МИ ПАМ'ЯТАЄМО. Ренесансна особистість Юлія Пігель

Серед яскравих зірок, про яких ми намагаємось розповісти у нашій рубриці, зірка Рути Вітер тільки розгорялася. Доля склалася інакше, але - ми пам'ятаємо!

Думки щодо мультикультуральності Львова сьогодні висловлюються дуже різні. Від непомірних захоплень передвоєнним містом з ідилічними картинками "дружби народів" і кумедних тверджень про нинішнє неіснуюче розмаїття культур до більш реалістичних поглядів на проблеми і конфлікти, якими завжди супроводжувався наш мультикультуралізм. Рубрика ніколи не ставила за мету представити повну картину минулого культурного життя. Це неможливо. Наше завдання скромніше – показати принаймні безсумнівну строкатість цього життя. Звідси "перескакування" від вчених чи художників світової слави до імен менш відомих, від поляків, євреїв та українців до німців, італійців, "приглядаємось" до греків, вірмен та представників інших народів. А ще – від давно і безнадійно забутих до львів'ян, які ще вчора ходили вулицями нашого міста і посміхалися нам при зустрічі.

Лечу цілу вічність і знову жадаю летіти,

І крила мої від польоту сильніші стають.

Мене не лякають нестримні пориви вітру -

Політ цей стихійний і є моя суть.

Юлія Пігель. Або Рута Вітер. Ні, на щастя вона не забута. Ще не було, коли забувати. Хтось мені казав, що нещодавно львівське телебачення робило програму про неї. У січні цього року у Львівському палаці мистецтв відбулося відкриття виставки живопису та графіки Рути Вітер. А на початку минулої осені до мене прийшов приятель, старий львівський мистецтвознавець:

- Слухай, напиши в себе про Руту Вітер. Юлю. 14 вересня буде рівно рік, як її не стало. 26 років дівчині було. Ти розумієш, незвичайна була людина, ренесансна особистість, дуже обдарована, дуже!

Я, погано обізнаний зі сучасним культурним життям міста, почав розпитувати про неї, про обставини смерті, він замахав руками:

- Та що тебе смерть цікавить? Трагедія… Ти життям її поцікався! Три книги віршів видала – на, почитай, має цікавий живопис, написала дисертацію і захистила, я тобі ще її книгу приніс про сценічний костюм, ось її фотографії – напиши! (всі фото Олега Введенського)

Я подивився на репродукції живопису, почитав книжку про костюм, вірші – і на річницю дав текст про Руту Вітер на особистих сторінках, які тут не рекламую. А зараз вирішив повернутися до теми.

Не знаю, як спинити в собі вічні пориви вітру.

Не знаю, як довжиною в життя себе помістити…

Бо не вмію я жити і зовсім не знаю, як жити,

А просто буяю буйним найбуйнішім цвітом! 

 Зізнаюся: громадян до 30 років обох статей переважно залічую до специфічної категорії "діти" з висуванням до неї розумно обмежених професійних вимог.

Тим більше був здивований широтою і професійністю бачення проблем у книзі Юлії Пігель "Сценічний костюм львівських театрів кінця ХХ – поч. ХХІ століття. Художні особливості. Пошуки образу". Здавалося б – досить вузька тема, цікава виключно фахівцям, але у книжці на півтори сотні сторінок автор змогла дати розгорнуту історію не тільки львівської сценографії, яка сама по собі є видатним явищем нашої культури, але й вдало вписала її в загальносвітовий контекст. Не можу перечислити всіх прізвищ – їх просто забагато, але достатньо згадати Федіра Нірода, Ірину Нірод, Євгена Лисика, Юрія Стефанчука, Мирона Кипріяна, Валерія Бортякова, Людмилу Боярську.

Так. Явище. Можемо пишатися.

Багатьох вже нема. З Валерієм Бортяковим були добрими знайомими. Регулярно зустрічаю на Вітовського Мирона Кипріяна зі своїм мініатюрним песиком. Не був знайомим, але неодноразово бачив і чув зблизька геніального Євгена Лисика. Того самого, про якого рік тому наш інший видатний митець Любомир Медвідь писав у "Дзеркалі тижня" - "видатна постать у нашій культурі. Жаль, що пішов від нас… Я б не хотів казати цих слів, але скажу, бо це наша пекуча проблема. Чому такі постаті, такі гіганти думки й таланту в нашому суспільстві відходять непомітно і сліду по собі не залишають? Це неправильно. Якщо ми не зробимо висновків із того, що отримали у спадок, ми й кроку не ступимо у майбутньому."

Не ступимо…

Наведу тут кілька коротких уривків з книги Юлії Пігель. Ось що вона писала про Євгена Лисика (1930-1991), який працював головним художником Львівського театру опери і балету:

«Лисик - це своєрідна "епоха Ренесансу" у театральному мистецтві Львова та далеко поза його межами (опісля відродження у 20-30-х рр. XX ст.). Твори Лисика високодуховні, глибокогуманістичні, метафізичні, ідеаціональні в своїй найсправжнішій суті.

З висоти вічності творчість Лисика дедалі більше набирає глобальних вимірів. Одержимість Лисика і покликані ним до життя образи народжують порівняння з титанами минулих епох, його роботи, неначе величні фрески старих майстрів. Лисик ніколи не допускав ні повторень, ні послаблень творчої думки. Монументальні полотна Лисика стали символом цілої епохи, ходити "на Лисика" було модно, адже його роботи викликали не просто чисте естетичне любування, вони зворушували і спонукали до роздумів. Лисик як творчий феномен належить до найбільших художніх з'яв XX ст., а в українському мистецтві продовжує плеяду геніальних митців, знаходячи місце поряд з О. Архипенком, М. Бойчуком, А. Петрицьким.

Більшість оформлених Лисиком вистав - це монументальні розписи з грандіозним розмахом і героїко-трагедійним наповненням образів, це візуалізовані заклики. Тут і велич дійства, і глибинна людська драма, і відчайдушний спротив, і напруга нервів на грані надлюдських можливостей, і вічний пошук досконалості. Феномен Лисика ще далеко не повністю розкритий сучасному мистецтву і не посідає те достойне місце, яке йому поправу належить у царині світової сценографії.

Лисик заклав фундамент створення нових декорацій, ідейним підґрунтям яких користуватиметься ще не одне покоління сценографів. Уже сьогодні послідовниками Лисика у Львівському театрі опери і балету є брати Тадей та Михайло Риндзаки - художники-сценографи, перший з яких обіймає посаду головного художника, дружина Лисика Оксана Зінченко - художник із костюмів. Проте, ані до Лисика, ані після нього ніхто не зміг набути такої філософської глибини, такого образного звучання, створити такі довершені сценографії». 

Скульптор Роман Петрук біля макету надмогильного пам’ятника Євгену Лисику

А це про театр М.Заньковецької і Мирона Кипріяна:

На сьогодні класиком львівської сценографії є відомий художник Мирон Кипріян (1930), з 1957 р. головний художник театру ім. М. Заньковецької, народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка.

У творчому доробку Кипріяна близько 300 вистав. Його першими роботами були сценографії до вистав "Кадри" І. Микитенка (1957), "Дівчата нашої країни" І. Микитенка (1958), "Остання зупинка" Е. М. Ремарка (1958), "Фауст і смерть" О. Левади (1960) (рис. 12). Саме з цих вистав почалася в театрі перебудова художнього оформлення, сценічні образи створені М. Кипріяном на той час вражали своєю "авангардовістю". З оформлення "Кадрів" І. Микитенка відразу було зрозуміло, що до заньківчан прийшов художник, творчість якого зумовила сценографічну естетику театру, його постановочну культуру на довгі роки - аж до сьогодні. Серед подальших знакових робіт художника - "Гайдамаки" Т. Шевченка (1963), "Суєта" Карпенка-Карого (1967) (рис. 13),"Маклена Граса" М. Куліша (1967), "Ніч на полонині" О. Олеся (1969), "Король Лір" В. Шекспіра (1969), "Камінний господар" Л. Українки (1971), "Річард III" В. Шекспіра (1974), "Украдене щастя" І. Франка (1976), "Дай серцю волю, заведе в неволю" М. Кропивницького (1977) (рис. 14), "Богдан Хмельницький" О. Корнійчука (1978), "Смерть Тарєлкіна" О.Сухово-Кобиліна (1980), "Сон князя Святослава" І.Франка (1981), "Маскарад" М. Лєрмонтова (1982), "Отелло" В.Шекспіра (1985), "Ой, не ходи, Грицю, тай на вечорниці" М. Старицького (1986), "Маруся Чурай" Л. Костенко (1989), "Народний Малахій" М. Куліша (1990).

Не меншої уваги достойні вистави декоровані М. Кипріяном з 1991 р. (періоду, який ми окреслюємо "періодом незалежної України") до сьогоднішнього дня.

