Пам'ять про Львів

Я львів’янка. Не в прямому значенні, бо народилася чотирма роками пізніше, тобто вже не у Львові. Мене виховували в атмосфері міфу Львова як міста, до якого вже ніколи не можна буде повернутися.

1. Короткий, але змістовний автобіографічний вступ

Я львів'янка. Не в прямому значенні, бо народилася чотирма роками пізніше, тобто вже не у Львові. Я львів'янка третього або ще дальшого покоління, оскільки у Львові народився мій батько, мої діди та прадіди, оскільки кільканадцять могил на Личаківському цвинтарі належать представникам моєї родини, а на вітрині аптеки на вул. Коперніка висить портрет мого прапрадіда та її засновника Пьотра Міколаша. Так само абсолютно не сумніваюся в тому, що Львів - це місто, з яким я відчуваю найбільший емоційний зв'язок.

Мене виховували в атмосфері міфу Львова як міста, до якого вже ніколи не можна буде повернутися. Мої батьки покинули Львів у 1945 році і потім вже ніколи не бачили його. Залишили по собі весь свій доробок, могили своїх близьких родичів та невідому могилу мого стрия, розстріляного під час війни НКВС - найімовірніше, в Замарстинівській в'язниці. Як і багато інших поляків-львів'ян, вони закрили двері за своєю львівською молодістю і розпочали нове життя в іншій урбаністичній реальності. Так само, як більшість поляків-львів'ян, вони прищепили своїм дітям надзвичайний сентимент до цього міста. Сентимент, але водночас і переконання, що «там вже нічого немає» - так, ніби місто їх предків було назавжди знесене подувом історії чи провалилося під землю.

Яким же парадоксом історії є те, що тоді, коли ми створювали спільну «соціалістичну родину» Варшавського договору, контакти між громадянами «братніх народів» були надзвичайно обмежені. Ми частіше відвідували країни Західної Європи, ніж Радянського Союзу, і хоч канікули проводили в Болгарії чи на березі Балатону, це були поїздки, які мали небагато спільного зі справжніми приятельськими стосунками чи неформальною співпрацею. Справжнім переломом стали вже 90-ті роки.

Я приїхала до Львова наприкінці 90-х на запрошення Львівського університету. Коли таксі, яке везло мене з аеропорту, під'їжджало до старої частини Львова, мені важко було стримувати сльози. Не знаю, скільки разів я від того часу побувала у Львові. Однак знаю, як змінювалося моє ставлення до цього міста. Коли мені вже вдалося віднайти всі родинні сліди, коли я сфотографувала усі місця, що були пов'язані з історією моєї родини, знайшла всі родинні могили на Личакові, то почала дивитися на Львів як на місце, яке існує незалежно від історії моєї родини, незалежно від історії усіх інших польських родин, незалежно від польської історії чи історії будь-якого іншого народу - я почала дивитися на Львів як на місто «саме в собі», місто надзвичайне, оскільки воно має надзвичайний genius loci, місто, яке зберігає свою ідентичність, незалежно від його національного складу. Орест Друль написав на ZAXID.NET, що це місто має свою незмінну структуру, подібну до незмінного порядку шрифтів у друкарській машинці. Один з польських архітекторів для окреслення такої «урбаністичної незмінної» вжив поняття «структури міського ДНК» - порядку генів, який гарантує, що організм міста відродиться попри те, що у всіх його клітинках відбулися зміни. В деяких містах історія перервала ланцюг ДНК, вони втратили свою історичну ідентичність. Такою є Варшава. ДНК ж Львова надзвичайно міцне.

Разом з черговими візитами до Львова блідли, хоч і не зовсім, родинні сентименти, а сучасний стан міста ставав дедалі важливішим. Все міцніші приятельські стосунки у Львівському університеті, а також щораз тісніша співпраця дали свої плоди у спільних конференціях, організації двох літніх шкіл для польських та українських студентів, врешті, у спільному дослідженні того, що нас найбільше об'єднує - Львова.

