Оборона Львова 1648 року 2. Провал спецоперації

Після поразки поляків від військ Богдана Хмельницького під Пилявцями коронний підчаший і реґіментар Миколай Остророг приволочився до Львова «як найбідніший слуга, стражденний, почорнілий, без опанчі й без пристойної шапки». Делегації львів’ян, які почали прохати його організувати оборону міста, лише порадив молитися, бо місто, на його думку, вже нічого не врятує: грошей немає, зброї немає, амуніції немає, вояцтво деморалізоване. Львів’яни запевнили, що нададуть усе потрібне, тоді Остророг погодився оборонятися, однак більшість вояків були обурені й висловлювали своє небажання служити під орудою воєначальника, який скомпрометував себе на полі бою під Пилявцями.

Вояки погодилися обороняти Львів лише у тому випадку, якщо верховне командування передадуть Яремі Вишневецькому, львів’яни таке рішення теж підтримали. Постать Яреми Вишневецького в українській історії доволі відома, однак деякі історики роблять дуже екстравагантне припущення, якщо би князь із юних років залишився вірний українській національній ідеї, а не перейшов до польського табору, то його особистість, як більш яскрава, рішуча, освічена, сучасна, європейська, аніж Богдана Хмельницького, могла б зіграти вирішальну роль у перемозі над Річчю Посполитою і в утвердженні української держави.

Відчуваючи всю небезпеку можливої облоги міста козаками й татарами, магістрат почав збирати кошти для оборони. Кожен громадянин Львова повинен був віддати всю готівку, всі ювелірні та побутові речі, виготовлені з благородних металів, костели та церкви мали віддати речі ритуального призначення зі золота та срібла. Окрім цього, всі складали контрибуцію товарами, розмір якої обчислювався відповідно до майнового стану кожного. Конфіскації підлягали депозити всіх осіб, які на той час залишили Львів. Усі гроші та матеріальні цінності, здані львів’янами, були ретельно описані і на них видавалися відповідні квитанції, бо державна скарбниця планувала ці кошти потім повернути, хоча львів’яни доволі скептично поставилися до цієї обіцянки. Цікаво, що магістрат видав спеціальну відозву, яка заохочувала надавати інформацію про багатіїв, які хотіли приховати свої статки, утім більшість містян виявилася все ж патріотичною і віддавала кошти добровільно.

Польські історики описують, як нібито шляхтянка Катерина Слоньовська в ході військової наради рішуче увійшла до костелу францисканців і кинула до ніг Яреми Вишневецького згорток, який при падінні голосно задзвенів. На мить запанувала тиша, а Слоньовська пояснила, що у згорткові – срібне начиння черниць кармеліток та її власні гроші і прикраси, які вона жертвує на війну з козаками. Зі сльозами на очах шляхтянка благала князя Вишневецького гідно очолити оборону міста і врятувати його від дикунської навали.

За декілька днів львів’яни зібрали доволі велику суму: мільйон злотих готівкою і триста тисяч цінними товарами. Окрім грошей і коштовностей, мешканці міста жертвували для вояків зброю і сукно на вбрання. На ці гроші Ярема Вишневецький найняв майже чотири з половиною тисячі вояків, але несподівано разом із найманцями залишив місто. Львів'яни були обурені, зібравши великі кошти на оборону, вони були певні, що князь разом із найманим військом буде захищати місто, однак Вишневецький фактично зрадив Львів.

Більшість польських істориків виправдовують такі дії князя і вважають, що той мав захищати не лише одне місто, а цілу Річ Посполиту. Позаяк зібране ним у Львові військо було єдиними на той час збройними силами в державі, Вишневецький мусив використати його найоптимальнішим чином. На щастя для львів’ян, Вишневецький не встиг вивезти зі Львова гармати, хоч мав такий намір.

Загалом сили оборонців у Львові налічували 1700 вояків, серед них 124 німецькі найманці під орудою Себастьяна Адерса – великого патріота Львова. Півтори тисячі вояків були озброєними мешканцями міста та передмість. Добровольців із передмість та передміських сіл, які не мали рушниць та шабель, озброїли списами і косами.

