Пісня буде поміж нас
Культура

Пісня буде поміж нас

Про Володимира Івасюка розповідають його друзі та колеги

Тетяна Козирєва, 5 березня 1815 0

1968 року Володимир Івасюк написав «Червону руту» та «Водограй». Відтоді його пісні увійшли у золотий фонд української пісні. А загалом тих пісень – сто сім!

Йому б жити і жити. Але вранці 24 квітня 1979 року 30-річний композитор, як і зазвичай, поквапився до консерваторії. І додому вже ніколи не повернувся. А 18 травня його скалічене тіло випадково знайшли у Брюховицькому лісі, що під Львовом. За офіційною версією, Івасюк покінчив життя самогубством, одначе ні обставин, ні причин його смерті досі не з’ясовано. Родина ж ніколи не вірила, що Володимир міг вкоротити собі віку.

Тисячі людей вийшли на вулиці 22 травня 1979 року, щоби провести композитора в останню путь

У газетах тоді заборонили друкувати некрологи і співчуття родині Івасюків. А у день похорону саме на цей час всюди призначили комсомольські та партійні збори з обов’язковою явкою, навіть були вказівки із загрозою відрахування з навчальних закладів та звільнення з роботи.

Львів відреагував на цю заборону акцією мовчазного протесту. Тисячі людей вийшли на вулиці 22 травня, щоби провести композитора в останню путь.

Планувала у переддень дня народження Володимира Івасюка піти на розмову до його сестри – Галини Івасюк-Криси. Навіть попередньо з Галиною Михайлівною день і час зустрічі визначили. «Ми, звичайно, завжди раді вас бачити, – ніби вибачилася переді мною пані Галина. – Але ж ми з вами вже стільки разів про Володю говорили. Зателефонуйте Любі Козак – вона добре знала Володю, працювала з ним».

Зрештою, чому ні? Принагідно знайшла розмову з солістом Львівської національної опери Ігорем Кушплером, котрий записав для радіо кілька пісень Володимира Івасюка.

Також згадала, що 1994 року чи не перший в Україні альбом з пісень Івасюка записав соліст Львівської філармонії Мар'ян Шуневич, який щороку робисть концерт його пам'яті.

Є про що говорити і з організаторами проекту «Івасюк назавжди» – Андрієм Сидором та Іриною Вакуліною, а ще – з художнім керівником «Піккардійської терції» Володимиром Якимцем, бо у репертуарі вокальної формації є кілька пісень Івасюка.

Можливо, хтось не знає, що у Львові цими днями відбуваються вечори з присвятою автору «Червоної рути», і це, зокрема, концерти у Театрі Заньковецької за участю Оксани Мухи, Ірини Долі, Олега Ланового, Вікторії Ященко, Ольги Верхоляк у супроводі капели «Трембіта», також – гала-концерт у Львівській опері, де Івасюк зазвучить у виконанні MANU & Катя Чилі, ROCKOKO, BRIA BLESSING & SHOCKOLAD та «Піккардійської терції» у стилях rock, jazz, ethno, pop, classic.

Це я про те, що живемо доти, доки нас пам’ятають.

Ігор Кушплер: «Дізнатися справжні обставини смерті композитора – обов’язок нашої держави»

Відколи спілкувалися з Івасюком саме на професійних засадах?

Спочатку, до знайомства, я почув його твори – «Водограй», «Червону руту», і це було абсолютно нове явище не тільки в Україні, а й на теренах Радянського Союзу. І це дуже схвилювало всіх і зрушило увагу до української пісні після «Пісні про рушник» і «Двох кольорів», поставило українську естраду на зовсім інший щабель. Цей період також важливий тим, що пісні Івасюка вивели на естраду певну когорту співаків – Ротару, Зінкевича, Яремчука, які також, разом із Івасюком, створили цілу музичну історію.

Це схвилювало і мене також. Коли я приїхав до Львова, то навіть і не знав, що Івасюк вчиться у консерваторії. Взагалі мало про нього писали. Я бачив його на «Алло, ми шукаємо таланти» («талант-шоу» часів СРСР 1970 – 1980 рр.). Тому, коли я його пізнав, а мені треба було пісню, бо збирався їхати на конкурс і мені порадили звернутися до Володі, то він радо і дуже просто зі мною зустрівся. І наше знайомство з часом переросло у добру творчу дружбу. Я згодом записав його «День без тебе», «Літо пізніх жоржин», «Відлуння твоїх кроків», «Народження дня».

Пам’ять про нього в мене зберігається яскраво. Коли я прийшов до Івасюків на 9 днів, то були тільки батьки, Ростислав Братунь, сусіди і ми з дружиною. Все! Цей тягар розчавив батька. Він після похорону сина перебував у надзвичайно важкому стані.

Про Володю я можу сказати тільки добрі, теплі і світлі слова. Він ніколи своєю поведінкою не підставляв. Я ніколи не чув від нього жодних слів, які могли б кинути на колег тінь. Були різні ситуації, але я ніколи не бачив його у нетверезому стані. За три роки спільної праці ми випили горілки, напевно, лишень раз. Можу констатувати, що він був надзвичайно працьовитим чоловіком. Ми працювали і в нього вдома. Дуже часто там були мама чи тато. Й друзі приходили. Всідалися, якщо бракувало місця, на підлозі. Він завжди був надзвичайно доброзичливий і демократичний. Не мав чванства, глупої зірковості, гордині. Хоч знаю, що він був дуже амбітний чоловік.

Безумовно, він був людиною небідною. Одначе ніколи не показував, що має багато грошей. Наприклад, у таксі завжди платив по лічильнику. І це був хороший урок для мене. Я, наприклад, не маючи таких грошей, як Володя, міг дозволити собі злегковажити. Володя – ніколи.

Чи не зауважували ви довкола Івасюка випадкових людей?

Ні. Він до знайомств і до зближення був вимогливий і обережний. Звичайно, мав широке творче спілкування і у Львові, і в Києві, де його дуже любили. Але якихось великих компаній, які б ходили за ним хвостами, не зауважував. Довкола Володі, як довкола будь-якої яскравої особистості, блукало багато чуток. Зокрема, говорили про те, що він сам не пише. Брехня! Я бачив це на власні очі. Крім того, він доволі часто писав без інструмента, тому що мав абсолютний слух.

Подейкують, він мав тривожний настрій через виключення з консерваторії.

Я познайомився з Володею, коли його вже поновили. Він мав тоді чудовий настрій, дуже багато писав, аранжував. Зокрема, згадую, з яким задоволенням працював над «Відлунням твоїх кроків».

Якогось психологічного дискомфорту я за ним не зауважував. Він не байдикував. Почав писати більш професійну музику: «Кленовий вогонь», «Тільки раз цвіте любов», «Літо пізніх жоржин». Це вже не пісня «приспів-заспів», а розгорнуті композиції, музичні поеми, в яких використано національні барви в оркестрових палітрах. І я думаю, що саме через те сьогодні сучасні співаки беруть у репертуар твори Івасюка. Більше того, використовують його гармонічну форму і деякі прийоми його аранжування. Це надзвичайно приємно, бо засвідчує силу таланту Івасюка і говорить про те, що твори Володі – класика, основа, на якій будуть далі розвиватися сучасні музиканти. Мені дуже шкода, що творчість Івасюка не дістала такого розвитку, як я собі уявляв.

І ще раз хочу наголосити: у них завжди була зразкова сім’я. Між ними завжди були любов і повага. Це я знаю, бо не раз бував у них – і у Чернівцях, і тут, у Львові. Я бачив, як діти відгукуються про батьків і як батьки ставляться до дітей. Вони всі відпустки проводили разом. Він був надзвичайно потужною людиною з усіх боків – і розумом, і літературним обдаруванням, і музичним. Запам’яталася його фраза: «Знаєш, Ігорю, я на вірші поетів-аматорів більше писати не буду!». Бо, траплялося, писав музику і водночас переробляв, виправляв тексти. Крім того, ті твори, які він написав у серйозному класичному жанрі.

