Олександр Невський – як зразок

На тлі загострення російсько-української війни відбувається чимраз глибший розрив відносин між Росією та Європою. Водночас поглиблюється «російсько-китайське стратегічне партнерство». Та чи це дійсно «партнерство», адже цей термін передбачає паритетність сторін?

Так, санкції, які запроваджують Вашингтон і Брюссель, дуже часто діють неефективно чи то через свою неповну продуманість, чи то неретельність виконання, чи то через небажання Заходу карати порушників штрафних заходів. Але водночас не можна не зауважити, як Москва карає сама себе за свою агресію ціною стрімкого зростання залежності від Пекіна. Фактично, уже можна казати про васальне підпорядкування.

Пригадуєте візит російсько президента Путіна до Китаю на Олімпійські ігри в першій половині лютого 2022 року? З компетентних джерел тоді стало відомо, що нібито шеф Кремля дав тверду обіцянку голові КНР Сі Цзіньпіну не розпочинати повномасштабного вторгнення в Україну, аж поки не відбудеться урочисте закриття Пекінської Олімпіади, тобто до 20 лютого. Тому-то даремно було очікувати, що російські танки перетнуть кордон, наприклад, 16 лютого, як це нібито передбачала західна розвідка. Даремно тішився й український президент Володимир Зеленський, що нападу так і не сталося, а на радощах запровадив День єднання й запросив співвітчизників на «травневі шашлики». Тим, хто усвідомлював, наскільки вже на той момент Москва була залежною від Пекіна, було цілком зрозумілим: якщо вторгнення й розпочнеться, то лише після 20-го числа.

Ми зараз з любов’ю й повагою говоримо про президента Франції Емманюелля Макрона, як першого західного лідера, який заявив про можливість відрядження західних військових контингентів до України, щоб «не дати Путіну перемогти». А варто нагадати, що ще тоді за кілька днів до повномасштабного вторгнення, даючи інтерв’ю щоденній газеті Opinion, французький лідер також першим заявив: «Росія (...) фактично перебуває у певній формі васальної залежності від Китаю».

Відтак залежність Москви від Пекіна лише зростала. «Незбалансоване зближення з Китаєм було обрано за замовчуванням Росією, ізольованою на міжнародній арені після її збройної інтервенції в Україну, і реалізовувалося нею ціною посилення залежності від свого могутнього та суворого східного сусіда», – написав директор Франко-російського дослідницького центру Рено Дюбієн.

Ця залежність почала зростати після анексії Криму в березні 2014 року, коли Росію вигнали з групи G8 та наклали на неї перші санкції. На відміну від Заходу, Пекін ніколи не переймався внутрішньою соціально-політичною ситуацією в Росії, його нітрохи не обурювало зростання там авторитарних і тоталітарних тенденцій, радше навпаки. Не непокоїли Пекін і агресивні, реваншистські плани Кремля, спрямовані на задоволення його імперських амбіцій, аби лише вони відбувалися без надмірного геополітичного збурення, яке б заважало економічному зростанню Піднебесної.

Двостороння російсько-китайська торгівля значно зросла за минулі роки: із 63,7 млрд доларів у 2016 році до 190 млрд доларів у 2022-му та сягнула рекордних 240 млрд доларів у 2023 році. Зараз Китай став торговим партнером номер один для Росії, обігнавши Європейську Унію, яка утримувала першість до 2022 року і торгівля з якою цьогоріч, як очікується, впаде нижче за 100 млрд доларів. І тоді як країни G7 офіційно припинили імпорт російської нафти, Китай подвоїв її закупівлі, тож тепер разом з Індією відіграє вирішальну роль у підтримці фінансових потоків до Кремля.

Водночас відбувається й «дедоларизація» російського зовнішньоторговельного обміну. За словами прем'єр-міністра Росії Міхаіла Мішустіна, 90% двосторонньої російсько-китайської торгівлі вже розраховується у валютах обох країн. Глава російського уряду встиг здійснити два візити до Китаю, що свідчить про інституціоналізацію російсько-китайського торговельного партнерства.

Економічна інтеграція між двома країнами також охоплює банківський сектор. Тридцять російських підприємств, більшість з яких перебувають під санкціями Заходу та виключені зі системи SWIFT для транскордонних переказів, використовують китайську CIPS (Cross-Border Interbank Payment System). Лише у 2022 році частка китайських операторів у фінансовому секторі зросла вчетверо (серед них Industrial and Commercial Bank of China, Bank of China, China Construction Bank і Agricultural Bank of China). Китайські автовиробники швидко витісняють з російського ринку західні бренди, такі як Renault, Peugeot, Mercedes і Volkswagen. Нині китайці вже контролюють 46% автодистриб’юторів у Росії та розширюють місцеве виробництво машин. Ця динаміка торгівлі заохочується урядами обох країн: візит Мішустіна до Шанхаю наприкінці квітня 2023 року підтвердив, що всі основні групи й олігархічні спільноти в Росії шукають партнерів на Сході.

Щоправда, Китай навідріз відмовляється постачати Москві зброю. Принаймні відкрито й безпосередньо. Проте, як ми знаємо з багатьох свідчень західної розвідки та розслідувань журналістів-осінтерів, китайські виробники роблять значний внесок у підвищення боєздатності російської армії. Спецслужби США стверджують, що протягом першого року конфлікту Росія імпортувала численні партії напівпровідників через організації, які працюють у Гонконзі. Через російсько-китайський кордон було переправлено близько 12 млн китайських безпілотників, а також запчастини до радарів і реб-антен. Підприємство в Шанхаї сприяло доставці 100 тисяч бронежилетів і стількох же шоломів для російських вояків (за посередництвом узбецької фірми). Окрім того, китайський експорт до Росії кераміки, яка широко використовується для захисного спорядження, зріс на 70% у 2023 році... і скоротився на 60% до України.

То що, Росія лише виграє від зближення з Китаєм? Не все так однозначно. Бо в кожної медалі є дві сторони. Росія покладала великі надії на побудову газогону «Сила Сибири 2», щоб істотно наростити експорт газу до Китаю і хоча б частково компенсувати втрату європейських клієнтів. Владімір Путін і віцепрем'єр-міністр Росії Алєксандр Новак висловлювали оптимізм, сподіваючись, що проєкт буде реалізовано найближчим часом, враховуючи потреби Китаю. Це доповнило б 38 млрд кубометрів, які щорічно постачає перший газогін «Сила Сибири» з Північно-Східної Якутії до КНР. Проте перемовини щодо цього проєкту, які почалися на надзвичайно мажорній ноті, врешті-решт зійшли на пси.

Тож доленосний для «Газпрому» проєкт, який втратив основну частину європейського ринку після ніким не визнаної диверсії на газових магістралях Nord Stream і Nord Stream – 2 у вересні 2022 року та переорієнтації великої кількості традиційних покупців на інших постачальників, дуже сподівався на китайців. Але важкі перемовини з Пекіном підтверджують, що Москва явно переоцінила значення позірно сильної російсько-китайської дружби для прагматичних двосторонніх відносинах у царині торгівлі вуглеводнями.

І це далеко не єдина ознака ілюзорності російсько-китайської ідилії. Більшість китайських банків не бажають втрачати західні ринки, тому дуже ретельно ставляться до дотримання західних санкцій, тож відмовляють у відкритті рахунків деяким російським компаніям. Передовсім, звісно, йдеться про підсанкційні компанії. Але не тільки. Китайські банкіри готові радше втратити кількох російських клієнтів, навіть якщо на них не діють жодні обмеження, аніж наразитися на гнів Заходу.

Китайський електронний велетень Huawei останнім часом почав робити чимраз дивніші кроки. То він інвестує у своє виробництво в Росії, то зненацька згортає там свій бізнес і припиняє поставки. Так ніби грається з Росією в кішки-мишки.

Москва, щоб ще більше задобрити Пекін, запросила його до двосторонньої співпраці в Арктиці – регіоні, куди Росія досі не допускала інших зовнішніх геополітичних гравців. Експерти прогнозують, що Китай завдяки своїм незрівнянно вищим інвестиційним спроможностям відсуне в цій сфері Росію на другий план. А ще не треба забувати про чимраз сильніший демографічний тиск Китаю на Сибір, про який регулярно згадують російські ЗМІ, а розпочався він фактично зразу ж після розпаду СРСР.

Тим часом росіяни перебувають у свято-наївній переконаності, що жодне підпорядкування Китаю їм не загрожує. А якщо й загрожує, то це зовсім не так страшно, як, наприклад, підпорядкування Заходу. Пригадуєте недавню історичну алюзію Путіна про орду?

«Так було завжди. Згадаймо те, що відбувалося за часів, ну скажімо, Олександра Невського. Адже він їздив до Орди, кланявся ординським ханам, отримував ярлик на князювання, зокрема й передусім у тому, щоб ефективно протистояти нашестю Заходу. Чому? А тому, що ординці поводилися нахабно, жорстоко, але вони не торкалися головного – нашої мови, традицій, культури, на що претендували західні завойовники. Бо якщо руйнуються культура, традиції та історія народу, то народ поступово починає зникати як етнос, розчинятися як сніг пізньої весни», – стверджував російський лідер.

Варто в цьому контексті також згадати російського політолога-імперця Сєрґєя Караґанова, який запевняє, що Росія в жодному разі не ризикує стати підвладною Пекіну, оскільки в неї «інший культурний код». А це нібито робить її «невразливою для іншої цивілізаційної спорідненості». Парадоксальним чином цей ідеолог російського фашизму волею-неволею наголошує на європейському характері російської культури. Але це не заважає йому і його прихильникам висувати як геополітичний пріоритет розрив із Заходом і максимальне зближення зі Сходом.

Переконаний, що Пекін цілком влаштувала би ситуація в Росії, як за Невського. Хай собі розвивають свою мову і культуру, аби лише вчасно платили данину, не бунтували проти сюзерена та час від часу покусували Захід. Це, власне, і є тією васальною залежністю.