Мобілізовані партією

Зі зникненням значних відмінностей у партійних програмах, коли дедалі важче знайти підставові розбіжності між лібералами, демократами і соціалістами, між консерваторами, центристами і правими, політичне життя сучасних демократій зазнає турбулентних змін. Розбіжність в діяльності Республіканської і Демократичної партій у США настільки незначна, настільки змішані позиції, що суспільству виявилося дуже легко подати ексцентричного мільярдера захисником знедоленої Америки і оголосити системних демократичних політиків – кланами, що зажерлися і не розуміють насущних проблем простого народу. Якщо до цього всього додати маніпулятивний потенціал сучасних медіаресурсів, то можна легко відчути подих страшної загрози від правового хаосу, який настане зі вступом світу у так звану несистемну фазу.

А тепер про все простішими словами.

Нікуди вони не дінуться

Політична еліта провідних демократій світу настільки звикла до своєї безальтернативності, що перестала зовсім зважати на свої вчинки й особливо поведінку після каденції на найвищих виборних державних посадах. Так, найвищі номенклатурні «товариші» з австрійської та німецької соціал-демократичних партій, які довший час прикривалися риторикою соціальної справедливості, після корупційних скандалів могли легко опинитися в наглядових радах російських державних енергетичних монополістів. Передусім йдеться про колишніх канцлерів Австрії «народнопартійця» Вольфґанґа Шюсселя, соціал-демократа Альфреда Ґузенбауера та «видатного» німецького соціал-демократа Ґергарда Шрьодера.

Так, це ганебно для партії і країни, коли головні захисники прав трудящих та недавні керівники держави попадаються на корупційній змові з банками або ж відверто продаються світовим монополістам. Проте довший час такі скандали ніяк не позначалися на майбутньому партії. Не перемогла на поточних виборах – пішла в опозицію або на правах бідного родича увійшла в коаліцію. Зате через якихось чотири-п’ять років могла знову перебрати на себе всю повноту влади в країні. Така «двопартійність» робила сталу політичну обойму в країні безальтернативною. Тобто, що б не витворяли впливові партії, виборцям нікуди було діватися і вони змушені були за них голосувати.

Поява альтернативи

Альтернатива почала з’являтися на правопопулістському фланзі. Це було дуже помітно в Австрії, коли на силі раптово стала набирати Партія свободи Йорґа Гайдера. У Німеччині цей процес зі зрозумілих причин трохи припізнився. Бо ж не могли неонацисти з Національно-демократичної партії стати справжньою альтернативою зашкарублій партійно-політичній системі. І вже справжньою альтернативою стала «Альтернатива для Німеччини». Нова партія правопопулістського характеру зі сильним антиеміґрантським та націоналістичним ухилом. До слова, саме цю силу із задоволенням підтримало багато вихідців із колишнього СРСР та Росії. Поява альтернативи найбільше позначилася на позиціях соціал-демократів. Вони досить впевнено стали сповзати в позицію «третього безпомічного».

І тут загальна криза показала неймовірну вразливість старої усталеної партійно-політичної системи Європи. Річ у тому, що, коли потрібно було спільними зусиллями добиватися підняття рівня життя і добробуту, такий партійний розподіл задовольняв усіх. Коли суспільства накопичили неймовірні запаси, а національні кордони стали розмиватися через євроінтеграцію, то постали інші важливі завдання. Виявилося, що головним викликом для найбільших старих демократій стало питання, як захистити свій добробут перед напливом інших. Біженці та економічні мігранти перевернули з ніг на голову традиційне політичне життя Європи.

Європейський континент опинився перед низкою дилем. Зокрема, як не допустити чужинців і водночас не втратити трудового ресурсу? Як залишатися ліберальними демократіями і припинити наплив біженців у країну? І головне не артикульоване: як зберегти «білий» національний характер країни і не розвалити Європейського Союзу? Причому весь політичний ресурс кидається не на вирішення цих надважливих завдань, а тоне у вирі популізму міжпартійної боротьби. Партії мобілізують свої внутрішньоструктурні сили і діють не з погляду загальнодержавного інтересу, а керуються тільки вузькопартійними мотивами. У цьому й полягає найбільша загроза для теперішнього світу.

Підточений стовп американської демократії

Напевно, ніхто не заперечуватиме, що хребтом світової демократії були і є Сполучені Штати Америки. Довший час фактично двопартійна система дозволяла ефективно формувати систему влади в країні. Однак двопартійна система за десятиліття не допустила формування жодної альтернативи собі. Що більш трафаретною ставала розмова політиків з громадянами, то більше нависала загроза великого хаосу. Раптом в Америці несподівано переміг ексцентричний мільярдер, який заговорив такою мовою, яку громадяни могли відчитувати кожен по-своєму.

Обрання Трампа президентом Америки стало шоком не тільки для партійної номенклатури, але й для інтелектуальної еліти. Для самозаспокоєння американцям, противникам Трампа, не залишалося нічого іншого, як уповати на досконалість американської системи. Мовляв, у нас так бездоганно працює система, що Америка витримає на посаді президента навіть розгнуздану мавпу.

Але знову втрутився чинник партійної мобілізації. Республіканська партія, яка від початку не сприймала кандидатуру Трампа, різко перемінилася. У протистоянні з демократами, не бажаючи віддавати владу, республіканці змінилися до непізнаваності.

Тепер, після оголошення Палатою представників імпічменту президенту Трампу, Сенат, де більшість становлять республіканці, ще до слухань заявляє, що не проголосує за відсторонення президента. Лідер республіканської більшості в Сенаті Мітч Макконелл відкрито говорить: «Я не безпристрасний присяжний. Це політичний процес. Нічого спільного із судовою процедурою він не має». А голова Юридичного комітету Сенату Ліндсі Ґрем взагалі заявив, що імпічмент «швидко помре».

Що це насправді означає? Це означає, що заради збереження влади і керуючись вузькопартійними інтересами, американські республіканці не бажають захищати конституцію країни. Не дбають більше про збереження балансу гілок влади. І найстрашніше, що може чекати Америку після того, як Сенат потрактує справу імпічменту Трампа як «заполітизовану нісенітницю», роздуту демократами, – це правовий хаос в країні і розбалансування роботи державних інститутів.

Отримавши «добро» від Сенату, Трамп, імовірно, почне ще більш авторитарно втручатися в роботу різних гілок влади. Але тепер щоразу він відсилатиме подалі сенаторів і конгресменів, які забажають зупинити його, або припинити самоуправство. Відтоді він матиме право сказати: у вас була можливість і ви нею не скористалися. А далі все залежатиме від розуму американських виборців. От що може статися зі світом, коли над принципами демократії і здоровим глуздом гору бере вузькопартійний інтерес.

У наступній статті йтиметься про «партійну» мобілізацію в Польщі та Україні.