Більше того, я знаю, що він мів лібрето і збирався писати оперу, бо дар мелодичний і драматичний мав надзвичайний. І ще. Він був дуже принциповий чоловік: ніколи не говорив мені про свою ранню творчість і ніколи не показував. Вже після смерті Володі батько підняв архів. Між ранніми і мого періоду співпраці з Володею творами – колосальна різниця. Мені здається, Володя своїх ранніх творів мені і не показав би.

Ділився Івасюк з вами подробицями особистого життя?

Взагалі він мало розкривався в тих питаннях, що стосувалися особистого, тобто про якісь свої стосунки з кимось ніколи нічого не говорив. Але інколи міг сказати: деякі жінки можуть похвалити мене як чоловіка. Але мені здається, що він був надзвичайно захоплений творчістю. Мав масу пропозицій, до нього зверталися, дзвонили, просили. Більше того, крали фонограми! Але він до цього ставився спокійно, навіть із гумором.

До своїх пісень був дуже вимогливий. Наприклад, про пісню «Золотоволоску», яку виконував Назарій Яремчук, казав: «Я за цією піснею ганяюся по всьому Радянському Союзу! Хочу вилучити, бо вона мені не подобається». І друге. Після «Червоної рути» і «Водограю» до нього прийшла нова хвиля творчості – наприклад, «Два перстені», «Балада про мальви», «Літо пізніх жоржин», яка пересічного слухача менше цікавили. І я запитав Володю: «Чому ти не напишеш якийсь шлягер, який знову, як «Червону руту», всі заспівають? Це ж тобі – не проблема». І він сказав мені таке: «Я не хочу, щоби мої пісні співали по ресторанах, кабаках і вулицях». Ось вам і позиція.

Крім того, робив дуже багато аранжувань. Це я говорю, повертаючись до вашого запитання про особисте життя. Він просто не мав на нього часу.

Чому по смерті Івасюка аж 10 років його твори взагалі не виконувалися?

По-перше, цей випадок був надзвичайно заполітизований. І тому, мені здається, народ настільки був наелектризований і шокований тим, що сталося і де це сталося, і чому не можуть розв’язати цю проблему. Це наелектризоване суспільство і заідеологізованість, спроба принизити його в очах людей спричинили обурення і спротив. Все це дійшло до такого моменту, що, зрештою, і Ростислав Братунь постраждав за те, що виступив на похороні, потім постраждав і Богдан Стельмах, бо прочитав вірша про сучасних дантесів. Тоді це питання вирішували дуже просто: взяти за горло і примусити мовчати. Але, як і завжди, відбувся ефект бумерангу, бо до Івасюка ще більше була прикута увага.

Можливо, маєте власну версію загибелі Івасюка?

Я людина прагматична. І говорю тільки те, що знаю. А дізнатися справжні обставини смерті композитора – обов’язок нашої держави, її совість, принцип, бо перед обличчям нашого народу має буде розкрита таємниця смерті Володі. Зараз ніякі ідеології ні на кого не тиснуть. Це є добра воля держави – з’ясувати, як це сталося, і пояснити нам ці обставини. І нема чого тут домислювати.

Любов Козак: «Володя розумів, який має дар»

Пам'ятаєш, коли познайомилася з Івасюком?

Так, 1972 року, коли вже працювала на Львівському телебаченні редактором. Володя перший до мене подзвонив, і я тим була дуже здивована, бо вже знала його як Маестро естрадної пісні. І хоча я була прихильницею класичного мистецтва, все ж мені імпонувало, що Володя звернувся саме до мене. А познайомив нас Роман Фесюк, віолончеліст симфонічного оркестру. Як я потім зрозуміла, Володя думав про створення у Львові симфоджазу. Відтак ми зробили кілька програм. Одна з них була новорічна, спеціально для якої я замовила Володі кілька авторських речей. Так і розпочалося наше знайомство, яке переросло в дружбу. Тобто перша програма з Володимиром Івасюком була створена мною, як і остання прижиттєва – концерт із творів Івасюка, але вже класичних.

