Не сіють, не орють, не будують
IQ

Не сіють, не орють, не будують

Чому треба ліквідувати факультети журналістики

Василь Расевич, 24 вересня 2015 13154 42

У радянському фільмі «Забута мелодія для флейти» є сакраментальна сцена, де один з героїв виконує «Пісеньку бюрократа», наспівуючи: «Мы не сеем, не пашем, не строим, мы гордимся общественным строем». Ці слова дуже добре характеризують не тільки радянську бюрократичну касту, але й цілу армію агітаторів-пропагандистів – журналістів і публіцистів, компартійних та комсомольських функціонерів та різного роду парторгів. Кадри для цієї велетенської армії дармоїдів готували, як правило, історичні та філософські факультети, але першість у засмічуванні голів ідеологічним мотлохом залишалася за факультетами журналістики.

В 1950-х роках, особливо після смерті Сталіна, гостро постало питання у необхідності підготовки нових журналістсько-пропагандистських кадрів. Районним, обласним та галузевим газетам потрібні були благонадійні кадри, які б трафаретно виконували свої завдання, не бунтували і не впадали в різні єресі. До слова, такий підхід стосувався не тільки підготовки журналістів, але й істориків, яким не переставали повторювати, що вони перш за все «бійці ідеологічного фронту». Ці «бійці» отримували в стінах університету певний «джентльменський» набір знань, а головне – непорушні ідеологічні орієнтири. Головними на факультетах були «марксистсько-ленінські дисципліни», з обов’язковим конспектуванням, тобто бездумним переписуванням творів ідеологічних «класиків». Все, що потрібно було радянському журналістові – це бездоганно орієнтуватися в ідеології, володіти красним письменством, гордитися найсправедливішим ладом у світі і прославляти «радянську дійсність».

Давно минули сталінські репресії, брежнєвський застій, горбачовська перестройка і навіть від розвалу пріснопамʼятного СРСР минуло вже майже 25 років. Комуністична партія так себе скомпрометувала, що за напис про неї на футболці можна дістати по пиці. А от творіння сталінсько-брежнєвської пропаганди – факультети журналістики – незнищенні. Тим, хто навчався, або викладав в університетах наприкінці 1980-х на початку 1990-х, добре відомі метаморфози, які трапилася із так званими суспільними кафедрами, які буквально за тиждень перетворилися з «наукового комунізму» на політологію, з «наукового атеїзму» на історію культури або релігії, з політекономії на економіки, а з історії КПРС на історію України. При цьому треба пам’ятати, що науково-викладацький склад анітрохи не змінився.

Все залежало від добропорядності та амбіцій викладача: хотів працювати над собою, займався самоосвітою, намагався інтегруватися в західну науку (за умови, що володів іноземними мовами) – в другій дисертації вже можна знайти науковий зміст. А якщо кваліфікації були на рівні «чимось гордитися», то «гордість» змінилася із «комуністичного ладу» на «національну ідею». При чому форма та зміст «гордіння» залишилися старими.

З Леніним та Ісусом – не прогадаєш

Якщо «суспільні» кафедри ще якось з горем навпіл припасували собі назви спеціальностей, яким в західних університетах треба було роками вчитися, то викладачам-журналістам годі було себе так швидко переінакшити. Благо, в СРСР не було докторів журналістських наук і всі вони проходили по паперах як історики, філологи і філософи. Викладачі без роботи не лишилися. А от що було робити з масою свіжих пропагандистів? Молода українська держава їх не потребувала, принаймні в такій кількості. Та й здобуті знання та кваліфікації кардинально розминалися з реальним життям. Тому молодим випускникам не залишалося нічого іншого, як одразу забути про те, чим їм забивали голову на факультеті, якнайшвидше вийти поза межі факультетських теоретизувань. Так і розділилися на два паралельні світи: практична журналістика і рудимент радянської пропаганди – факультет.

Факультетам треба було якось виживати. Найбільше дошкуляла відсутність предмету викладання, бо навчити бути журналістом вони не могли і не вміли. Факультетам журналістики треба було терміново придумати власну науку. Частина викладачів пішла в історики. Стали досліджувати історію журналістики, публіцистики, книговидання, літератури, щоб потім забивати результатами цих фрагментарних досліджень голови студентам. Багато з тих, хто раніше професійно боровся з українським буржуазним націоналізмом почали його ж і прославляти.

Щоб не втратити роботу в університеті й довести потрібність, факультети журналістики розпочали пошук нових незаперечних кумирів, за якими вже було не так легко сховатися, як раніше за Леніним, але все ж. На порядку денному стали Драгоманов, Франко, Донцов, Липинський, Сціборський і навіть Бандера, який ніколи не був знаним публіцистом. А дехто, не довго думаючи, прикрився самим Ісусом Христом. Наприклад,  Йосип Лось, резюмуючи, що всі науки недосконалі і минущі, написав: «Слово Христа – одна божественна зверхнаука».

Але чим горщик накипів – тим і смердітиме. Вимагала радянська влада свого часу лаяти Захід, то чому б його не посварити і в незалежній Україні. І понеслося: «знедуховлене, споживацьке, деморалізоване» модерне суспільство Заходу, якому як останні безстрашні лицарі протистоять, наділені «моральним типом мислення» українці. Сталін, Ісус Христос, Грааль, «наша автентична історія», «ген самодеструкції глобалізації» – це не цитатник з якихось «русскоміровців» Дугіна або Проханова – це постулати «наукових» праць викладача факультету журналістики ЛНУ ім. І.Франка, завідувача кафедри зарубіжної преси та інформації – Йосипа Лося. Для більш детального ознайомлення з винайденою викладачами факультету журналістики новою наукою можна переглянути «Вісник Львівського університету. Серія Журналістика», але для цього треба мати здорову психіку та міцні нерви.

Про авторів праць з метафоричними назвами, типу, «Навіки кайдани кували» можна висловитися також метафорично, що вони тим ковалям справно подавали вугілля і нагнітали повітря. Одним словом – ковалі та їхня кузня.

Задивлені в минуле

Якщо ж детально приглянутися до кафедр на факультеті журналістики ЛНУ ім. І.Франка, то до назви кожної можна спокійно додати слово «історія». Наприклад, не кафедра української преси, а кафедра історії української преси, а далі: кафедра історії радіомовлення та телебачення, історії зарубіжної преси та інформації. Бо насправді майже всі вони працюють з минулим, а не з сучасністю. Готують фахівців для минулого, а не для сучасних медій. Є, правда, кафедра нових медій. Такий почин треба вітати, але їхні курси, то крапля в морі «історії». Та й на цій кафедрі працюють все ті ж історики та філологи, а насправді самоуки у медійній сфері. Хоча одне добре, дехто знайомий із західним досвідом.

Та зі західним досвідом, як взагалі і з кадрами, які не в штаті університету сутужно. Наприклад, на факультеті журналістики аж двоє викладачів мають західні дипломи доктора – це декан Михайло Присяжний та вже згадуваний Йосип Лось. Правда, обидва докторські титули отримали у вільний від основної діяльності час в Українському вільному університеті в Мюнхені. До слова, проживши кілька місяців на УВУ, я майже ніколи не бачив їхніх студентів та докторантів. Але потім бачив фотосесії із урочистим врученням докторських дипломів. В цьому контексті хотілося б спитати, а які німецькі університети визнають ці дипломи і готові затруднити у себе випускників УВУ? Хоча в українському випадку траплялися справжні дива, коли дивним чином ВАК України визнав «докторат» УВУ і присвоїв звання доктора наук Тарасові Сализі, а гарвардський диплом Бориса Гудзяка, нострифікував тільки до рівня кандидата історичних наук, вимагаючи від кандидата процедури перезахисту. Не довіряють у нас випускникам Гарварду, от УВУ…

Особливої уваги заслуговують розклад занять та обов’язкові курси для студентів-журналістів. Для підготовки пропагандистів, як вже було сказано раніше, потрібні так звані світоглядні курси. А оскільки викладачі факультетів журналістики знають, що такими є історія і філософія, то й читають без кінця і краю: теорію та історію літератури, історію української культури (чому вже тоді не світової?), історію України, історію філософії, історію української журналістики, історію зарубіжної літератури і навіть історію та історіографію соціальних комунікацій. Так і хочеться спитати, то кого ж насправді готують на факультеті журналістики? Це якби в якомусь медичному університеті всі шість років читали історію хірургії, педіатрії, психіатрії, а до викладання самих предметів так ніколи і не дійшло б. Смішно? Сумно, бо таким є реальне навчання на факультетах журналістики в Україні.

Мені можуть заперечити, що є й спеціальні дисципліни, безпосередньо пов’язані з журналістським фахом. Є, але дуже фрагментарні, усічені і непрактичні. З аналізу тем курсів випливає, що викладається те, що знає і може особисто осягнути сам викладач. От, що, наприклад, дасть молодому спеціалістові, який прийде на роботу в сучасне інтернет-видання курс: «Голодомор в Україні: мас-медійний аспект»? Яка практична цінність курсів – «Дія органічних речовин на психіку людини», або «Тенденції розвитку світу в сучасній публіцистиці»? Але  ви ще не знаєте, що медіа – це живі істоти, наділені психікою. Бо як інакше зрозуміти курс Василя Лизанчука «Психологія мас-медіа»? Крім того, курс з психології можуть читати кандидати філологічних або історичних наук, тобто не спеціалісти.

Якщо до соцільної історії додати «вплив органічних речовин на психіку людини», дослідивши при цьому «психологію мас-медіа», закріпивши це все основними в університеті дисциплінами – безпекою життєдіяльності, охороною праці та цивільною обороною, то в результаті отримаємо армію амбітних невігласів, які щороку вливаються в медійну сферу України. П’ять років викладачі навчають студентів любити Україну, гордитися тим, що вони українці, переконують, що «журналісти-публіцисти – це апостоли істини». Вчать бути конформістами і брехати в окремих розділах своїх дипломних робіт, що ніби то вони їх написали в квадратному приміщенні з трьома-чотирма отворами, сидячи за столом під таким то кутом, кліпаючи повіками кожні 10 секунд, щоб не пересихали очі. Навчили, як треба падати при ядерному вибухові і, що ні за які калачики не можна пхати пальці в розетку.

Але ж це не спеціальність, скажете ви. Так, бо факультетові більше йдеться не про фаховість, а про моральну поставу своїх випускників, про дотримання ними етичних норм у відносинах з викладачами, адміністрацією факультету та університету. Не вірите, то гляньте на найбільш розлогий на сайті факультету журналістики розділ «Виховна робота». В таке важко повірити, але це два в одному – «Юності чєсноє зєрцало» і водночас «Моральний кодекс будівника комунізму». Викладачі сучасного українського університету не вважають першочерговою фаховість, але переконані, що мають право і місію змінювати світогляд молодих людей, виховувати їх патріотами України, глибоковіруючими людьми. Вони переконані, що від армії пропагандистів Україні буде більше користі, ніж від професійних журналістів. Такого у вільному світі не насниться навіть у жахливому сні. Принаймні я на особистому досвіді переконався, що мене не хотіли «виховати» ні у Віденському університеті, ні в Тюбінгені, де мене навчили критично мислити і аналізувати тексти, ні навіть в Католицькому університеті в Айхштеті.

Що робити?

За такою системою журналістської освіти українське суспільство щороку отримує цілу армію профнепридатних людей, у яких є такий вихід: або перевчатися на практиці безпосередньо в редакціях, або ж назавжди розпрощатися з професією. Незрозумілою залишається і політика держави у цій сфері. Бо які можуть бути державні замовлення на журналістів, якщо в Україні майже не лишилося державних ЗМІ? Тобто держава своїм коштом утримує масу профнепридатних викладачів, які готують таких самих «спеціалістів» для приватних медій? Останні тенденції вказують на те, що суспільство і гадки не має про справжній стан у цій царині: кількість подань від абітурієнтів росте, мода на професію не вщухає.

Зрозуміло, що більшість молодих людей бачать себе на екранах телевізорів. Дехто мріє про резонансні розслідування, хтось хотів би писати аналітичні статті. Але треба відверто визнати, що теперішні факультети таких знань і навичок не дають. То що робити?

Я прихильник найрадикальнішого варіанту. Перше, що треба було б зробити – це ліквідувати факультети журналістики як такі. Принаймні про бакалаврат з журналістики не може бути й мови. Сценарій міг би бути наступним: факультети журналістики ліквідовуються, а замість них створюються магістерські програми. Тоді бакалаври та спеціалісти з освітою історика, культуролога, політолога, економіста, правника вступали б у таку школу, де б з ними працювали справжні фахівці та практики, відточуючи протягом двох років журналістську майстерність. Тобто люди з конкретною освітою у одній із ділянок знань поглиблювали б свою фаховість у журналістиці, навчалися б писати аналітичні тексти, робити репортажі, розслідування, знімати програми та фільми, модерувати ток-шоу, зрештою, бути дикторами на радіо і телебаченні. Вони б навчилися готувати новини, «працювати в полі» і навіть могли б стати медіаекспертами. Саме цього не можуть дати існуючі факультети журналістики.

Питання, чому цього всього не можна здійснити в рамках існуючої системи, лежить на поверхні. Справа в тому, що важко собі навіть уявити предмети, які можна читати на бакалавраті з журналістики. Вступу до журналістики явно недостатньо. І тому, чотири роки навчання в університеті – це втрачений час. Магістратура при факультеті також не розрахована на те, щоб готувати кваліфікованого журналіста. Навчання в магістратурі трактується двома сторонами, як підготовка дослідників. Дослідження ж в нашому теперішньому розумінні означають репродукування існуючої системи, тобто написання праць з історії преси, історії журналістики тощо. Тобто стара гвардія готує собі гідне поповнення.

Таке поповнення, яке ні дня не працювало в практичній журналістиці, захистивши дисертації «ніпрощо», займе місце викладача на кафедрі і викладатиме те, чого само не знає - журналістську майстерність, наприклад. Тому, ліквідовуючи факультети журналістики, потрібно подбати про те, щоб зі старого викладацького складу на магістерські програми змогли потрапити буквально одиниці. Інакше вони моментально відтворять стару систему і почнуть клонуватися. Розірвати це замкнуте коло шляхом точкових змін – не можливо. Потрібно ліквідувати систему. Бо не сила вже терпіти молодих, амбітних і зовсім некваліфікованих випускників університетів.

P.S. Цей текст викличе хвилю обурення, образ і, можливо, протестів. Випускники факультетів журналістики обов’язково проявлять солідарність зі своїми викладачами. Хтось не захоче опуститися на грішну землю і визнати, що закінчив аж ніяк не елітний факультет, а звичайну школу пропаганди. Комусь прикро буде публічно зізнатися, що став відомим у професії не завдяки, а всупереч навчанню в університеті, що здобував професійні навички безпосередньо в редакціях. Але, якщо ми хочемо, щоб громадянське суспільство все-таки подолало систему, то про це без його чесних і професійних «контролерів», якими є журналісти, треба просто забути.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук