Перше святкування Дня міста

Потім Кравчук зробив блискучу кар’єру президента України. А про трагедію масового побиття людей сьогодні нагадує хіба що намальована у ті дні картина-алегорія художника Ореста Скопа «Побиття немовлят», подарована музеєві Соломії Крушельницької на спогад про бурхливий день його відкриття.

Першого жовтня 1989 року планували чи не вперше у Львові відсвяткувати День Міста.

Програма була насиченою – зранку відкриття музею Соломії Крушельницької, потім якісь так звані «народні гуляння», а після обіду - великий концерт на стадіоні «Дружба».

З нагоди відкриття музею на вулиці Чернишевського (Крушельницької) людей назбиралося дуже багато. Поряд з Іваном Франком легендарна Прима-донна світових оперних сцен справедливо вважається найвидатнішою львів’янкою.

Щоб облаштувати музей компартійна влада відселила мешканців другого поверху будинку, який колись весь належав співачці. Хоча належно відремонтувати спромоглися лише три кімнати, офіційне відкриття музею за радянською традицією мало бути приурочене до якоїсь дати чи події. Тому вирішили відкрити його до Дня Міста, а вже потім завершити всі роботи.

Оскільки клуб Спілки письменників «Лис Микита» був найближчим відповідним закладом, то після відкриття музею я мав сумнівне задоволення гостити у клубі всю владну верхівку. Цю знакову подію «обмивали» в колі «своїх», тобто компартійної еліти і львівського творчого офіціозу, багато представників якого вже тоді входили у керівні органи РУХу.

Творчі спілки тоді мали непогане державне фінансування і у радянській державі виконували обслуговуючу роль для влади. Тому відчувалася сильна психологічна залежність цих творчих керівників від місцевого компартійного начальства. Ці представники творчої еліти, котрих львів’яни вже звикли бачити на мітингах у ролі сміливих і непримиренних борців за демократію трохи інакше виглядали і висловлювалися за святковим столом поряд із своїми компартійними босами.

Зачинивши клуб після частування ми всі пішли святкувати День Міста. Особливо очікували дійства на стадіоні «Україна», який тоді ще називався «Дружба». Люди заздалегідь займали місця на потрісканих дерев’яних лавках трибун. Погода була гарна, тепла і сонячна. Концерт, на якому виступали найкращі українські виконавці вдався на славу. Мало хто звернув увагу на дрібні заворушення в різних місцях трибун – на таких масових заходах це звичне діло.

Після концерту всі розійшлися по домівках – центр міста тоді ще був не дуже привабливим у вечірній час і зовсім не пристосованим для масових відпочинкових заходів. Приватних ресторанів і кафе ще не існувало як явища, а державних було обмаль, площа Ринок взагалі не була популярним місцем відпочинку. Хіба що можна було поспацерувати по бульвару проспекту Леніна (Свободи) чи проспекту Шевченка та подивитися одні на одних – ото й вся атракція.

На своє щастя ми з дружиною і сином пішли додому по вулиці Дзержинського (Вітовського). Якби пішли по вулиці Коперника, то потрапили б у саму серцевину жорстокої масакри. Виявляється, що міліціонери під час концерту затримали на стадіоні декількох надто активних хлопців із якимись антикомуністичними плакатами і відвезли їх у міське управління міліції на вулицю Миру (Бандери).

Але то вже були часи, коли люди активно допомагали «політичним» заарештованим. Декілька сотень глядачів пішли зі стадіону під стіни управління міліції і поки туди дійшли, то назбиралося їх вже чи не дві тисячі. Люди поводилися мирно, але активно висували вимоги звільнення заарештованих. Міліціонери викликали ОМОН (ЗМОП) і вигляд цих ненависних із минулих вуличних сутичок вояків ще більше людей розізлив.

Врешті хтось дав команду розігнати натовп і ЗМОПівці кинулись на мітингуючих. Вони гнали людей вниз по вулиці Коперника і жорстоко били гумовими палицями. Люди тікаючи в паніці збивали одні одних з ніг, губили торбинки і взуття, а солдати ногами і палицями били лежачих.

Влада «найбільш демократичної у світі країни» тоді категорично не толерувала жодних проявів демократії з боку десятиліттями по-рабськи слухняного населення. Тому гумові кийки, якими не так давно оснастили міліціонерів і солдатів внутрішніх військ були з чиєїсь легкої руки прозвані «демократизаторами».

Після жорстокої атаки оснащених «демократизаторами» міліціонерів-штурмовиків вулиця Коперника від управління міліції до Головної пошти була всіяна людським взуттям, предметами одягу, а подекуди на бруківці виднілися плями крові. Все це вночі змили бранспойтами пожежні машини.

Перше свято міста було брутально зіпсоване.