Яким Івасюк був у спілкуванні?

Звичайним, але й упевненим у собі – що може писати естрадну музику, і не тільки фольк. Я, власне, почула з вуст Володі, що він добре знає творчість Гнатюка (український етнограф, фольклорист та громадський діяч), тому що батько багато йому про це розповідав. І образ «Червоної рути» він, власне, почерпнув від Володимира Гнатюка.

Володя знав, що писав пісні для кабаре і ресторанів Анатолій Кос-Анатольський, те саме – Євген Козак і Мирослав Скорик. Володя був великим життєлюбом і дуже розумів, який має дар.

В одному із своїх інтерв’ю Тетяна Жукова казала, що після перебування у психіатричній лікарні Володя дуже змінився, через що вона змушена була перервати з ним взаємини.Ти відчула таку переміну?

Я рік перебувала у декретній відпустці, і коли вийшла на роботу, а це був 1977 рік, то в перший же день до мене зателефонував Володя і привітав із народженням доньки. Тобто він знав навіть такі деталі. Тоді ми відновили співпрацю, і остання наша передача вийшла 1978 року. Він був повноцінним співавтором програми.

Ми ще тоді думали, чи називати програму «Твори композитора Володимира Івасюка», а потім вирішили, що не надаватимемо Володі такого титулу, бо він не закінчив консерваторії. Програма вийшла у чорно-білому варіанті, тому що ми ще не мали техніки на створення програм у кольорі. Пригадую, через кілька днів після виходу програми він зателефонував до мене і сказав, що дуже би хотів програму у кольорі. А кольорове зображення у нас було тільки на пересувній телевізійній станції (ПТС). І ми жили мрією, що наступну програму зробимо у кольорі. Але прийшов 1979 рік, і Володі не стало.

Ваші взаємини обмежувалися суто роботою? Чи говорили й про щось інше?

Його абсолютно не цікавило особисте життя – я маю на увазі одруження. Він хотів зі мною спілкуватися, бо я на той час лишилася одна-єдина в музичній редакції Львівського телебачення – як редактор. Пропонував навіть поїхати разом відпочивати, але я точно знаю, що це робилося тільки заради приятелювання саме з музичним редактором. І коли я вийшла заміж, Володя був страшно тим здивований і розчарований: мовляв, як це так, ти ж така творча особистість!

Те, що говорять про їхні взаємини із Тетяною Жуковою. Вона була для нього співачкою, і все. Те саме стосується взаємин із Софією Ротару. Він мріяв виписатися як естрадний композитор і вийти на значно вищий щабель, вже закінчивши консерваторію. От таку мету він мав. Часто запрошував мене у ресторан «Високий замок». Там тоді грав живий оркестр. Ми слухали надзвичайно популярні на той час твори Володі, обмінювалися якимись планами.

Звичайно, я була не тільки шокована подією, що його не стало. Я дістала страшний страх! В пошуках Володі я не брала безпосередньої участі. Я не посміла тоді телефонувати до родини. Обговорювали це питання ми й на роботі, між собою. Зрештою, як і всі в Україні. От тоді я почула від скрипаля Мирослава Фуртака, що він бачив Володю через день після зникнення – Івасюк йшов у напрямку ресторану у Винниках, а це напрямок, протилежний Брюховицькому лісу, де знайшли мертвого Івасюка.

А 1979 року до теми Івасюка вже ніхто не звертався, бо на це була заборона. Аж 1989-го «Товариство Лева», яким опікувався Ростислав Братунь, у театрі імені Марії Заньковецької зробило вечір пам’яті Володимира. Ми писали цей вечір на ПТС, і в мене тоді виникла думка зробити цілу програму про Івасюка.

Передача «Мереживо його доріг» вийшла 1990 року. І тоді ця програма спричинила дуже великий інтерес із боку КДБ. Я точно знаю, що її переглядали за зачиненими дверима, і мені дуже цікаво, чому тоді відбувся цей перегляд. На мою думку, перегляд спровокувало опитування, котре ми провели тоді у центрі Львова, на площі Ринок: одна з жінок, яка зголосилася до розмови, переконувала, що загибель Івасюка – справа рук КДБ, і мотивувала свою думку тим, що вона на той час працювала в прокуратурі.

До речі, 1989 року, коли я задумала робити програму, то переглядала справу Івасюка – після півроку переговорів із прокурором Львівської області і з прокурором України. Мені дали 4 години на ознайомлення. Ми фіксували дещо й на відеокамеру, а потім фрагментарно використали в програмі. А касета згодом зникла із сейфу – лишилася тільки коробка.

Кажуть, у Івасюка була важка депресія. Чому, не знаєш?

Через велике емоційне перевантаження, бо це був і медінститут, і консерваторія, і навчання. Я думаю, що він мав безсоння або щось на кшталт того. Насправді він потрапив до психіатричної лікарні через безсоння, від якого його й лікували. Мені здається, що його схиляли до співпраці, а він міг на це не згодитися, бо був дуже принциповим. Це ж не секрет, що багато наших хлопців були заангажовані.

Люстрації не проведено, і ми не знаємо, хто вони. Але достеменно відомо, що були і штатні, і позаштатні працівники, які укладали якусь угоду. І Володю могли схиляти до співпраці, а він відмовився. Я говорила з Юрієм Рибчинським і його дружиною, яка є лікарем. І вони мені сказали, що не було у світовій практиці випадку, щоби лікар наклав на себе в такий спосіб руки. Далі. Де партитури з портфелю, що знайшли біля тіла? Кажуть, він розкидав їх по лісу, а потім позбавив себе життя. Це, як на мене, неприйнятно. Й ноти досі не знайдено. Мені здається, що всі ниточки повинні були сходитися в Москві.

Мар'ян Шуневич: «Потрібно мати діапазон на дві октави, щоби заспівати Івасюка»

Як часто ти робиш концерти з присвятою Івасюку?

Кожного року. А цього, як мовиться, сам Бог велів, бо кругла дата – 70 років. Лунатимуть пісні, які, можливо, не є дуже в ротації зараз. Зокрема, на вірші Ростислава Братуня – «А ти подумай» і «Білий серпанок». Я не чую, щоби їх хтось виконував. Також підуть у нас відомі твори – «Червона рута», «Водограй», «Відлуння твоїх кроків», «Два перстені», «Балада про дві скрипки», «Я твоє крило» на вірші Романа Кудлика. Все таке, що народ знає і завжди співає.

А перший концерт коли відбувся?

1994 року, коли випустили перший альбом Івасюка. А випустили ми його до 45-річчя Володі. І тоді ми вже знали, що він отримає посмертно Національну премію імені Шевченка. І зробили за сприяння родини Володі вечір у Львівській опері – філармонія і гурт солістів «19-й клас». Виступили багато виконавців. І такого великого концерту з присвятою Івасюку у Львові ще не проводили.

Тоді ж випустили свій перший альбом. Були там пісні на вірші Братуня, Стельмаха, Кудлика. В основному, на вірші львів’ян і на власні слова самого ж Володі Івасюка. Потім був ще один альбом – «Пісні Івасюка і Білозіра». Також знамените тріо «Світлиця», а це я, Ігор Кушплер і Лідія Михайленко з Києва, возили ці пісні у Сполучені Штати, Аргентину, Бразилію та Австралію.

Особисті стосунки були у тебе з Івасюком?

Ні. Але ми зналися, бо зустрічалися у Клубі творчої молоді, який потім, до слова, назвали іменем Івасюка. Володя до КТМ часто приносив свої пісні. Здається, по понеділках у нас був день творчої молоді. Сходилися артисти, художники, скульптори, письменники, поети, ще не відомі серед народу. А Івасюк демонстрував свої пісні, як мовиться, для перших вух.

А яке враження справляв на тебе Володя?

Дуже позитивне. По-перше, він був для компанії непомітний. Мало говорив. А особливо – про свої пісні. Міг тільки представити свою пісню, а потім вже любив почути інших думку. А так. Був дуже скромний. Я, до речі, вже із 1973 року знав «Руту», знав «Водограй». Я вступив до консерваторії 1973 року, а 1974-го – Івасюк, на композиторський. Але я вже візуально його знав – по Клубу творчої молоді. Для мене він був – велич, постать в естраді, один із основоположників популярної української музики.

А що зараз спонукає тебе робити концерти пам'яті Івасюка?

Річ у тому, що ми це робимо не від дня народження до дня народження. Ми це робимо постійно! Бо маємо ці пісні в репертуарі, їздимо з ними до дітей – по школах. Бо вони того так не почують. Ні по радіо, ні по телебаченню! Я зараз говорю загалом про пісні, створені у 1960, 1970, 1980-х роках, про те, що заслуговує на увагу, що вже стало нашою естрадною класикою. А щодо конкретно Івасюка. Та сам Бог велів його співати, бо там є що співати вокалісту.

Мені, наприклад, дуже цікаво Івасюка співати. Потрібно мати діапазон на дві октави, щоби заспівати Івасюка. Я не ретроград, бо кожному часу – свої звичаї. Але чому так бояться тих пісень? Хіба їх не можна зробити у сучасному стилі, у сучасних ритмах, на сучасному інструментарії? Це ж реально! Хоча. Ті люди, котрі виходять на сцену з діапазоном квінта, кварта, секста, співають рефрени, одні й ті ж фрази і речення. Це все є танцювальна музика.

Молодь має право робити те, що їй подобається. Але це не означає, що потрібно забувати народні пісні, інакше вони «осядуть на дно». Не можна забувати Івасюка, не можна забувати Білозіра, Янівського, Кос-Анатольського.

Володимир Якимець: «Я скептично дивлюся на 80% будь-яких реміксів на пісні Івасюка»

Чи «Піккардійська терція» кожного разу до проекту «Івасюк назавжди» бере нові пісні Івасюка? Чи ви все ж пісні повторюєте?

Переважно повторюємо. Просто ми не робимо навмисно у проекті щось нове. Беремо нову пісню тільки тоді, коли лежить до душі. Я розумію, що в Івасюка – така спадщина, що можна би було кожного тижня щось нове робити.

Але справа в тому, що будь-який стиль, будь-який жанр має певні обмеження, і все зробити на акапельний спів так, як воно дійсно має звучати, передати всі ті теми, всі ті думки і настрої, що мав на увазі Володимир Івасюк, створюючи ті пісні, не завжди вдається. Тому я достатньо скептично дивлюся, наприклад, як мінімум, на 80% будь-яких реміксів, зроблених на пісні Івасюка.

Пісні Івасюка потрібно переосмислити і (банальна фраза, але мушу її сказати) зробити не гірше, ніж він їх написав. Тому не завжди вдається показати щось нове, але я думаю, що ті пісні, які ми постійно виконуємо, аж ніяк не такі популярні, щоби їх не повторювати кожного року.

Нагадай, які пісні Івасюка маєте в репертуарі?

«Капелюх», котрий давно з нами співають глядачі у всіх залах, де виступаємо, «Відлуння твоїх кроків», «Повір очам», «Запроси мене у сни». І от недавно ми зробили «Наче зграя птиць». Це дуже мало виконувана пісня. І все, що я знайшов в інтернеті, а я його ретельно студіював, то є запис Мар'яна Шуневича початку 1990-х років, і знайшов згадку про те, що її виконували на концертах «Соколи» (зі слів керівника гурту Михайла Мацялка). І з'ясував, до речі, що Мар'ян співає два куплети, а в авторській версії їх є три.

Наскільки, на твою думку, вивчена творча спадщина Івасюка і чи легко докопатися до істини, якщо виникає така потреба?

В нашому випадку все не так складно, бо є сестри Івасюка – пані Галина і пані Оксана, до яких завжди можна звернутися чи по пораду, чи по якісь матеріали. Знаю, що у Києві відбувся захист дисертації, тема якої – творчість Івасюка. Щодо докопатися. Видано двотомник достатньо великого формату з пісень Івасюка з клавірами. Я ще не бачив видання (і скоріш за все, його нема, бо я би про нього чув) з камерною музикою.

Я розумію, що родина Івасюка робить все можливе для того, щоби лишилися на згадку про Івасюка такі видання. Хотілося би, звичайно, щоби вони були. Знаємо, скільки коштів виділяється на вибори, а от на ці видання, хай обмеженого тиражу, грошей нема!

Мені дуже бракує пісень 30-, 40-річної давнини, бо це, по-перше, були дуже хороші пісні, по-друге, я виросла на них. Чи актуальні зараз пісні Івасюка?

Мені деколи дуже неприємно, коли чи пісні, чи ім'я Володимира Івасюка, чи загалом його значення в історії української музики використовують як хоругву. До нього потрібно інакше ставитися. А стосовно спадщини, то я, як музикант, відповім, що це є проблема тих, хто цим займається зараз.

Музика тепер, а особливо – на телебаченні, йде конвеєром, а не творчістю. Шоу-бізнес – це поєднання таланту і бізнесу. Я хотів би, щоби до музики почали ставитися як творчості, а не як до заробляння грошей. І це я говорю по відношенню і до Володимира Івасюка, і до Андрія Панчишина, і до Миколи Мозгового, й до інших людей, які вже нічого не можуть сказати про свої пісні. Тобто ставитися до їхньої спадщини потрібно як до своєї. До такої роботи потрібно прикладати багато мізків, а мізків зараз аж так, особливо, ніхто не хоче прикладати.

Пісень у Івасюка – понад сто. Але якщо перелічити відомі, то що маємо? «Руту», «Водограй», «Я піду в далекі гори». Напевно, й усе. Чому так?

Та тому що це є підхід (шлях) найменшого опору. Тому що не треба розкручувати, не треба зацікавлювати. Дуже просто вийти на сцену і заспівати «Ти признайся мені», а далі зал сам співає. Ми пішли зовсім не таким шляхом. Наприклад, стосовно зовсім невідомої пісні «Повір очам» – нам здалося, що в сучасному варіанті вона може звучати. І хай вона у наших власних концертах не кожного разу звучить, але мені здається, що після концертів «Піккардійської терції» слухачі її не забудуть. Отже, повторюю, краще зробити одну пісню на три роки, але чесно по відношенню до Івасюка.

Вже не вперше берете участь у проекті «Івасюк назавжди». Яка атмосфера на цих концертах?

Люди, які приходять на цей проект, точно знають, на чию творчість вони йдуть і точно знають, кого хочуть згадати і пом'янути. Тому й атмосфера відповідна. Щодо виконавців, то мені подобається працювати з ними на одній сцені, бо вони так само, як і «Піккардійська терція», чесно ставляться до творчості Івасюка. І родина Івасюків це дуже підтримує. Значить, це потрібно.

Андрій Сидор: «Сучасним виконавцям складно з Івасюком!»

Скільки років проекту «Івасюк назавжди»?

Ми розпочали 2012-го. Мали перерву три роки – через війну.

Хто брав участь у проекті?

Це виконавці різних напрямів. Я не можу сказати, що це – тільки львів'яни і колишні львів'яни.

Наскільки важко було добирати виконавців, чи загалом багато їх зголошувалося до участі у проекті?

Було по-різному. Я пригадую перший рік проекту. Не називатиму прізвищ, скажу лишень, що було дуже багато охочих взяти участь у проекті. Але і під час підготовки концерту, і під час самого концерту дуже впадало в очі, як деякі виконавці переймалися тим, що не доспівають пісню до кінця. Це тільки на перший погляд здається, що Івасюк – це просто, тому що це естрада.

Але ж насправді він писав, припустимо, під Ротару, отже, певний діапазон голосу потрібно таки мати. Деякі виконавиці просто «сипалися» – не витримували, не виспівували. І після того ми ретельніше стали дивитися, кого беремо у проект, бо Івасюк – дуже складний, а особливо – не розкручені його речі. Сучасним виконавцям складно з Івасюком!

