«Невмістність назви фашизму», або ким вважали себе оунівці?

IQОлександр Зайцев, 26 червня 201258940
«Невмістність назви фашизму», або ким вважали себе оунівці?

Я з цікавістю прочитав відповідь доктора Курила на мої тези до дискусії про ОУН та фашизм. Автор наполягає, що: 1) ОУН ідентифікувала себе з фашизмом, особливо наприкінці 1930-х – на початку 1940-х рр.; 2) визнання належностi ОУН до європейського фашизму допомагає нам зрозуміти справжній характер цієї органiзацiї.

Почну з того, що та чи інша самоідентифікація політичного руху сама по собі ще нічого не доводить. Націонал-соціалісти заперечували проти ототожнення себе з фашизмом, тим не менше багато дослідників вважають нацизм найважливішим різновидом фашизму. З іншого боку, популярність фашизму в 20-30-х рр. минулого століття вела до того, що чимало політиків переймали риторику і навіть назву фашизму, залишаючись, по суті, авторитарними консерваторами, клерикалами, правими популістами тощо. А скільки було і є самозваних «демократів», які торували шлях тиранії, «лібералів», які топтали свободу, «націоналістів», які торгували національними інтересами? «По їхніх плодах [а не по словах] ви пізнаєте їх», – вчить Євангеліє.

Утім, питання, чи вважали себе оунівці фашистами, справді цікаве і важливе. Коротко на нього можна відповісти так: офіційно ОУН ніколи не ототожнювала себе з фашизмом, ба більше – категорично заперечувала проти такого ототожнення. В оунівському офіціозі «Розбудова нації» за 1929 р. читаємо:

…Зі свого боку, підкреслюємо невмістність назви “фашизму”, якою охрестили український націоналізм його противники. Фашизм це рух державного народу, це зроджена на соціяльнім підкладі течія, що змагалася за владу у власній державі. Український націоналізм це рух національно-визвольний, завданням якого є боротьба за державність, до якої має повести найширші маси українського народу. А тому українського націоналізму не тільки що не можна ототожнювати з італійським фашизмом, а навіть не можна до нього надто приподібнювати.

Цієї офіційної позиції ОУН не зрікалася ніколи. У 1933 р., коли рядових членів ОУН у Галичині захопив, за словами Євгена Коновальця, «телячий захват до гітлеризму», націоналістична газета «Наш шлях» у редакційній статті «До джерел нашого руху» писала: «...Український націоналізм не є рішуче наслідуванням, але якраз самостійним, творчим рухом! Його ідеєю є відшукати й перевести в життя велике післанництво України. ...І помиляється, хто шукає для націоналізму взорів у фашизмі або гітлєризмі!».

Ще приклад: «Будуча Українська Держава не буде ні фашистівською, ні націонал-соціялістичною, ні “примо-де-ріверівською”...», – це вже з «Націократії» Миколи Сціборського (1935 р.), устроєву концепцію якого покладено в основу Політичної програми ОУН (1939 р.). Не випадково Т. Курило так і не зміг навести жодного прикладу, коли б члени ОУН прямо називали себе фашистами.

Утім, одна справа – офіційна позиція, а інша – погляди окремих діячів організації, які справді наголошували на схожості ідеології ОУН з італійським фашизмом і німецьким націонал-соціалізмом. Усупереч поширеним уявленням, ОУН не була ідеологічним монолітом, між її членами точилися гострі дискусії, які, щоправда, старалися не виносити назовні. Позиції прихильників фашистської орієнтації особливо посилилися після 1937 р., коли ОУН – радше з прагматичних, ніж з ідеологічних міркувань – зробила ставку на держави «Осі» у майбутній війні. Відтак з’явилося політичне замовлення на доведення ідеологічної спорідненості з фашизмом та гітлеризмом, і публіцисти ОУН його старанно виконували. Одним із них був Орест Чемеринський (Ярослав Оршан), якого не зовсім коректно цитує Тарас Курило: «Український нацiоналiзм оперує термiном "нацiоналiзм" у тому розумiннi, як нацiоналiзми нiмецький i iталiйський термiном "нацiонал-соцiялiзм" чи "фашизм". Нацiоналiзми: фашизм, нацiонал-соцiялiзм, український нацiоналiзм i т.д. – це рiзнi нацiональнi вислови одного духа». Із цієї цитати історик висновує: «Як ми бачимо, Ярослав Оршан досить чiтко окреслює належнiсть ОУН до того, що згодом iсторики назвуть "загальним фашизмом"».

Некоректність цитування полягає у тому, що між першим і другим реченнями цитати Оршана пропущено досить довгий текст, причому пропуск чомусь не позначено трьома крапками, як це прийнято. Якщо ж не виривати два речення з контексту, а уважно прочитати 6-й розділ праці Оршана «Доба націоналізму», звідки взято цитату, то побачимо, що думка автора насправді трохи відрізнялася від тієї, яку приписує йому мій шановний опонент. Оршан писав про те, що в Італії й Німеччині виникла потреба відмежуватися від застарілого націоналізму ХІХ століття, тому в цих країнах прибічники націоналізму нового типу воліли називатися «фашистами» і «націонал-соціалістами». В Україні ж такої потреби немає, бо сама назва «націоналізм» тут асоціюється насамперед з ОУН. Тому в українців є «можливість оперувати найвлучнішим терміном, що окреслює явище націоналізму ХХ століття в українському та світовому масштабі, терміном – націоналізм». Отже, пишучи про «вислови одного духа», Оршан мав на увазі радше не «загальний фашизм», а ширший тип ідеологій, який сучасники називали «модерним», або «інтегральним» націоналізмом.

Все ж частково Т. Курило має рацію, стверджуючи, що оунівці «часто послуговувалися термінами "фашизм" та "націоналізм" як синонімами. Точніше було б сказати, що деякі з них (але не всі) вважали фашизм взірцевим націоналізмом. У цьому сенсі Сціборський писав,що приклад фашизму має стати дороговказом і для поневолених народів, а Оршан схвально цитував думку Муссоліні, що кожна нація матиме свій «фашизм».

Схожі погляди між 1933 і 1941 рр. поділяли багато членів ОУН. Уже 1933 р. автор, який підписувався ініціалами С.О. (ймовірно, Ярослав Стецько, тоді – ідеологічний референт Крайової екзекутиви ОУН) розглядав перемогу фашизму в Італії, націонал-соціалізму в Німеччині і майбутню українську революцію як ланки єдиної світової націоналістичної революції, що зламає панування «старих, реакційних націй» і «ляже в основу нового світу». Він вірив, що саме український націоналізм покликаний розпочати новий етап цієї революції: зруйнувавши московську імперію та інші загарбницькі держави, він відкриє «новий розділ, нову епоху не лише в історії української нації, але й народів Сходу Европи. На чому кінчаться завдання фашизму чи націонал-соціялізму, на тому зачинаються завдання українського націоналізму».

До кінця 1930-х рр. змінилося й розуміння завдань української національної революції, які вже не зводилися до національного визволення. На думку одного з ідеологів ОУН Михайла Подоляка, «націоналізм перших років підготовив ґрунт і дав основні принципові заложення для наступної фази свого діяння, фази “усуспільнення”». Тепер «національна революція є не тільки визвольним рухом проти займанців, але, і то перш за все, внутрішньо-українським рухом, який дає національному життю новий зміст і нові суспільно-політичні форми. Як внутрішній рух, українська революція ділала б навіть у самостійній державі (коли б вона тепер існувала) так, як ділає вона в Німеччині й Італії, де націонал-соціялізм і фашизм виступили для заперечення й ув ім’я перебудови старого, хворого національно-суспільного устрою». Отже, відмінності між українським націоналізмом як визвольним рухом і фашизмом уже не сприймали як принципові.

Протверезіння почалося 1941 р., коли гітлерівці вирішили вказати українським «соратникам» по «світовій націоналістичній революції» належне їм місце – слухняного знаряддя німецького наступу на Схід. Відтоді ОУН поступово звільняється від профашистських ілюзій, а завершенням цього процесу стала видана 1946 р. брошура Ярослава Старуха (Ярлана) «Опир фашизму», в якій піддано нищівній критиці фашизм і тоталітаризм загалом.

То ким же вважали себе оунівці? Радше за все – революційними націоналістами, частиною всесвітньої націоналістичної стихії, іншими виявами якої були в їхніх очах фашизм, націонал-соціалізм, шинфейнізм, фалангізм, усташизм тощо. Ставлення оунівців до фашизму змінювалося залежно від часу, місця, кон’юнктури й особистих уподобань того чи того ідеолога. Однак усе це має другорядне значення для типологічної характеристики націоналізму ОУН, який мав значно більше спільного з інтегрально-націоналістичними рухами інших бездержавних народів (хорватів, македонців, словаків та ін.), аніж з італійським фашизмом та нацизмом.

Доктор Курило висловив ще кілька дискусійних тез: що Дмитро Донцов погоджувався з ідентифікацією себе як фашиста, що програма дій ОУН (бандерівців) передбачала фактичний геноцид євреїв, а також поляків. Однак кожна з них заслуговує окремого обговорення, якого не дозволяє обсяг однієї короткої статті.

Попередні статті, опубліковані у рамках дискусії: Олександр Зайцев «ОУН і фашизм: сім тез до дискусії»,  Тарас Курило«Чи вважали себе оунівці фашистами?».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук