Між перемогою України і непоразкою Росії

Розмови про можливе перемир’я з Росією, які активізувалися на Заході завдяки заявам і таємним візитам окремих високопосадовців, є ознакою внутрішнього вагання всередині політичних еліт. Вони відображають не стільки реальний стан справ, скільки досі наявне інфантильне бажання поєднати непоєднувані речі: перемогу України з відсутністю поразки Росії.

На перший погляд, позиція Заходу щодо засудження російської агресії була чіткою з перших днів повномасштабної війни. Швидке запровадження санкцій проти агресора, постачання оборонної зброї для зриву військових планів Москви, обмін розвідувальною інформацією, фінансова підтримка України, надання притулку мільйонам біженців – усе це малює картинку безумовної підтримки нашої держави. Після того як світ побачив, що Київ не впав за 72 години, а російський бліцкриг зазнав краху, змінилося ставлення західного політичного істеблішменту до перспектив розгортання бойових дій.

Переконання, що Україна може протриматися всього два-три тижні, поступилися місцем впевненості у тому, що Росія не зможе досягти намічених цілей. Розпочалося постачання військової допомоги Україні. Спочатку перелік озброєнь був відносно скромним і включав боєприпаси, засоби ураження повітряних і наземних цілей та залишки радянської військової техніки з країн колишнього соцтабору. Пізніше номенклатура військових поставок зросла. Україна отримала значно потужніше озброєння оборонного характеру, включно з протикорабельними ракетами класу «Гарпун», високоточними боєприпасами та реактивними артилерійськими системами залпового вогню HIMARS. Восени країни НАТО розпочали поставку сучасних систем ППО NASAMS та IRIS-T.

Впевненість у тому, що Україна не програє і не повинна програти цю війну, росла. Та остаточної революційної зміни свідомості західних політичних еліт досі не відбулося. Вона ніби зависла на перехідному етапі. Застигла в сірій зоні між перемогою України і непоразкою Росії.

Звісно, багато країн і політиків, які мають більший історичний досвід відносин з Москвою, щиро прагнуть її поразки і перемоги України. Ця перемога передбачає повне відновлення територіальної цілісності в кордонах 1991 року, покарання військових злочинців, виплату репарацій, право українців самостійно вирішувати, у які військово-політичні блоки і політичні союзи вступати. Але частина західного політичного бомонду все ще ніби вагається. Вона хоче поєднати непоєднуване. Зробити так, що результатом війни стала начебто й перемога України, але й без розгрому Росії.

У липні президент США заявляв про поразку Росії. «Війна Путіна повинна стати його стратегічною поразкою, а вільний світ має підтримати нашу рішучість допомогти Україні захистити свою демократію», – сказав Джо Байден під час свого турне країнами Близького Сходу.

Та вже восени риторика Білого дому дещо змінилася. Публічно про неминучу перемогу України офіційні особи майже не говорили. Більше акцентували увагу на тому, що Україна не має програти. Це можна частково пояснити фактором виборів до Конгресу. Але найімовірніше серед політичного керівництва у Вашингтоні немає чіткості щодо формату української перемоги. Готовність не допустити перемоги Путіна в Україні існує. А ось рішучої готовності до військової поразки і розгрому Росії, здається, немає.

За останній місяць відбулося кілька подій, які сигналізують про нечітку позицію і коливання всередині західного політикуму. Таємні переговори радника президента США з нацбезпеки Джейка Саллівана з Москвою та його нещодавній візит до Києва. Зустріч з президентом Володимиром Зеленським 4 листопада і нібито висловлена пропозиція-прохання розглянути «реалістичні вимоги для початку переговорів» із Кремлем. Поява в медіа інформації про варіант «мирної угоди», за якою питання статусу Криму і вступу України до НАТО не порушуються 7 років. Зустріч в Анкарі глав Центрального розвідувального управління США Вільяма Бернса і служби зовнішньої розвідки Росії Сергія Наришкіна. Заява голови Об’єднаного комітету начальників штабів США генерала Марка Міллі, що Україні варто скористатися перемогами на фронті та повернутися до переговорів із Росією, оскільки Україні не вдасться здобути «повну перемогу над РФ у військовому сенсі». Двозначний коментар речника Білого дому з питань національної безпеки Джона Кірбі від 18 листопада про те, що «дипломатичне врегулювання шляхом переговорів – це наступна найкраща річ після того, як Путін просто виведе свої війська». Усі ці події та висловлювання віддзеркалюють вагання, яке існує в таборі наших західних союзників.

Здавалося б, перехід Росії до терористичної практики системного знищення української енергетичної інфраструктури в жовтні мав би переконати США та інші держави зняти штучно введену негласну заборону на постачання Україні деяких видів озброєння. Та цього не сталося. Адміністрація Джо Байдена чомусь навпаки зайняла більш обережну позицію. Про ленд-ліз якось усі скромно забули. Хоча вже ніби зрозуміло, щоб без політичної волі нам не отримати бажаних видів озброєння. Натомість почастішали спроби прозондувати ґрунт для можливих переговорів і варіанта компромісу з Москвою. Непрозорі натяки про необхідність дипломатичного вирішення лунають тепер частіше, ніж чіткі заклики до рішучої перемоги України.

На Заході немає єдиної думки, що таке українська перемога. Частина «яструбів» перемогою вважає повне відновлення територіальної цілісності України і виступає за рішучу поразку Москви. Цих політиків мало обходить, що потім буде з Росією. Чи витримає вона такий удар. Чи не буде це надто болісно для Москви – програти у війні і втратити усі загарбані території. Вони переконані: агресор має бути розгромлений і покараний за свої злочини. Жертва агресії має виграти й отримати відшкодування. Все інше – другорядні питання.

Але Захід не єдиний у цій думці. Серед багатьох представників політичної еліти поширене трохи інше ставлення до того, як має завершитися війна Росії проти України. На їхнє переконання, поганий мир ліпше, ніж будь-яка війна. І заради миру можна відмовитися від надмірної принциповості. Піти на певний компроміс з агресором. Дозволити зберегти Росії і Путіну обличчя. А значить – зробити поразку Москви якомога менш болісною. Звідси пропозиції заморозити питання Криму, НАТО. Відсутність вимог про покарання військових злочинців і виплати репарацій. І деякі речі, про які ми можемо ще не знати.

Коли на Заході кажуть, що жодна зі сторін не зможе досягти рішучої перемоги і досягти своїх цілей, тому потрібно врешті-решт домовлятися, там трохи лукавлять. Час і можливість здобуття Україною перемоги визначається, серед іншого, наявністю політичної волі в західних правлячих еліт надати нам наступальні види озброєння. Україна цілком може визволити всі окуповані території і вирішити питання Криму. Але, здається, дехто досі боїться української перемоги. Боїться ескалації навіть після того, як Росія завдає ударів по цивільній інфраструктурі зі свідомою метою забрати в українців світло і тепло. Боїться реакції Путіна на постачання танків, ракет великої дальності й літаків, коли Кремль демонструє все тіснішу військову співпрацю з Іраном. Це дивне інфантильне бажання знайти баланс в інтересах жертви нападу й агресора вражає.

У цій війні мало прагнути перемоги України. Потрібно також прагнути поразки Росії як держави, яка не раз розпочинала агресивні загарбницькі війни і заплямувала себе низкою військових злочинів та актами геноциду. Війну можна і потрібно завершити перемогою України й поразкою Росії. Це найкраща гарантія справжнього справедливого і тривалого миру.