буцімто ліберальні публіцисти. Вони не вірять, що можна прихилити до України «2 млн агресивної вати», і вважають втрату Криму «справедливою розплатою» України за роки бездіяльності.

При цьому автори полемічних текстів жаліють корінний народ півострова – кримських татар, яких Київ зрадив і залишив на поталу ворогу, але нічого вже не вдієш. Як варіант – перебирайтеся на материк. Як то кажуть, ласкаво просимо в Україну! Так, справді, наша держава замало зробила для відновлення прав киримли на історичній Батьківщині та лише зараз, із понад 20-річним запізненням, виконує роботу над помилками. Але її темпи також залишаються не найкращими.

Ритуальне промовляння гасла «Крим – це Україна» проблеми не вирішує. Питання деокупації півострова взагалі винесене за дужки нормандського формату і жодним чином не фігурує у Мінських угодах, найголовніший сенс яких полягає у збереженні санкцій проти РФ. Натомість не запропонований інший переговорний майданчик, бажано за участі ЄС, США та інших країн-гарантів виконання Будапештського меморандуму.

І якщо поки не вдається посадити за стіл перемовин Москву, то що заважає Києву ухвалити закон про статус корінного народу і нарешті презентувати давно анонсований проект змін до розділу Конституції про АР Крим, яка має бути перетворена на національну кримськотатарську автономію у складі України? Та наразі це лише розмови і декларації, що підточують віру кримчан у щирість намірів чинної влади.

Найкращою відповіддю на це було б ухвалення необхідних стратегічних документів. Вони дадуть нашим співвітчизникам надію і посилять юридичну позицію Української держави у судовому протистоянні з країною-окупантом, яка відповість у Гаазі за Донбас, за Крим і, звісно, за Севастополь.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук