Санкції проти диктатур

Санкції – стандартна реакція Заходу, спрямована проти авторитарних диктатур, які загрожують світу. Та багаторічна практика їх застосування доводить: це далеко не абсолютна і не настільки грізна зброя, як того хотілося б.

Практика застосування санкцій нараховує кілька десятиліть. Мотиви їх впровадження були різні. Як і географія – від Куби та Венесуели до Ірану, КНДР та Росії. Проте досі ні один авторитарний режим не впав виключно під натиском санкцій. Санкціями можна сповільнити розвиток держав з агресивними загарбницькими амбіціями. Зменшити їхній економічний потенціал. Звузити фінансові можливості. Значно ускладнити доступ до провідних технологій. Та правда й те, що авторитарні режими навчилися пристосовуватися. Вони вміють частково обходити введені обмеження і навіть здатні нарощувати свій військовий потенціал в умовах міжнародного тиску. В цьому країнам-паріям допомагає співпраця з державами, які не поділяють цінностей західної цивілізації або займають нейтральну позицію.

Як наслідок – економічний ефект від санкцій часто є не таким потужним, як того хотілося б. Авторитарні режими у КНДР, Ірані, Росії, Білорусі та інших країнах навіть обмінюються власним досвідом уникнення санкцій. Стає дедалі більш очевидним: без військової поразки або без революції всередині авторитарні диктатури можуть існувати дуже довго. І не тільки існувати, а й розробляти нову зброю і продовжувати шантажувати весь світ.

Коли проти Росії вводили санкції за повномасштабну агресію проти України, аналітики сподівалися на дуже серйозний удар по економіці агресора. Висувалося багато думок, аж до повного колапсу і краху фінансової системи. Ще в першій половині року Росії прогнозували падіння ВВП на 10-15%, стагнацію банківської системи, різке скорочення можливостей для ведення війни, тотальне зубожіння й обвал курсу рубля. Та санкційна реальність виявилася не такою апокаліптичною для Москви, як того хотілося б.

Економіка держави-агресора цього року дійсно скоротиться, але падіння буде в межах 4-5%. Курс рубля не тільки не впав, а й виріс до 60 за один долар. Колапсу банківської системи не сталося. Бюджет наповнюється завдяки високим доходам від продажу енергоносіїв. Якщо вірити звіту фінського Центру досліджень енергетики та чистого повітря (CREA), дохід РФ за перше півріччя від продажу нафти й газу становив еквівалент 158 млрд євро, тоді як вартість війни для агресора оцінюється у 100 млрд євро. Останні дані свідчать, що в жовтні Росія змогла зберегти профіцитний бюджет завдяки збільшенню податкових надходжень від Газпрому. Введення обмежень на вартість російської нафти погіршить наповнення бюджету РФ, але не смертельно. Більше клопотів спричинить відмова Європи від купівлі російського газу і нафти. І все ж навряд чи це примусить агресора вивести свої війська з України.

Звісно, санкції – це не швидкодіючі інструменти. Їхня дія розтягнута в часі. Вони працюють поступово. З великою ймовірністю санкції спричинять все більше відставання Росії від провідних країн світу в науково-технологічній площині. Багато спеціалістів покине країну. Про значні інвестиції і нові підприємства можна забути. Експортний контроль обмежить здатність Росії виробляти зброю. А окремі галузі економіки деградують і втратять будь-яку конкурентоздатність на світових ринках. Та у світі є приклади держав-парій, які десятиліттями живуть під санкціями. І попри зовнішній тиск не відмовляються від своєї агресивної провокаційної політики.

Санкції проти КНДР за розробку ракетно-ядерної програми були введені ще 2006 року. Відтоді вони постійно розширювалися. Санкції охопили широкий спектр галузей – від продукції воєнного призначення до жорсткого експортно-імпортного контролю, фінансових і торговельних обмежень. І все ж це не зупинило Пхеньян у розробці ядерної зброї. А також у постійному збільшенні радіуса дії своїх ракет. Північнокорейський режим зараз почувається цілком впевнено. Регулярно запускає ракети в бік Японії. Час від часу погрожує Південній Кореї. І, звісно, головному ворогу – США.

Інша країна, проти якої були введені масштабні санкції, – Іран. Перші санкції проти Ісламської республіки були введені США 1979 року. З 2006-го ООН ухвалила шість резолюцій проти Ірану. До санкцій долучилися ЄС, Японія, Канада, Австралія, Південна Корея, Ізраїль. Санкції забороняють експорт до Ірану атомної, ракетної та значної частини військової продукції, прямі іноземні інвестиції в нафтогазову та нафтохімічну промисловість Ірану, експорт продукції нафтопереробки, а також будь-які контакти з Корпусом Стражів Ісламської Революції (КСІР), банками та страховими компаніями, фінансові транзакції та співпрацю з морським флотом Ірану.

Санкції мали болісний ефект для країни, спричинивши кількаразові масштабні падіння економіки та курсу національної валюти. В Ірані час від часу спалахують виступи проти влади. Горять портрети аятоли і поліцейські дільниці. Відбуваються сутички з представниками правопорядку. Та все це не заважає ісламським фундаменталістам брязкати зброєю і проводити агресивну зовнішню політику. Протести поки що вдавалося жорстоко придушувати. Можливо, колись вони й приведуть до падіння авторитарного режиму в Ірані. Та коли це відбудеться – невідомо.

Одна з причин того, чому диктатури тривалий час не зазнають краху під тиском санкцій і погіршення рівня життя населення, – їхня спроможність опиратися на підтримку широких суспільних верств. Багато хто в Європі чи Америці наївно думає, що Захід має справу з поганим Путіним і його оточенням. Тоді як проблема значно глибша – у російському імперіалізмі і його вкоріненню серед широких верств росіян. Тотальний контроль над суспільством допомагає диктатурам утримуватися при владі і виживати навіть під серйозними санкціями.

Є й інший фактор. Не весь світ єдиний у бажанні покарати агресора чи державу, яка загрожує існуванню інших країн. Не всі настільки принципові в питаннях поваги до суверенітету і права. Це дає змогу значно пом’якшити санкційний удар. Невідомо, що було б з КНДР, Іраном чи навіть Росією, якби не Китай і низка країн, які зайняли дуже поблажливу позицію проти новітньої «осі зла». А ще – санкції можна обходити. Важко, але можливо.

Нещодавно видання Politico опублікувало статтю про те, як Ірану вдається обходити санкції. І що Тегеран готовий поділитися досвідом з Москвою. Ідеться про цілу мережу підставних компаній та іноземних банків, включно з великими фінансовими установами, що базуються в Європі та США, які іранські компанії використовують для ухилення від міжнародного контролю.

За словами західних дипломатів, Росія стикається з міжнародною ізоляцією, що посилюється через війну в Україні. Іран, який уже постачає Москві зброю, запропонував поділитися своїм досвідом у мистецтві ухилення від санкцій. Дипломати стверджують, що серія нещодавніх зустрічей між високопоставленими російськими й іранськими офіційними особами, зокрема головою іранського центрального банку Алі Салехабаді та заступником міністра економіки Алі Фекрі, заклала основу для цієї співпраці.

Якщо Москві вдасться скопіювати іранську систему, вона може сподіватися пом'якшити вплив багатьох санкцій, з якими стикається, особливо в її нафтогазовому секторі. Така система дасть Путіну набагато більше гнучкості – і час для продовження війни проти України, зберігаючи приплив доходів від нафти.

Іран також активно використовує інтерес до його нафти з боку Китаю. Задіюється сітка підставних компаній, через які нафта потрапляє до кінцевого споживача. Крім того, в країні діє мережа «обмінних пунктів», через яку проводяться заборонені транзакції. Усе це допомагає режиму аятол виживати, отримувати потоки валюти і фінансувати свої ракетні і ядерні програми. Здатність Ірану налагодити масове виробництво дронів свідчить про те, що санкції не змогли зупинити розвиток його військових програм. Щоб зупинити і знищити небезпечні авторитарні режими, одних санкцій у сучасному глобальному світі замало. Потрібно ще щось. І цим «щось» є їхня поразка на полі бою.

В історії є приклад паралельного застосування санкцій разом з військовим ударом по країні-агресору. Ідеться про режим Саддама Хусейна в Іраку. Санкції проти Багдада почали діяти з 6 серпня 1990 року, через чотири дні після вторгнення Іраку до Кувейту. У січні 1991 року розпочалася війна в Перській затоці, в якій Ірак зазнав поразки. Однак санкційний тиск проти держави зберігався аж до травня 2003 року, коли режим Хусейна вже припинив існування внаслідок нової військової операції західних союзників.

Які висновки напрошуються? Санкції не здатні миттєво поставити на місце тих, хто зневажає міжнародне право і порушує суверенітет інших країн. Навпаки, диктатури навчилися пристосовуватися і жити під санкційним режимом тривалий час. Санкції потрібні. Але це лише один з механізмів. Куди кращий і дієвіший спосіб упокорення агресора – завдати йому поразки. Військовий розгром авторитарного режиму – значно потужніша і надійніша гарантія його занепаду і краху, ніж санкції. Про це мають пам’ятати західні політики, якщо вони не хочуть жити у світі, яким керуватимуть диктатури і диктатори.