Об'єктом мого зацікавлення стали люди - сучасні мешканці Львова. Ким вони є, як ставляться до свого міста, наскільки міцний зв'язок із ним відчувають, як конструюють його минуле, чи займає в тих конструкціях місце «польський Львів» і яке? Яку роль відіграє в їх ставленні до міста архітектура Львова, факт проживання в районах, що мають відбиток багатонаціональної історії міста? І, врешті, чи існує (і якою вона є) специфіка Львова, коли ми порівнюємо результати досліджень, зроблених в інших містах Центрально-Східної Європи, наприклад, в тих, які - подібно до Львова - змінювали впродовж історії свою державну приналежність та національний склад: Вроцлав, Ґданськ, Щецін, Ольштин, Вільнюс? Так почалося моє наукове дослідження Львова. Нижче подаю результати досліджень, які я провела, починаючи з 2001 року, за участі мешканців Львова та кількох польських міст.

2. Ніщо не зрівняється зі Львовом, або про надзвичайно міцний зв'язок жителів Львова зі своїм містом.

Словесний опис результатів досліджень найкраще замінити кількома малюнками. На першому з них показую результати, що порівнюють силу емоційного зв'язку із містом (вимірюваного за допомогою спеціальної анкети зв'язку з місцем), підтвердженого кількомастами мешканців п'яти польських міст: Вроцлава, Ґданська, Познаня, Варшави і Лодзі, а також Львова (малюнок 1). Як бачимо, абсолютну першість тут має Львів, і це результат, який повторюється також в інших наших дослідженнях. Хоч у всіх містах емоційний зв'язок з містом, у якому мешкають респонденти, є міцним (перевищує 3,0, тобто середню оцінку шкали), однак ставлення жителів Львова є найбільш позитивним.

У свою чергу малюнок 2 показує оцінки кількох міст, зроблені їх мешканцями в чотирьох різних категоріях: з огляду на те, наскільки вони вважають своє місто приємно збуджуючим (привабливим, цікавим, у якому вирує життя); неприємно збуджуючим (хаотичним, галасливим, неспокійним); приємно незбуджуючим (розслаблюючим та заспокоюючим); неприємно незбуджуючим (нудним, сонним, депресивним). Як бачимо, поряд з реальністю Вроцлава, у якому вирує життя, найвищу позитивну оцінку своїх мешканців отримав Львів. Різниця ж оцінок жителів Варшави і Лодзі є приголомшливою.

Серед різних методів дослідження, які ми використовуємо, є методи на межі географії і психології. Ми просимо учасників наших досліджень вказати на карті міста, відмінні під оглядом конкретних критеріїв територій: наприклад, території, які вони люблять, а які - ні. Потім порівнюємо оцінки, творячи збірні карти, які дещо нагадують ізотерми. Тим самим кольором позначаємо ті місця, які мають таку саму «емоційну температуру», тобто отримали таку саму кількість голосів. Малюнок 3 показує психологічну карту Львова, яку ми отримали на основі відповідей майже 230 респондентів - мешканців центральної частини міста, Сихівського району та кількох інших районів Львова. Чим тепліший колір на карті (від жовтого до фіолетового), тим більше людей позначило цю частину як найбільш улюблену, чим холодніший колір (від світло-голубого до темно-синього), тим частіше дана частина міста окреслювалася як найменш улюблена. На малюнку видно, що всюди найбільш позитивно було оцінено історичний центр міста: найбільше мешканці Львова люблять площу Ринок та її найближчі околиці (верхня фіолетово-коричнева пляма), а також розташований справа від нього район Личакова та Стрийський парк (нижня фіолетова пляма). Натомість однозначно негативно оцінено нові райони, забудовані комуністичними багатоповерхівками (Сихів, вулиця Шевченка, Хмельницького, Левандівська). Чи випливають з цього якісь висновки для «батьків міста»? Напевне, так: опіка над збереженням історичного центру міста, його ревіталізація, яка, здається, є умовою sine qua non утримання позитивної оцінки міста мешканцями Львова. Найгірше, що могло б трапитися зі Львовом, - це занепад його історичного центру.

3. Історія міста очима його жителів

До тепер польських Вроцлава, Щеціна чи Ґданська, до українського Львова чи литовського Вільнюса приїжджають німецькі або польські громадяни, які тут народилися, приїжджають їх діти або внуки. Напевне, більшість із них ставить перед собою питання про те, як сучасні мешканці ставляться до минулого свого міста і що про нього знають. Чи поділяють той самий зміст пам'яті, який зберігаємо ми, нащадки колишніх мешканців Львова, Вроцлава чи Вільнюса? Як досвідчений дослідник, я вирішила це дослідити разом з групою студентів.

Для дослідження ми вибрали кілька міст, які після війни пережили свого роду «національне переливання крові». Були ними польські міста Вроцлав, Ґданськ, а також український Львів (ми дослідили 200 осіб - жителів трьох частин Львова: центру, Шевченківського та Личаківського районів). Певні дослідження ми провели також у Варшаві - місті, що мало винятковий досвід в часи ІІ Світової війни. Всім респондентам було поставлено декілька відвертих запитань, в тому числі й такі: яких вони змогли б назвати людей в історії міста, які події вважають найважливішими для нього, а також, як оцінюють процентний національний склад міста до війни. Питання про оцінку національного складу міста кілька десятків років тому є значною мірою проекцією: воно у більшій мірі відображає уявлення людей про те, яким, під етнічним оглядом, був довоєнний Львів (Вроцлав чи Ґданськ), якими мовами люди розмовляли в цьому місті, на яких мовах були написи чи вивіски на магазинах і так далі, ніж знання конкретних статистичних даних. І саме це нас цікавило. Відповіді на два перші питання ми згрупували у дві категорії: люди - відповідно до їх національності, професії і часу, в якому жили; події - відповідно до історичного періоду. Відповіді, що стосувалися національного складу міста до ІІ Світової війни, ми порівняли з реальними даними. Отже, подаємо деякі результати.

На малюнку 4 я показую результати оцінки національного складу Львова до ІІ Світової війни, а біля них - реальні дані. Добре видно, що довоєнний Львів був збудований як місто швидше українське, аніж польське чи єврейське - кількість українських мешканців переоцінюється майже на 30% в порівнянні з реальними даними, виразно недооцінена кількість поляків - народу, представники якого становили до війни понад 50% населення Львова і який був вирішальним в характері міста, а також кількість євреїв - другого за чисельністю народу Львова (понад 30%). Жителі Вроцлава і Ґданська також переоцінили частку своєї національності в довоєнній реальності міста, і недооцінили процентної частки домінуючого народу (німців). Додатковий аналіз показав, що лише у Львові ця тенденція була пов'язана з національною ідентичністю: вона була сильніша в осіб, які ідентифікували себе з українськістю.

Цікавим явищем (яке не зустрічається в досліджуваних польських містах) виявилася тенденція до переоцінки багатонаціонального характеру Львова: якщо обчислити подані оцінки для німців, австрійців, росіян, угорців, чехів та «інших», то сума тих оцінок становитиме майже 40%, тоді як в реальності в довоєнному Львові частка інших національностей складала неповних 2% населення міста.

Але навіть якщо, на переконання львів'ян, у місті мешкали люди дуже різних національностей, то серед славетних постатей Львова згадано майже виключно українців: вони становлять понад 80% усіх названих імен, 6% становлять поляки, а 9% - «інші» (євреї, австрійці, італійці і так далі). Серед згаданих осіб на першому місці стоять письменники, музиканти і композитори (понад 50% усіх вказаних імен), на третьому місці - політики (11%). Більшість з них - це історичні постаті, які жили перед ІІ Світовою війною (63,5%). Серед названих прізвищ рекордну популярність отримали Іван Франко (65%) та Соломія Крушельницька (51%), наступні місця посіли В'ячеслав Чорновіл, Михайло Грушевський, Філарет і Микола Колесси (усі понад 25%), далі Андрей Шептицький, Маркіян Шашкевич, Ігор Білозір, Богдан Ступка, Станіслав Людкевич, Олекса Новаківський, Марія Заньковецька, Роман Іваничук, Іван Труш та Славко Вакарчук (три останні особи отримали по 10% голосів респондентів). Найчастіше згадуваним неукраїнцем був автор «Венери у хутрах» австрієць Леопольд фон Захер-Мазох, а серед поляків - Стефан Банах, Станіслав Лем та Александр Фредро. Але ці прізвища згадували нечасто, вони отримали біля 10%.

Коли, для порівняння, розглянемо відповіді на аналогічні питання мешканців Вроцлава, то побачимо подібну картину, якщо йдеться про національність поданих осіб (80%), однак іншими були їх професійні характеристики: переважали науковці та місцеві політики. Ними були в переважній більшості представники сучасності. Виразно відмінний підхід мали мешканці Вроцлава та Львова щодо своїх місцевих політиків: у Вроцлаві президент міста і місцеві діячі посіли перші місця, у Львові ж майже ніхто про них не пам'ятав. Значно менший є також ранг науковців у Львові, аніж у Вроцлаві. Зате у Львові головні місця посідають заслужені діячі культури - передовсім культури української.

Останнє питання, результати якого тут проаналізую, стосувалося найважливіших подій в історії міста. Відповідність згаданих подій до різних історичних періодів досліджувалася у чотирьох містах (Вроцлаві, Ґданську, Варшаві та Львові). ІІ Світова війна залишила значно сильніший слід у пам'яті мешканців польських міст в порівнянні зі Львовом. У Львові кількість спогадів, що стосуються цього історичного періоду, є навіть менша, ніж кількість спогадів, що стосуються заснування міста. Більше того, частина формулювань, які стосуються періоду війни в історії Львова, має виразно позитивний характер («звільнення від поляків», «об'єднання українських земель»), хоч трапляються також негативні коментарі («знищення найкращих синів Галичини», «брак порядку»). Невелика кількість спогадів про ІІ Світову війну у Львові, принаймні частково, виникає з того, що війна значною мірою вберегла Львів, чого не можна сказати про досліджувані нами польські міста. Особливе місце займає війна в спогадах жителів Варшави - є це єдиний значущий період в історії міста. В свою чергу, для мешканців Вроцлава війна та наступне приєднання до Польщі є початком «справжньої історії міста» - що від цього часу почало безперервно розвиватися. Війна залишила важливий відбиток також в свідомості жителів Ґданська, причому свій «золотий вік» місто, здається, залишило позаду, принаймні, якщо йдеться про події, варті уваги мешканців - більшість з них припадає на час перед 1989 роком (події грудня 1970 року і передовсім заснування «Солідарності» в 1980 році).

Львів був містом «наймолодшим», тут абсолютна більшість подій - це події сучасності, які датуються роками після отримання Україною незалежності. Звернімо також увагу на два «порожні» історичні періоди в пам'яті львів'ян: один з них - міжвоєнний період польського панування у Львові, а другий - післявоєнний період радянського панування. Очевидно, обидва вони вважаються часом чужої окупації міста, який не вартий згадок. Відносно повно у спогадах львів'ян представлений 1918 рік, причому це не стосується польсько-українських боїв за Львів, а утворення ЗУНР. XIX, а також попередні століття - це події, що майже виключно пов'язані з історією українського народу: діяльність Руської Трійці, «Просвіти», страта Івана Підкови і так далі. Габсбурги і поляки у тих спогадах практично відсутні, наприклад, жодного разу ніхто не згадав такої важливої в історії Львова події, як отримання Галичиною автономії в рамках монархії та надання Львову статусу столиці автономної Галичини.

4. Підсумок

Не лише поляки мають особливе відношення до Львова - це місто міфічне також для теперішніх мешканців. При цьому позитивно оцінюється давній, історичний Львів, а не бетонні райони на його околицях. Скидається на те, що Львів є містом, яке кожен з народів, які тут мешкають і мешкали, хотів би мати для себе. В спогадах поляків Львів є майже цілковито польським. Наші дослідження показують, що спільна пам'ять теперішніх жителів Львова конструює його як місто майже виключно українське. В пам'яті цих двох народів не знайшлося місця для Львова єврейського, який, як би там не було, є важливою сторінкою історії міста. Я мрію бути свідком гармонійної інтеграції цих «різних пам'ятей». Знаю, як багато для цієї справи робить видавництво «Центр Європи» - після кожної поїздки до Львова мої стоси книжок на кільканадцять сантиметрів виростають. Але це не все, про що свідчать хоча б представлені результати. Коли буваю на Личаківському цвинтарі, часто бачу екскурсії: польські і українські. Польські екскурсії ідуть до могил Конопницької, Ґротґера, Ґощинського, Банаха, січневих повстанців та львівських Орлят. Українські туристи приходять лише до могил Франка, Крушельницької, Шашкевича, Івасюка... Однак важко уявити собі кращий урок спільної історії, ніж саме на цьому цвинтарі. Європа, яка інтегрується, повинна інтегруватися також у пам'яті, а не лише на рівні інституцій.

Довідка ZAXID.NET

Марія Лєвіцка - професор психології Варшавського університету.

Переклад з польської Ірини Дух