Марта та ті ж самі солдати

Хворобливий вплив держави на здоровий глузд людини завжди сягає апогею у різноманітні державні свята та дні пам’яті. Як правило, ці дні перетворюються на дні безглуздих суперечок, диспутів, а деколи і мордобою. З цього приводу хотів би запропонувати читачам ZAXID.NET маленьке ноу-хау. Відзначати не одну дату, а одразу дві, три, чотири дати, пов’язані між собою. У комплексі.

Тому що одна дата, повірте, – це завжди щось вирване з контексту. Скажімо, західноукраїнській аудиторії я запропонував би разом з днем народження Степана Бандери згадувати дні народження тих, кому Бандера підписав смертний вирок. Як-от педагогу Івану Бабію чи студенту Якову Бачинському, іншим. Вивчити і їхні біографії, ознайомитися зі спогадами їхніх батьків, родини, друзів тощо.  Щоб у комплексі бачити явище... Повірте, це помітно збагатить сенс дати. Боюся помріяти, але, можливо, хтось зверне увагу, що тому ж убитому Бачинському було аж двадцять років. А може, хтось навіть задумається, чи міг би він або його друзі спробувати  прирізати, а потім все ж таки пристрелити якогось двадцятирічного юнака. Звісно, з високих ідеологічних міркувань. 

А для аудиторії, яка, так би мовити,  поділяє радянські цінності, у мене сьогодні особлива пропозиція.  До 22 червня ще багато часу, а на нас вже насувається хвиля нових воєнних фентезі, і дуже слушно було б відзначати цю дату разом із 12 червня 1941 року.  До чого тут вона? Цю нехитру інтригу розкрию трішки пізніше. Але, на мій погляд, тільки разом ці дати дають потрібну поживу для душі, тільки їх зіставлення може дещо змінити у нас сьогоднішніх. Відзначення цих днів окремо лишень зміцнює ілюзії. А ілюзія, звісно, – річ досить корисна для міщанина, але згубна для людини мислячої. Останнє твердження йде не від снобізму, борони Боже.  Просто розчарування міщанина закінчується істерикою, агресією і великою жагою нового очарування, а розчарування неміщанина буває навіть чарівним і радісним.

12 червня – особлива дата.  Щоб відчути цю особливість, почну з невеличкої  історії. Колишня чернівчанка, аптекарка  Марта Блюм написала перший роман  «Горіхове дерево» ( і перший літературний твір) у 86 років. Через 60 років після того самого 12 червня. Але навіть через шістдесят років пекуча образа на життя, долю, навіть Бога не минула. Великий епізод її твору присвячено тій антибуружуазній «кришталевій» ночі, коли радянська влада вислала десятки тисяч «неблагонадійних» родин із Західної України куди подалі – до Сибіру. Ось як описує це Марта:

Настало дванадцяте червня 1941 року.

 Татари в’їжджають у місто. Маленькі коні і маленькі вершники. Азіати з вузьким розрізом очей, але розмовляють російською. На місто опускається тиша у передчутті терору. Навіть жалюзі рухаються магічно тихо. Двері зачиняються так тихо і ввічливо, ніби бояться розбудити дитину. Пси мовчать. Настає вечір і достигають зірки. Їдуть татари, копита б’ють по бруківці, і ми тремтимо за своїми жалюзі. У місті немає світла й шуму, але ніхто не спить. До цокоту копит приєднується гуркіт великих вантажівок, чуємо стукіт кулаків у двері, крики, команди відчинити силою. Важка рука Господа лягає на нас. «Це нам за наші гріхи», – каже бабуня.

 Було дивно, якось окремо, неначе сон, який відбувається десь не тут, в іншому місці. П’ятеро людей з п’ятикутними зірками на погонах, що говорять російською, та капітан заходять до нас, читають якийсь наказ, в якому нема жодного сенсу. Вони звинувачують мого батька, мати, бабуню у злочинах, яких ніхто не розуміє. Вони кажуть їм запакувати те, що вони можуть нести. Руки й ноги важкі, як буває у снах, повільно збираємо якісь вузли. «Те, що можете забрати», – повторюють солдати. Троє з них спускаються сходами дідівського дому, чекають у темряві на вантажівку, вже близько першої. Знову галас, команди, п’ятеро людей заштовхують маму і бабцю у вантажівку. Знову крики: «Ворушіться, ворушіться, сучі діти». У вантажівці щільно, тіло до тіла, чоловіки та жінки на дерев’яних лавицях, їх розділяють лише вузли, на їхніх сонних обличчях цілковите нерозуміння.

 Три дні й три ночі збирають вантажівки городян і селян, щоб запакувати їх у вагон для худоби. Старенька суха гуцулка з гір нічого кращого не придумала, ніж узяти курку під пахву. Криками й стусанами у вагоні курку хочуть забрати в неї. Моя мама стає на захист гуцулки.   З її окулярів навіть випадають скельця, які мало не губляться. Йде швидкий розподіл на сильних та безпомічних. У спільному вагоні, де їдуть близько 50 людей, лише одне невеличке віконце, залізна хрестовина біля стелі. Сильні борються за право володіння цим маленьким прямокутником повітря і світла. Закони швидко стають драконівськими. Всі хочуть жити за рахунок смиренних – матерів, бабунь з курками під пахвою...

Між іншим, батьки Марти були всього-на-всього власниками аптеки. І найцікавіше, що родині Марти силою неймовірних обставин пощастило повернутися до рідної домівки через кілька днів. Це було справді рідкістю. І тут з’ясувалося, що справа то була зовсім не у боротьбі з буржуазією. Просто були потрібні будинки для заселення нових людей:

Коли ми прийшли додому, він здався мені Содомом і Гоморою. Книги, гроші, мої милі дрібниці, що залишилися з дитинства, були розкидані по підлозі. П’ять п’яних офіцерів Радянської держави валялися на підлозі, сп’янілі від одеколону, парфумів та інших спиртних напоїв, які вони знайшли. Поряд сидів мій батько, спопелілий, неголений, з тихою посмішкою. Він глянув на мене і сказав: “Подивися на комуністичних визволителів”.

 Люди у формі робили жахливі речі без злого умислу. (…)

 Вони просто не помічали, робили те, що було необхідно. Один із них звернувся до батька: “Посунься, це моє місце. Ти більше не багатій тепер”. Шкіра на вилицях мого батька натягнулася, його мигдалеподібні очі примружилися, і він посміхнувся ширше, аніж його мучителі. 

 Батько спав на стільці поряд з ліжком матері. П’ять офіцерів валялися серед паперів та порожніх пляшечок з-під парфумів, на яких були етикетки з бузком, трояндами та ліліями. Усюди валялися сторінки докторської дисертації та описів хімічних дослідів, разом з грошима, що ховали в книгах та енциклопедіях, словниках Майєра. Втім, офіцери їх не розрізняли.   

Але, власне, повернімося до наших міркувань. Отже, чому 12 і 22 червня треба згадувати у комплексі? А тому, що через десять днів ті ж самі солдати і офіцери, які знущалися з батьків юної Марти, захищатимуть світ від фашизму, хтось загине у перші дні, хтось залишить переможний напис на Рейхстазі, хтось промовлятиме на уроках мужності у школах. Цих людей обов’язково вітатимуть у дні Перемоги тощо. І в цьому є справедливість. Безумовно. Адже вони ризикували життям, перемогли фашизм. Люди з однаковим  ентузіазмом ішли на подвиг і на злочин?  І, боюся,  не розрізняли їх.  Хтось хоче бачити їх злочинцями, хтось – героями. Хоча більше проглядається інший невтішний висновок – ці солдатики були заводними. Їх з  рівною легкістю можна було послати і на злочин, і на подвиг.  І таке нещастя трапилося не тільки з радянськими солдатами – воно трапляється взагалі із солдатами: американськими у В’єтнамі чи вояками УПА десь у польському селі, це щоб наочніше. Втім, чому ж обмежуватися лише солдатами, хіба вони якісь виняткові люди? Не такі, як усі? Це трапляється з будь-ким, хто змушений бути гвинтиком машини людського суспільства. Немає різниці, демократичної чи тиранічної. Отже, чи гідна ця обставина салюту? Не знаю, не впевнений.  Але погодьтеся, такі «комплексні» дні пам’яті дали б більше.

І в демократичних, і в тиранічних спільнотах є поганенька звичка до одноколірності історичних фарб. А реальність, як завжди, надає перевагу відтінкам.  Наприклад, при всій російській увазі до радянської історії  велетенський пласт спогадів, подібних до роману Марти Блюм – в Росії терра інкогніта. Я взяв саме уривок з Мартиного твору, по-перше, тому, що мені подобається її чудовий, як для романіста-початківця, вік та бездоганна жіноча аполітичність. Вона, між іншим, встигла написати ще один роман і збірку оповідань, зробила непогану літературну кар’єру (коли Марта померла у 94 роки у провінції Саскатун, палкі земляки  написали, що «закотилося сонце саскатунської прози»).

Охороняти міфи – історичні, політичні, релігійні – здається таким важливим. Адже для міщан розчарування закінчується агресією, жагою нового очарування, як вже сказано. Але що ж до людей, які не прагнуть міфів? Усвідомити щось, чого не відчував досі, побачити  інший бік – це ж чудовий шанс вирватися з клітки власного світогляду. Чи часто життя дає нам шанс відчути, що ця клітка існує? Власне, тому пропоную запровадити це ноу-хау. Наперед насолоджуюся відчуттям загальної беззастережної підтримки.