М. Кипріян у своїх творчих пошуках звертається до різноманітних засобів виразності, не обмежуючи себе ні традиційно усталеними, ані новими формами й контекстами. Він належить до покоління шістдесятників, і власне на початку 1960-х рр. (так званого третього періоду розвитку українського театрально-декораційного мистецтва), М. Кипріян уже був реальною дійовою постаттю процесу. Початок 1960-х рр. був естетичною революцією, заньківчани ставали на нові мистецькі позиції. Побутовий погляд на художнє оформлення сцени перетворився на духовний, який невдовзі знайшов своє відображення у роботах багатьох молодих українських сценографів. М. Кипріян у цей час відіграв визначальну роль у становленні нової образної мови української сценографії, нових принципів організації сценічного простору.

Одним із найвищих мистецьких досягнень Кипріяна є вистава "Украдене щастя". Тут українська класика, на якій велетенським шаром лежить нагромадження штампів, що в період тоталітаризму робило її "мужицькою", "побутовою", у творчості М. Кипріяна набуває тих призабутих рис інтелігентності і поетичності, які завжди були притаманні українській сценографії. Відпровідною точкою художнього оформлення в "Украденому щасті" став бойківський етнографічний елемент. Вишивка й ткацтво - монохромне, щонайбільше два кольори, дерев'яний і керамічний декор, аскетичні в суворій простоті, усе достовірне, ретельно відібране і пластично зорганізоване. Динамічний образ вистави - вершина творчої спромоги в "Украденому щасті". М. Кипріян тут блискуче оперує мистецтвом стилізації, що дозволяє йому уникати побутового натуралізму, а фахово поєднувати умовність і реальність.

І далі автор книги Ю. Пігель переходить до висновків:

Попри те, що ці мистецькі персоналії мають власні специфічні методи створення сценічного образу, індивідуальний стиль мислення і виконавську манеру кожен із них творить цілісну і фундаментальну картину мистецтва львівської сценографії, синтезуючи відстояний в часі сценографічний досвід та пошуки нових концепцій образності. Головним чинником такої співзвучності є здобуття більшістю художників професійної освіти у Львівській національній академії мистецтв з її глибинними традиціями та сучасними мистецькими пошуками. Проте творчі здобутки розглянутих митців лише підкреслюють проблему, яка визріває впродовж багатьох років і полягає у потребі створення високопрофесійної школи сценографії, яка б опиралася на єдину мистецьку концепцію і мала вплив на визначення сучасного сценічного мистецтва, невід'ємного від загальноєвропейського і світового процесу.

Сучасна львівська сценографія посідає одне з чільних місць у загальноукраїнському контексті. Адже Львів історично є одним із основних центрів розвитку театрального мистецтва України. Попри відсутність спеціалізованого освітнього закладу львівське театрально-мистецьке середовище викристалізувало ряд видатних імен, велика і розмаїта спадщина яких є самобутнім естетичним феноменом. Багаті традиції, глибока закоріненість в історично-культурну ідентичність, сформували своєрідний стиль львівської сценографії. Її внесок у загальноукраїнське мистецтво виявлений наукою лише фрагментарно. Це дослідження відкриває можливості для нового осмислення масштабності сценографічної спадщини Львова.

Звісно, не можу тут цитувати всю книгу, хоч вона того варта. Дав тільки невеличкі фрагменти тексту про дві найбільш помітні постаті художників нашої сцени. Помітні далеко за межами Львова.

Господи, не прошу любові у тебе більше,

А прошу мудрості й сили в ім'я любові…

Я прошу мене навчити слухати тишу

І найменшою стати травинкою в полі.

І ще хочу додати кілька слів. Знаю про виставку Рути Вітер, але я на ній не був, не бачив. А живопис цікавий. До речі, Юля походить з родини відомого українського митця та громадського діяча, який багато років був головним хранителем Національного музею. Хвалькувато додам, що сам кілька років працював на цій посаді.

Розкутий живопис, сміливий. Відчувається Львів, в якому багато років творили і творять Володимир Патик і Микола Андрущенко.

Серед яскравих зірок, про яких ми намагаємось розповісти у нашій рубриці, зірка Рути Вітер тільки розгорялася. Доля склалася інакше, але - ми пам'ятаємо!

Крім самого життя, не прошу в життя більш нічого.

За смаком волі плачу смаковим полиновим неволі…

Щастя на світі немає - є тільки шлях до нього…

Болю не чуєш тоді, коли забагато болю!