Уночі 6 жовтня 1648 року мешканці Львова побачили заграви, це татари запалили Брюховичі і Скнилів. В авангарді козацького війська йшли татари і впродовж того ж дня вони оточили Львів. За спогадами сучасників, пагорби навколо міста наче вкрили чорні хмари, видовище було моторошне, здавалося, що цих татар сила-силенна, і що місто не зможе проти них встояти. Деякі татари тримали в обозі по десять коней кожний, сподіваючись на великий награбований ясир.

Але найцікавіше, що на правому крилі козацького табору навпроти Високого замку виступав підрозділ донських козаків. Бачимо, що ще задовго до Переяславської ради донскіє казачькі «Дрьомова і Козіцина» вже були союзниками козацького війська Богдана Хмельницького. Можемо вважати 1648 рік першим роком, коли під Львовом з’явилися москалі.

Також дуже цікавим є питання про кількість козацько-татарського війська, яке оточило Львів. Страх, як відомо, має великі очі, і традиційно львівські джерела стосовно чисельності нападників, які опинялися під Львовом, в тому числі і цієї облоги, називають одну й ту саму цифру – 200 тисяч. Хоча більшість істориків називає набагато скромнішу, яка мала б сягати від 30 до 60 тисяч.

Особливо варто відзначити справжній героїзм передмістян, які мужньо обороняли всі підходи до Львова і особливо Краківське передмістя. Але власне тут сили були настільки нерівними, що нападники фактично змели оборонців, а їхні рештки, які не змогли добігти до Краківської брами, заховалися у шпиталях і монастирях. З мурів було видно, що дехто з передмістян з несамовитою люттю кидався на нападників і бився до останнього. А на Галицьку браму наступали не козацькі чи татарські війська, а повсталі селяни («чернь», як їх називали польські історики), швидко просуваючись вперед без жодного плану, демонструючи брак вишколу і озброєння, але йдучи не вагаючись, займаючи дім за домом, вулицю за вулицею, женучи перед собою страх і паніку.

Зайнявши обидва передмістя, повстанці разом із татарами почали грабіж, який відбувався напрочуд планомірно і злагоджено. Методично обходили всі будинки й виносили звідти всі цінні речі, награбоване збирали у великі купи і ділили між собою.

А у місті тимчасом через перерізаний козаками водогін відчувався брак води, як теж і харчів. Магістрат чомусь не подбав про належні запаси провізії, хоча на це мав достатньо часу. Вже на третій день облоги довелося їсти кінську дохлятину. Оборонці міста вирішили спалити передмістя, що робилося фактично під час чи не кожної облоги. Відчайдухи від єзуїтської колегії зробили успішну вилазку, і львівські передмістя запалали. Палали вони день і ніч, неначе це було справжнє пекло. Побачивши це все з гори Вроновських, Хмельницький зрозумів, що місто боронитиметься до останнього.

Є декілька версій, чому Хмельницький не зміг здобути Львова, найоригінальніша з них – совєтських істориків, яка твердить, ніби козацький зверхник через свій гуманізм не хотів «пролиття християнської крові» і дбав про те, аби місто, де він колись навчався, не було сплюндроване татарами. У першому листі до львівського магістрату Хмельницький переконував, що «…мені дуже залежить і на тім, щоб вир безмежних нещасть цієї війни не захлиснув і Львова. Щоб місто убереглося від того, нехай городяни усвідомлять собі близькість катастрофи й почнуть переговори». А далі наш гетьман висував абсолютно неприйнятні та нереальні вимоги, які міське керівництво щоразу рішуче відкидало.

Цікаво, що козацько-селянсько-татарське військо йшло в Галичину через Наддніпрянщину і Поділля, плюндруючи й грабуючи на своєму шляху все, що можна було сплюндрувати й пограбувати: села, міста, містечка, фортеці, вбиваючи десятки тисяч поляків і євреїв, а коли це військо дійшло до Львова, казково багатого міста, головного торгівельного центру Східної Європи, де мільйонами золотих оберталися гроші, коли досягнуло мурів такого ласого для шукачів ясиру шматочка, то в серці провідника вояків Богдана Хмельницького раптом чомусь забриніли струни «гуманізму й миролюбності».

Вояків Хмельницького не лише в союзі з москалями Василя Бутурліна, які через сім років після цієї облоги знову опинилися під мурами Львова, а й у союзі з татарами, фактично можна назвати орками. І дуже настирливо напрошуються історичні паралелі, коли орки, не змігши досягти бажаного, вигадують зовсім «гнилі відмазки» своїх воєнних невдач. Точно так само московські орки, знищивши Бучу, Ірпінь, Гостомель і Бородянку, пограбувавши, вбивши і зґвалтувавши мешканців цих міст, після цього чомусь виявили величезний «гуманізм» і вирішили не йти на Київ, як заявило міністерство оборони РФ, аби «підвищити взаємну довіру та створити необхідні умови для подальших переговорів».

Облога Львова козаками і татарами у жовтні 1648 року тривала два тижні. Хмельницький використав усі свої можливі ресурси і варіанти здобуття міста, включно зі захопленням стратегічно важливого Високого замку, проте, коли остаточно зрозумів, що міста йому не взяти, почав переговори про викуп.

Велика делегація на чолі з козацьким полковником Петром Головацьким і татарським обозним Піріс-агою (Пірягою) два тижні гостювала у Львові. Інспектори Хмельницького і Тугай-Бея перевіряли і описували усю провізію, амуніцію, усі запаси, які мало місто на своїх складах, а також раєцьку касу на предмет тої суми викупу, яке місто спроможне заплатити. Коли інспектори виходили за міські брами, у їхніх кишенях дзеленькали золоті монети, у внутрішніх кишенях лежали дорогі ювелірні прикраси для їхніх дружин, а на поясі красувалися посріблені шпаги – подарунок міста. Головацький і Піряга переконували Хмельницького і Тугай-бея, що місто бідне, і там немає чого взяти. Так львів’яни використали корупційні дії для порятунку міста, і, як пише польський історик Людвік Кубаля, надійно сховали міські гроші і коштовності. Викуп склав лише 365 тисяч золотих, тобто він був майже в чотири рази менший, аніж та сума, яку на початку облоги міста зібрав Ярема Вишневецький і вивіз зі Львова.

Так фактично провально закінчилася перша облога Львова військами Богдана Хмельницького. Львів’яни побачили у цьому порятунку міста втручання небесних сил і згодом розповідали, нібито Хмельницький і Тугай-бей у вечірніх хмарах над бернардинським костелом побачили постать ченця, який клякав з піднятими до гори руками, і перестрашені цим видовищем, дали знак до відступу. Ченці бернардинці з'ясували, що це був не хто інший, як блаженний Ян з Дуклі, і після залишення Львова козацькими і татарськими військами майже все місто рушило з процесією до могили ченця, і, як нас переконує Людвіг Кубаля і напис на колоні, якого вже не існує, вже наступного року на площі перед собором встановили колону на честь монаха, яка там стоїть і донині. Насправді ж колона була зведена лише у 1736-1746 роках коштом волинського воєводи Северина Михайла Жевуського, в родині якого дуже шанували Яна з Дуклі. До часів СРСР на постаменті колони була вмурована таблиця з написом: «Місто Львів, чудесно звільнене 1648 року від облоги Богдана Хмельницького і татарського хана Тугая завдяки Блаженному Яну з Дуклі, виставило цей пам’ятник 1649 року. Завдяки старанням отців бернардинців на побожні пожертви був відновлений і прикрашений року Божого 1861».

Також і львівські євреї з приводу цієї радісної події залишили нам свою легенду. Кажуть, що фігурантка багатьох львівських легенд прекрасна Роза Нахманова врятувала не лише синагогу своїх братів, а також і їх самих від рук козаків і татар під час облоги 1648 року. Хоча сама Роза померла 1637 року, про що свідчив напис на її нагробній плиті на кіркуті, легенді це жодним чином не шкодить. Як відомо, Хмельницький зажадав від міста видачі євреїв з усім їхнім майном, і тоді незрівнянна Роза вирушила до козацького обозу, як біблійна Юдита до обозу ассірійського воєначальника Олоферна. Нібито власне після візиту до нього прекрасної Рози Хмельницький вирішив зняти облогу Львова. Як вмовляла єврейська красуня козацького ватажка і що робила для цього, легенда нам не розповідає, але Хмельницький, на відміну від Олоферна, після зустрічі з Розою, залишився з головою на плечах.