Ще рік-два тому про це мало хто би довідався, офіційні радянські повідомлення бували лише радісними, а тим, хто наважився би розповсюдити інформацію про побиття, негайно і ефективно закрили би рота.

Але наприкінці 1989-го у Львові такі методи вже не проходили. Вночі у Спілці письменників зібралися керівники РУХу і громадські активісти, були написані звернення до керівників області та республіки. Зранку поблизу пам’ятника Шашкевичу представники РУХу та інших громадських організацій почали збирати свідчення жертв побиття і фільмувати сліди побоїв на відеокамери. Громадськість робила все можливе, щоб не дозволити цю обурливу подію «спустити на гальмах».

Збиралися все нові і нові підписи під зверненнями з вимогою проведення розслідування і покарання винних у побитті людей. І все це відбувалося в умовах, коли люди все ще справді боялися влади і її репресивного потенціалу, коли щойно ця влада жорстоко розправилася із кількома тисячами невинних громадян. Був страх, але була також воля змінити, переломити цю ситуацію, щоб люди нарешті перестали перед владою тремтіти.

Врешті-решт завдяки згуртованій позиції громадськості, активним крокам знакових особистостей і особливо народних депутатів всесоюзного парламенту вище керівництво держави вирішило втрутитися у справу.

До Львова (здається 17 жовтня) приїхав сам Леонід Кравчук – другий секретар ЦК Компартії України, котрий відповідав за ідеологію. Він мав зустрітися з громадськістю, вислухати людей і всіх заспокоїти. Головне тоді було втихомирити людей – нехай би всі заспокоїлися, повірили обіцянкам влади розібратися, а там буде видно. Найбільше влада боялася розголосу і народних заворушень.

Актовий зал Спілки письменників був переповнений. Журналісти, штатні представники «еліти суспільства» - наукової і творчої інтелігенції, опозиційні громадські діячі, і звичайно ж представники партійної та виконавчої влади.

Кравчук говорив довго і ні про що по-суті – він завжди був мастаком демагогії. Зал уважно слухав вже тільки тому, що це був унікальний випадок, коли можна було у Львові безпосередньо почути особу такого рівня. Однак зрештою справа дійшла до запитань і тут яскраво проявилася та нова і незвична для київського керівництва ситуація, що люди вже не дуже бояться висловлюватися.

Хоча спочатку все виглядало дуже «прилизано». Одним із перших висловився і задав питання кореспондент газети «Правда» - цієї офіційної істини в останній інстанції, центрального органу ЦК КПРС. Ним був пан Дрозд, котрий десь рік-два перед тим дозволив собі (з подачі якоїсь впливової групи у верхівці компартії) критичну статтю про керівництво області. Тоді здивовані незвичним форматом критики (в СРСР друкувалися лише хвалебні та позитивні матеріали) місцеві інтелігенти зверталися один до одного словами радянської пісеньки: «Ви слихалі как пают дразди?».

Здається, що власне внаслідок цієї статті у «Правді» поміняли багатолітнього, одіозного і дуже корумпованого першого секретаря обкому компартії Львівщини Віктора Добрика на більш скромного і компетентного Якова Погребняка.

Ні питання кореспондента Дрозда, ні відповідь Кравчука не справили на присутніх якогось суттєвого враження.

Потім виступив кореспондент «Учительської Газети» Панов із дуже вірнопідданською і антиукраїнською реплікою. Це обурило багатьох і традиційно нестримні (а окремі і погано виховані – якщо таки правду казати) демократи підняли крик, деякі їхні репліки в бік Панова були неетичними і досить образливими. Цим Панов негайно скористався, демонструючи Кравчукові, що собою являють ці «так звані демократи» і якого низького рівня людьми є всі присутні тут українці. Подібну цинічну позицію цей журналіст систематично виявляв і у наступні роки.

Однак Кравчук в той день демонстрував нейтральність. Він вислухав представників протестуючої сторони, пообіцяв розібратися із побиттям, не допускати повторення таких випадків, поступово заспокоїв аудиторію і спустився із «творчою елітою» в клуб-кафе «Лис Микита» на більш камерну розмову.

Сам цей факт пиття кон’ячку і кави в якомусь задрипаному кафе Спілки фактично другою за значенням особою Української РСР був з його боку на той час неймовірним виявом демократії.

Хоча і за столом нічого цікавого чи корисного він так і не сказав – далі товк у ступі воду радянської демагогії. І при тому насолоджувався вірнопідданською позицією тих, хто хвилиною раніше, на людях, в актовому залі намагався пижитися і протестно-войовничо надувати щоки.

Потім Кравчук зробив блискучу кар’єру президента України. А про трагедію масового побиття людей сьогодні нагадує хіба що намальована у ті дні картина-алегорія художника Ореста Скопа «Побиття немовлят», подарована музеєві Соломії Крушельницької на спогад про бурхливий день його відкриття.