Почути Україну
IQ

Почути Україну

Чому результати виборів щоразу стають для нас несподіванкою

Максим Віхров, 29 червня 20179721

Від свіжих політичних рейтингів нудить. Босх би плакав – навіть за Вадима Рабиновича, висмоктаного з пальця політтехнологів, готові проголосувати майже 8% українців. Воістину, як написав-зойкнув один блогер, ми тут розбудовуєм-розбудовуєм, а потім приходить народ зі своїми бюлетенями, і все летить шкереберть. Тож за які гріхи нам – розумним, прогресивним і відповідальним – Господь послав такий негодящий, дурнуватий народ?

Вежа для інтелігенції

Така реакція на народне волевиявлення цілком симптоматична. Громадські діячі, журналісти, митці, публічні інтелектуали та інша прогресивна людність – це мізерний прошарок суспільства, великою мірою замкнений на собі. Нечасті зіткнення з реальними «маленькими українцями» викликають у них цілий спектр негативних емоцій, бо щоразу виявляється, наскільки ті українці відрізняються від щедрої на «лайки» Фейсбук-аудиторії. Ми створили собі власний затишний світ, у якому нас чують і розуміють. Проблема лише в тому, що цей світ вміщується у нашій вежі зі слонової кістки.

Пам’ятаєте, як ми всім Фейсбуком святкували безвіз і ділилися планами майбутніх подорожей? Тимчасом закордонні паспорти мають лише 34% українців, причому у 20% це старий паспорт без дійсних шенгенських віз. Та що «шенген» – 60% українців цього літа не планували ніяких подорожей взагалі, а 13% – хіба що на дачу або в село. «Їм важливіше купити нову плазму, ніж подивитись Європу!» –припечатав хтось у Фейсбуці. Та якби ж то! Насправді більшість українців тримає вдома елементарна бідність: коли доводиться заощаджувати на одязі й харчах, справді якось не до «шенгену».

Але говорити про бідність Фейсбук дуже не любить. На захист ЛГБТ пишуться сотні текстів, а от захищати бідних якось не в тренді, хоча вони – мільйони людей! – також потерпають від обмежень. Через брак грошей близько половини українців відмовляють собі навіть у лікуванні, але для бідних у нас завжди напоготові якесь замашне словечко: «люмпен», «патерналіст», «совок». А що, може так і треба? Тільки не варто потім дивуватись, що народ нас – таких розумних, прогресивних і відповідальних – не слухає. А поки ми буркочемо собі під ніс на свої улюблені теми, «маленькі українці» слухають когось іншого.

Імена цих інших усім відомі. На відміну від нас, рабиновичі та клименки розмовляють з народом його мовою і кажуть те, що народ хоче почути. Пригадується, як років десять тому ми потопили тему комунікації з Донбасом. «Почути Донбас? Та кого там слухати? Ха-ха!». А поки ми гигикали і плодили меми, з Донбасом комунікували російські політтехнологи й агенти впливу. Вони уважно слухали, піддакували, обіцяли, маніпулювали – і у 2014-му мали достатню підтримку, аби прикрити військове вторгнення мітингами з «аквафрешами». Лише після цього ми спохопилися. То невже ми – розумні та прогресивні – знов чекаємо якоїсь халепи? За що, Господи, ти послав Україні таку негодящу інтелігенцію?

Віртуальний народ

Ганити інтелігенцію, звісно, легко, проте не зовсім справедливо. Бо Фейсбук – це, по суті, простір самвидаву, де кожен агітує в міру власних здібностей та ентузіазму. Проплачені лідери суспільної думки, боти, піар-кампанії – все це також існує, проте пересічний український блогер – це, по суті, міський… філософ, котрий роздає власноруч надруковані листівки посеред вулиці. У 2014-му російську агресію відбивала добровольча армія, зібрана на волонтерському коліні. Інформаційною обороною також займаються переважно добровольці: викривають фейки, агітують, переконують, роз’яснюють. Саме тому їхня діяльність здебільшого обмежується інтернетом – змоги віщати на «ширнармаси» у них просто нема.

Тимчасом держава, виплодивши мертвонароджений Мінстець, пустила все на самоплин. Коштів на роботу з власним народом чомусь не знаходиться – принаймні київське метро і досі читає антиукраїнські «Вєсті», а не проукраїнську багатотиражку. Вочевидь, комунікацію з суспільством влада сприймає як елемент передвиборчої кампанії, і тому не створює ефективних і, головне, стабільних каналів комунікації. Влада за те й полюбила Фейсбук, що він дозволяє легко створювати ілюзію зворотного зв’язку з суспільством: той, кому замало «лайків» і «коментів», може запросити до себе з десяток блогерів та вірити, що чує кожного. А тим, хто в інтернеті не мітингує, вистачить білбордів у передвиборчий період.

Звичка влади спілкуватися з віртуальним народом рано чи пізно вилізе нам усім боком. Бо, наприклад, проєвропейський суспільний консенсус існує лише тоді, коли під суспільством розуміти Фейсбук-аудиторію. Тимчасом у невіртуальному соціумі все не так добре: 55% українців не вважають себе європейцями взагалі – навіть на Західній Україні (!) з Європою ідентифікує себе лише 53% населення. «Безвізом» прихильність суспільства не купиш – для більшості українців серед нагальних проблем поступ євроінтеграції стоїть рівно на 10-му місці. Це не добре, але саме з такою аудиторією треба працювати. Інакше реванш проросійських сил, озброєних «народним» популізмом, стає цілком реальною перспективою.

Комунікація держави з інтелігенцією необхідна, але не менш важливо, щоб учасником цієї комунікації був також народ – починаючи від завсідників Фейсбуку і закінчуючи мешканцями сіл та робітничих містечок. Бо коли результати виборів щоразу стають для нас несподіванкою, це значить, що в Україні живе, як мінімум, два народи, причому другий народ нам абсолютно невідомий і незрозумілий. І цим розділенням гарантовано скористаються (власне, роблять це вже зараз) наші внутрішні та зовнішні недруги.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук