Мова ненависті

Сім років тому, пишучи перед першим туром президентських виборів листа 12 аполітичних літераторів на підтримку тодішнього кандидата Віктора Ющенка, ми вжили, як здавалося тоді, вельми некоректну фразу про «мову попси і блатняка». Її одразу ж взяли на озброєння політтехнологи кандидата Віктора Януковича, на весь світ розтрубивши, мовляв, до влади йдуть русофобські сили, а їх підтримують «махровые фашисты», які виступають проти мови й культури братнього народу.

Хоч у самому листі жодного разу не було використано словосполучення «російська мова», визнаю, з точки зору політтехнологічної ми тоді вчинили вкрай необережно. Про російську мову в листі не йшлося, що, зрештою, чудово розуміли наші візаві з гельмано-павловського табору, які запустили свою контрпропагандистську машину настільки потужно, що й ми, своєю чергою, не сумнівалися: крім того, що подали інформаційний привід, зачепили якийсь дуже важливий нерв. Але, зрештою, хіба йшлося тоді комусь про обережність і коректність формулювань? Не раз тоді доводилось пояснювати: ми не мали на увазі російську мову та культуру, що й довели б за будь-якої експертизи – лінгвістичної чи судової. Ніхто, втім, так і не подав до суду жодних позовів проти нас.

Отже, тоді йшлося про речі соціокультурного порядку: про мову політичного, а відтак культурного насильства, яка на той час побутувала в нашому суспільстві серед усіх інших мов. «Попса» і «блатняк» – були й залишаються безпрецедентними образами освяченого державою способу існування і моделі поведінки, яка характеризується порушенням приватного простору особистості, нав’язуванням своєї волі, залякуваннями, рейдерством, затриманнями, арештами, цькуванням тощо. «Тоді» ідеологічно нейтральній і ідеологічно стерильній кучмівській парадигмі, яка дозволяла сякий-такий плюралізм, приходила сувора однозначність донецьких «пасіонаріїв».

Уже «сьогодні», у дні, коли минає рік, відколи ця мова отримала свою легітимну прописку й опанувала всі гілки влади, визначивши правила гри в суспільстві, можна з гіркотою визнати факт нашої повної правоти кінця жовтня 2004 року. Від цього, звісна річ, уже ні холодно, ні жарко. Те, що здавалося тоді маргінальним, стало не просто нормою, а єдиним способом існування.

І коли сьогодні президент каже про минулу владу: «Чтоб когда мы планируем что-то или говорим, главное – чтоб мы шлепперами не стали, как кое-кто из наших предшественников», країна не просто це сприймає в якості інформаційного повідомлення, а бере своєрідні уроки нової термінології. Адже «шлеппер» – це якраз слівце з небагатого, але експресивного лексикону тої самої «мови попси і блатняка». І якщо ще вчора у цій країні це слово знали одиниці, то сьогодні знатимуть усі. Втім, штука в тому, що разом із термінологією засвоюється новий дискурс, у якому реальність соціального маргіналітету стає набутком усього суспільства. Цікаво, якби щось подібне президент сказав, приміром, на зустрічі з Саркозі? Як би викручувався перекладач?

І це не ще один дискурс посеред усіх інших, як, приміром, за тих-таки Кучми або Ющенка, які дозволяли ідеологічну й культурну поліфонію, а єдиний на всю країну дискурс ненависті й нетерпимості. І не так важливо – праворадикальний він чи постсовковий у своїх безпосередніх політичних реалізаціях. Дискурс, який не визнає ні діалогів, ні компромісів. Важливо також і те, що на цей момент у нього немає альтернативи. Сєрґєй Снєгов у своїй книзі «Язык, который ненавидит» початку 90-х влучно окреслив дух цієї мови:

«Воровской жаргон, ставший основой лагерного языка, есть речь ненависти, презрения, недоброжелательства. Он обслуживает вражду, а не дружбу, он выражает вечное подозрение, вечный страх предательства, вечный ужас наказания. Этот язык не знает радости. Он пессимистичен. Он не признает дружбы и товарищества. Ненависть и боязнь, недоверие, уверенность, что люди – сплошь мерзавцы, ни один не заслуживает хорошего отношения – такова его глубинная философия. Это язык – мизантроп».

Річний курс засвоєння мови ненависті країна пройшла. Завтра почнеться курс мови любові?