Пейзаж із червоним акцентом Михайла Дмитренка

От ніхто вже не згадує (та й у переднезалежницькіроки також не згадували), що на нинішньому проспекті Свободи невдовзі після приходу “перших совєтів” було нашвидкуруч воздвигнуто претензійний пам‘ятник «Радянської Конституції».

Можливо, тому, що фахівці не зачислили його до примітних мистецьких явищ. Бо зліплено той монумент було поспіхом, вже у жовтні 1939 року, мабуть, аби по-радянськи «помітити» львівський культурний простір. Та все ж галасу довкола пам’ятника тоді не бракувало, покладання квітів і все належне.

А творцями того дива – і не вгадаєте, хто був. Бригада із двох митців: Сергій Литвиненко і Михайло Дмитренко. Перший нам дорогий насамперед як автор надмогильного пам‘ятника Іванові Франкові та ще кількох робіт на пошанування борців за Українську Державність. За те й потерпав, тому без більших вагань прийняв пропозицію нової влади.

А хто ж такий Михайло Дмитренко? Марно було знайти бодай згадку про нього в довідниках радянської доби: він належав до когорти ворогів, з відверто націоналістичними поглядами. Проте нові українські мистецькі довідники вже не поминають його своєю увагою. Та у Львові мало кому може щось промовити його ім’я.

Для мене ж особисто зустріч з Михайлом Дмитренком – це перша зустріч із направду художником! Це був рік 1936 чи 1937, моя рідна Лохвиця, сотенне містечко над Сулою. І от на нашій околиці вивершилося диво – приїхав молодий художник із Києва. Ходив левадами та вигонами, вибираючи собі догіднішу натуру. Цього разу він отаборився неподалік від нашої хати, на пагорбку, звідки відкривалася гарна перспектива на зруйновану Миколаївську церкву і цвинтар біля неї. Був там не сам, а з казково вродливою супутницею, дружиною чи не дружиною, нам годі знати. Ми, дітлахи, причаїлися за кілька кроків за ними, зачаровано спостерігаючи, як на полотні знаходили місце рів і стежина, кутик цвинтаря із вишнями та калиною, та ще із кількома збереженими хрестами, бо ще в роки колективізації хрести було віддано на поруби.

Ось вималювалася і Гетина хата з полатаною новими снопиками стріхою. І тут художник підвівся, оглянув картину з того й того боку – був наче й задоволений, проте чогось таки бракувало. Раптово схопив одну дівчинку із нашого гурту, поставив перед мольбертом: “Постій отут, дівчинко, ти в червоній сукенці, то це буде гарний акцент на моєму пейзажі!..”

Мальована дівчина була моєю сестрою Настею. У час окупації нас обох схопили облавою, вивезли в Німеччину у різні табори – лише на зорі нової епохи сестра зголосилася в далекій Австралії. Але ще до того я написав новелу, назвавши її «пейзажем із червоним акцентом». 

Уже пізніше я наполегливо намагався довідатися бодай щось про самого художника, про його долю. Зовсім недавно я дізнався, що це й був Михайло Дмитренко. Так, саме він і був співавтором Сергія Литвиненка при творенні незугарної скульптурної композиції в центрі Львова – чи то “Брати”, чи “Дружба народів”, чи “Зустріч визволителя”. Дещо мені розповів про нього Григорій Смольський, дещо Яків Чайка – бо ж йому випало працювати саме в ті возз‘єднанські роки із Сергієм Литвиненком. Але більше дізнався із товстелезної монографії, виданої на зібрані українськими емігрантами кошти до 80-ліття цього одного із найкращих діаспорних художників.

Отже, Михайло Дмитренко із нашої Лохвиці (1908 р.н.) вирушив вчитися малюванню до Києва – бо ще тоді його талант обіцяв дати добру віддачу. “Якщо ти зможеш днями нічого не їсти, якщо ти зможеш у всьому собі відмовляти, якщо ти зможеш спати верхи на патикові – тоді їдь!..” – напучував молодого хлопця його перший учитель з малювання.

У Києві його учителем став професор Художнього інституту Федір Кричевський. Саме про його методи навчання згадував Дмитренко уже за океаном: “Кричевський вимагав від кожного найвищого зусилля в мистецтві. Або сягай вершин, або пропадай. Студенти без талану та витривалості, без мистецького польоту не вчилися у нього…”

Восени 1939 року Михайло Дмитренко із групою митців прибуває до Львова – з партійним завданням впроваджувати у мистецьке життя соцреалістичні ідеї, створювати із перевихованих обласну організацію Спілки художників, очоливши організаційний комітет. Брав найактивнішу участь в організації поїздки великої групи львівських художників до Москви, а потім і до Києва. Організовував першу виставку львівських митців – щоправда, спершу подбавши про виїзні виставки у Львові леленінградських, московських та київських митців. А сам активно і з подивом вбирав невідомий для нього світ авангардних течій, збережених тут народно-мистецьких традицій – з тією метою часто виїздить в гори, але чомусь найбільше – у наддністровські Заліщики. Там знайшов для себе рідне середовище – і скрізь малює, малює…

А потім – німецько-радянська війна, і художник робить свій життєвий вибір. Саме тоді Михайло Дмитренко особисто знайомиться із митрополитом Андреєм Шептицьким, береться розмальовувати церкву в Городку, на цій основі створює направду унікальний твір про українську соборність, назвавши його “Покровою” – де Божа Мати простягає руки, захищаючи вірян біля Софії Київської і Собора Юра у Львові: Україна духовно єднається!

Потім втеча перед червоними військами, мандри по діпістських таборах, врешті – притулок за океаном. Там і розкривається його талант – оздоблювача церков. І за довгі роки напруженої праці зміг створити багато, направду багато. Як-от церква Непорочного Зачаття в Гемтреку, Святого Костянтина в Міннеаполісі, Святого Юра в Нью-Йорку, Святого Миколая в Чикаго, папи Євгенія в Бедфорді, та ще багато й багато менших в різних кінцях Штатів, у Канаді. 

Церква Непорочного Зачаття в Гемтреку

Михайло Дмитренко освоїв різьбу, мистецтво мозаїки, карбування, інші техніки. Знову ж, для прикладу: для церкви Непорочного Зачаття було створено 53 великі поліхромні композиції та понад двадцять мотивів орнаментики. І все – на базі історичного досвіду будівництва і оздоблення саме українських святинь. Заявляв: “Ми, митці, повинні живитися соками  рідної землі, тобто, власними очима і власним українським серцем відчувати дійсність. Не вирішувати мистецьких світових проблем, щоб робити їх нашими, а вирішувати наші мистецькі проблеми, щоб вони ставали світовими…” Чи це не мало б стати девізом і в наші часи для багатьох і багатьох орієнтованих на світове шумовиння митців?

Розшукував я картини Михайла Дмитренка у запасниках львівських музеїв – марно. Аж доти, коли був введений до комісії з розслідування ще одного неймовірно нелюдського злочину радянської влади – знищення 1952 року понад п‘яти тисяч мистецьких робіт, переважно із фондів Музею українського мистецтва. Їх авторами були митці із світовими іменами – але зараховані до рангу націоналістичних, які здебільшого жили й працювали за межами рідного краю. Між ними, поряд із творами О. Архипенка, М. Глущенка, примітивіста Никифора, були й полотна Михайла Дмитренка. Хоча згадували: він при втечі вивіз із собою багато, неймовірно багато. Але ж не все. Понищено, зникло…

Про нього захоплено відгукувалися шанувальники живопису. Але те до нас не доходило – бо ж публікувалося за океаном. Одним із вимогливих поціновувачів його творчості був львівський поет і художник Святослав Гординський. Чи ще один емігрантський поет Олекса Веретенченко. Також Іван Кедрин, Петро Мегик, до них нині прилучаються нові дослідники, зокрема варто відзначити ґрунтовне дослідження професора Київської академії мистецтва Віри Кулеби-Баринової. А в нещодавно виданому календарі “Українці в світовій цивілізації” (видавництво “Пульсар” Київського університету) Михайла Дмитренка поставлено поряд із М. Туган-Барановським, Миколою Бутовичем, Віктором Цимбалом, Олександром Богомазом. 

Тепер у Львові, у Києві про талановитого митця знають більше – перше, що знайшли собі дорогу кільканадцять примірників мистецької монографії, з’явилися спогади в обласній і столичній пресі, довідники також не поминають згадок про Михайла Дмитренка – митця і великого патріота, який завершив довгий життєвий і творчий шлях – далеко від нас, на чужій землі…