Ви їм пропонуєте пісню? Чи вони самі вирішують, що виконуватимуть?

Це завжди колективна історія. Якщо говорити про «Трембіту», то в них все більш-менш змодельовано. А коли ми робимо у форматі гала-концерту, то це – колективна творчість. Єдине, що маю зазначити: все відбувається дуже приязно, спокійно і гармонійно – без всяких-різних шоу-бізнесових історій.

Можливо, банальне запитання. Що все ж таки спонукало робити проект?

Про комерційний успіх точно не думали! З другого боку, ми – комерційне агентство, тому про фінансовий бік питання мали міркувати. Тут цілий комплекс чинників. Але головне – щоби ми не забули, хто сформував популярну українську музику. І дуже хочеться, щоби наші діти слухали якісну музику і щоби на цій якісній музиці виховувалися й наступні покоління.

Хоча в кожного покоління, звісно, своє поняття якісної музики. З іншого боку, ми робимо те, що мала би робити держава. Якщо, зокрема, говорити про цей рік, коли 70-річчя Івасюка, то мені насправді дивно, що нема концерту в Києві. І, по суті, ми робимо те, що мала би робити держава – популяризуємо українську музику й українських геніїв. А коли бачиш постійний біль в очах Галини та Оксани Івасюк. Можливо, якось високомовно воно звучить, але дуже нам хочеться, щоби це відбувалося.

Ірина Вакуліна: «Нам хотілося охопити якомога більшу аудиторію»

Ви музичний менеджер проекту «Івасюк назавжди». За яким критеріями добирали виконавців?

Передовсім, нам хотілося, щоби цей проект був зрозумілий для всіх. Також, щоби музику Івасюка нам вдалося показати не зовсім так, як ми звикли її чути. Якщо говорити про музичну цінність творчості цього композитора, то ми всі прекрасно розуміємо, що вона – величезна. І досліджувати її, черпати з неї якісь і музичні, і технічні речі, можна багато років. Нам хотілося охопити якомога більшу аудиторію, щоби на концерти Івасюка приходила не одна й та сама публіка, яка знає, пам’ятає, цінує, яка має свої спогади тощо. Хотілося, власне, залучити нового слухача – молодого, сучасного.

Тому й вирішили зробити мікс – спробували запросити музикантів, яких добре знають, які співають твори Івасюка, які є на слуху – є візитівками нашої музичної культури (зокрема, «Піккардійську терцію»), і зовсім молодих музикантів, які, можливо, тільки-но шукають себе. «Піккардійська терція» – представник традиційного Івасюка.

SHOCKOLAD має дуже вдалі аранжування, які звучать абсолютно по-іншому – це джазовий стиль. Взагалі ми хотіли поєднати сучасні музичні технології зі звучанням того, 1970-х років, часу. Тому запропонували участь у концерті Михайлові Балогу (MANU– це електромузика), який виступатиме разом із Катею Чилі, щоби через таке поєднання створити нове звучання творів Івасюка. Це однозначно експеримент. І я більш ніж переконана, що поколінню 15 – 25 – 30 років така музика буде абсолютно зрозуміла і знайома, але через неї вони так само почують й твори Івасюка.

Ще один учасник концерту – молодий гурт ROCKOKO, який робить музику з розрахунку на молодого слухача, що фанатіє від року, може поскакати, потрусити головою, відірватися на повну. І це теж виклик – чи вдасться їм відтворити у такому жанрі твори Івасюка, щоби воно не здавалося кітчем. Досить довго вже тривають репетиції. І ми бачимо, що і у виконанні ROCKOKO старше покоління відчує творчість Івасюка, згадає, зможе оцінити.

Водночас молоде покоління сприйме пісні Івасюка як знайому музику, яку вони добре розуміють. І багато хто з публіки здивується, що вдається поєднувати такі речі. Але зміст творчості Івасюка від цього не змінюється.

Фото з архіву Галини Івасюк-Криси

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук