«По своєму»

Нам пропонують гранітні надгробки, ми мріємо про річну підписку на Плейбой і при жовтому сигналі світлофора тиснемо на газ. Проскочимо. Надіємось. Даремно. Ми програли. Навіть, якщо є сильне бажання, цього замало. Просто не можемо.

Немає ідей, немає сил, немає уміння, немає натхнення.  

У таких випадках потрібно витримати паузу, забути про пафос і дати собі чесну відповідь на просте запитання: «чому». Потім вигнати старого коуча і набрати нову команду. Для того й існують вибори. Для того й існує боротьба – у спорті, в політиці. За правилами. Тому нічого надприродного й не сталось. Життя, як райдуга, говорять дальтоніки, чорна смуга, біла смуга. Після чорної смуги прийде біла. Приклад – англійці, чехи, словаки, поляки і, звичайно, німці. І не тільки у футболі. Без трауру. І так розчарувань не бракує. А ці двоє нагорі можуть і далі воювати один з одним скільки завгодно – тільки приватно, не за рахунок долі людей і держави. Вони мають піти, отримати справедливу кару за ці 5 років несправджених надій і обіцянок та головно розчарування за зраджений Майдан.      

20 років тому на Заході під звуки теперішньої класики The Wall  Pink Floyd і “Together we stand divided we fall” завалилася стіна. Тепер вони гучно відсвяткували 20-ту річницю. Результат, наслідки важко не помітити. Ми відсвяткували свою п’яту річницю по-своєму, тобто мовчки, з гірким розчаруванням і телеінтерв’ю дорослих чоловіків, яких журналісти помпезно називають (і вони себе також вважають) «польовими командирами Майдану».

Так, нам пропонують найслабших, а ми все одно не забиваємо. Вдома, у гостях. Пролітаємо. Мова не тільки про футбол з грекам. П’ять років тому, світ дивися на нас. Ні, ми не підвели. Люди. Народ. Ґринджоли і «Разом нас багато, нас не подолати», як не згадати “Together we stand divided we fall”. Там, на холоді, серед тих, хто стояв внизу, було все чесно. Нас не подолали. Так само, як це було в Будапешті, Празі, Варшаві й Берліні. Так, танками не давили і не стріляли. Але згадайте Київ і літо куплених майданів, коли організовано привозили автобусами і платили «добові» і порівняйте той, зимовий час.    

Так, здобутків немає і немає причин для гучних святкувань. Але це було, і хоча б тому цю подію потрібно поважати. Інші народи, не будемо кивати на сусідів, не змогли. Тому в них один лідер, одна партія і одна правда. Ми ж змогли. Це вони там, наверху, на трибуні, не змогли. Тому найбільше розчарування мають відчувати ті, хто найменше його відчуває. Ті, хто не розуміє, точніше плутає деякі поняття. А можливо не знає, що польові командири бувають в Чечні, Афганістані, Іраку... там, де війна. Там, де несуть відповідальність за свої помилки ціною власної смерті.

А ці люди, які пішли у владу, взяли міністерські портфелі, розкішні автомобілі і житло, – а не вернулися поїздами, автобусами додому, до своїх напіврозорених заводів і фабрик, холодних шкіл і квартир, замученого податковою бізнесу. Люди, які взяли головний приз, всередині, у владі і, володіючи інформацією про всю заразу і гниль  (згадайте, як ділили крісло прем’єра і міністерські посади, кумам, сватам), яку ми тут не бачили, не знали, не чули, нічого не зробили – вони хто? Ну, наприклад, так подав у відставку міністр фінансів Пинзеник, скільки таких, хто і коли подавав у відставку? А якщо б усі, відразу там почали чесно щось роботи, а не ділити? Наприклад, як Гриценко, критикуючи стан справ в армії, за що його і поперли. Не зараз, коли суддя дав свисток і почалась велика гра, хто першим забіжить у президентські покої, а тоді, коли все починалось, виступити з конструктивною критикою. Мова не про нашу «опозицію», а про тих, хто мав і зараз намертво вчепився у владу?

Що мали вчинити люди, щоб ці маленькі патрайгеноссе щось почали робити? Знову виходити на вулиці, перекривати автошляхи, страйкувати, голодувати? Запропонувати, змінити Конституцію?  

Ті, хто і далі не розуміє, що українці піднялися не тому, що ці маленькі вожді щось організовували, а тому, що більшість просто втомилась жити в болоті. А вожді мають піти і підуть геть. Після виборів. Біда тільки в тому, що найбільшим парадоксом сучасної української історії може стати те, що за 5 років виберуть того, проти кого так палко боролись. Прецедент є, випадок з відставкою і новим призначенням Масола часів Леоніда Макаровича і репетиції Майдану, голодування студентів, на тому самому місці. Нам і далі потрібно все робити «по-своєму»?