Польські вибори

Найважливіші вибори за останні 30 років. Від лівиці до правиці, від Татр до Балтійського моря на політичних мітингах, пікніках, зустрічах політики зі всіх партій нав’язували виборцям думку, що саме ці вибори матимуть вирішальне значення для Польщі на багато років вперед. Польський журналіст Давид Кравчук, який об'їздив з різними політичними партіями Польщу з півночі на південь, із заходу на схід зауважив, власне, нездорову напругу, яка супроводжувала вибори до Сейму та Сенату і яка віддавна поділила польське суспільство на ворожі групи.

Чому ці вибори були такі важливі? Важко відповісти. Зрештою, кожні вибори важливі. Проте варто приглянутися до польських партій, які пройшли до Сейму, зазирнути за лаштунки їхніх програм і спробувати спокійно проаналізувати дійсно важливе питання – чому так багато поляків і надалі голосують за владну партію Ярослава Качинського. І це попри те, що праві консерватори зазіхають на судову гілку влади, не надто переймаються правами опозиції і загалом розуміють політику в шміттівських категоріях, де інші політичні партії сприймаються радше як політичні вороги, а не як партнери.

Знову більшість, проте сповільнена

Задовго до виборів переважна більшість аналітиків безвідносно до позицій, які вони займали, високо оцінювали шанси правлячої партії знову здобути повноту влади. І тому головною несподіванкою для правоконсервативної партії «Право і Справедливість» (Prawo i Sprawiedliwość) була поразка на виборах до Сенату. Опозиційні партії змогли домовитися і виставили узгоджених кандидатів. Отже, ПіС більше не вдасться ухвалювати закони зі швидкістю кулемета, а Сенат, який, проте, не може блокувати рішення більшості, отримає змогу сповільнити їх ухвалення аж до 30 днів. Не дуже велика втрата, однак лідер партії Ярослав Качинський уже встиг висловити незадоволення щодо цього.

Загалом у своїй програмі владні політики з особливим наголосом перераховували власні здобутки, а хвалитися було чим: зменшення пенсійного віку, 13-та пенсія (у майбутньому «пісівці» планують виплачувати і 14-ту), програма 500+ (згідно з якою батьки отримують 500 злотих на місяць на кожну дитину до 18 років). Також, і це те, що ПіС і Лівиця, про яку поговоримо згодом, мають спільне, партія Ярослава Качинського запропонувала своїм виборцям візію держави загального добробуту, держави, яка дбає про інтереси тих, хто залишився за межами «польського зеленого острова» – тобто з різних причин не змогли скористатися (чи вважають, що недостатньо скористалися) зі значного росту польської економіки.

Можливо, це прозвучить банально, але коли чимала частина суспільства не відчуває поліпшення життя протягом довгого періоду – вона буде тішитися навіть незначними покращеннями. Особливістю політики ПіСу було те, що вона запровадила реальні, значні й соціально орієнтовані зміни. Звісно, можна і варто говорити про довгострокову перспективу і критикувати реформи ПіСу за їхню несистемність (ПіС роздає гроші, а не впроваджує довготермінові системні зміни в охороні здоров’я, школах, пенсійній сфері). Проте виборці, і про це варто пам’ятати політикам не тільки в Польщі, живуть тут і тепер, а не в уявленому майбутньому, де всі будуть сильні та багаті, достатньо тільки почекати.

Очевидно, що від лівих ПіС різниться світоглядно – партія Качинського відкрито декларує симпатію до Католицької церкви, негативно ставиться до легалізації абортів, а віднедавна серйозно обговорює закон, згідно з яким за лекції із сексуальної освіти у школах будуть карати на 3 і 5 років позбавлення волі. Загалом політики ПіСу, і ми бачимо це з їхньої програми, ведуть доволі жваві дискусії про майбутнє Польщі і її місце в Європі. Як вдало зауважив Павел Мусялек зі середовища Яґеллонського Клубу: ПіС шукає своє місце на економічному спектрі, який є в опозиції до неоліберальної англосаксонської візії економіки, з одного боку, і до французького державного регулювання – з іншого. Партія Качинського намагається знайти таку траєкторію, щоб і не повторити помилок попередників з Громадянської платформи, які вважали, що держава не повинна серйозно займатися соціальною політикою, але також і не стати на перешкоді конкуренції і розвитку бізнесу та нових технологій.

Проте в оновленому Сеймі ПіСу не буде легко. Її атакуватимуть радикальніші у світоглядних питаннях «конфедерати». Гадаю, вони вимагатимуть повної заборони абортів чи прийняття жорстких, приміром, «антибандерівських» ухвал. Також лівиця наполягатиме на вирішенні досі актуальних соціальних проблем, на яких польської держави поки що, найімовірніше, не стане. Втрата Сенату збільшить час політичних дискусій, а це дозволить опозиції часто і ґрунтовно критикувати владну партію. І, можливо, найважливішим викликом для ПіСу стануть її ж виборці. Їхні соціальні апетити, і це показує низка соціологічних досліджень, ростуть, і якщо за «бетонний електорат» перейматися нічого, то за здобутий за останні 5 років хвилюватися варто.

«Надвіслянська держава загального добробуту»: красиві плани, мало конкретики

Ще рік тому об’єднання трьох лівих та ліволіберальних партій було чимось немислимим. Молода прогресивна лівиця з партії «Разом» (Razem) зарікалася, що не піде на вибори з посткомуністичним Союзом демократичної лівиці (Sojusz Lewicy Demokratycznej). Натомість ліволіберальна партія «Весна» (Wiosna) відкритого гея Роберта Б’єдроня, що зайняла третє місце на останніх виборах до Європейського парламенту, донедавна вела переговори про спільну коаліцію з правоцентристською Громадянською платформою. Попри часте несприйняття коаліціантами одне одного, їм все ж таки вдалося об'єднатися і провести яскраву й амбітну кампанію. «Нас єднає майбутнє» – під таким гаслом об’єднана лівиця отримала 12,6%, посіла третє місце та провела до Сейму 49 депутатів і депутаток.

Що ліві пропонували своїм виборцям? Загалом їхня програма складалася з кількох вихідних пунктів, які коливаються від доволі оригінальних пропозицій щодо вирішення нагальних соціальних проблем до приправленого антиклерикальним соусом лівого популізму. Важливе місце у програмі займала низка «зелених», зараз особливо популярних, пропозицій щодо охорони навколишнього середовища. Відразу впало в око три пункти програми, які, гадаю, найкраще характеризують здатність лівиці пристосовуватися до нових тенденцій: цілковита заборона імпорту вугілля й переорієнтація на відновлювані джерела енергії, впровадження посади уповноваженого з прав тварин та створення державної Агенції охорони довкілля, серед завдань якої буде контроль за підприємствами, які забруднюють навколишнє середовище. Натомість «Робітничий пакет» містить пропозицію впровадити 10-річний план підвищення мінімальної зарплати та зміцнення повноважень Державної інспекції праці. Також Польща віддавна стикається з проблемами, пов'язаними з недостатньою кількістю лікарів, місць у садочках для дошкільнят та доступного житла. Лівиця у цих напрямках обіцяла за наступні шість років збільшити кількість лікарів на 50 тисяч. Для цього пропонують полегшити процедури легального працевлаштування лікарів з-за кордону за фахом у Польщі, а також збільшувати кількість навчальних місць у польських медичних інститутах. Планують збільшити кількість місць і в дитсадках – до 200 тис. та у 2021-2031 роках збудувати до 1 млн помешкань з ціною 20 злотих за м². Усі ці обіцянки приправлені антиклерикальними постулатами, згідно з якими варто ліквідувати Церковний фонд, який, приміром, тільки за 2018 рік становив 156 млн злотих дотацій держави на потреби церков. Не варто нагадувати, що основним бенефіціаром є Римо-католицька церква, яку особливо гостро критикують ліві.

Загалом лівиця з надією дивилася на вибори 2019 року, а головне її завдання – отримати двоцифровий результат – досягнуто. Проте бути голосом жінок, меншин, робітників і загалом тих, хто не скористався із приєднання Польщі до Європейської Унії і впровадження реформ «шокової терапії», лівим все ж не вдасться. ПіС надійно закріпив за собою право говорити від імені тих, хто не виграв від реформ Бальцеровича. Зрештою, світогляд має значення, і вибори це засвідчили. За минулу каденцію ПіС вдалося реально зробити кроки назустріч найбільш соціально незахищеним прошаркам суспільства, при тому не вступати у конфлікт із церквою та впровадити мобілізуючу, хоч і суперечливу, історичну політику, яка відповідає світогляду «бетонного» електорату ПіСу.

Варто також згадати, що в оцінці програми лівих було багато скептичних коментарів, які лунали від представників інтелектуальних середовищ. Зокрема, публіцист лівої Політичної критики Міхал Сутовський скептично дивився на пропозиції об'єднаної лівиці. На його думку, амбітні проєкти про побудову садків і кількість лікарів є нічим іншим, як несерйозними обіцянками. Натомість публіцист консервативного Яґеллонського клубу Пйотр Кашчишин докоряв лівим за цілковитий брак зацікавленості міжнародною політикою та відсутність плану дій у все більш непередбачуваній Європейській Унії. Питання безпеки й армії (лівиця пропонує відмовитися від купівлі американських винищувачів F-35), на його думку, лівих не хвилюють взагалі. Варто погодитися із Пйотром Кашчишиним, проте також слід додати, що міжнародна політика загалом не була популярною темою передвиборчої кампанії. І дійсно – членство в НАТО і ЄУ не є темою для дискусій (винятком є «Конфедерація», про яку ми поговоримо згодом), а геополітично Варшава радше не є впливовим центром ЄУ, тому дивно сподіватися, щоб польські політичні партії могли пропонувати якісь вагомі міжнародні рішення й дискутувати про них.

Стара еліта бідкається

Хоча Громадянська коаліція (Koalicja Obywatelska) отримала друге місце і здобула 134 мандати, я вирішив про неї написати третьою. ПіС і Лівиця пропонують світоглядні моделі для майбутньої Польщі. Очевидно, ці моделі різняться між собою, але вони є. ГК – коаліція Громадянської платформи (Platformy Obywatelskiej), партії колишнього президента Броніслава Коморовського і голови Європейської Ради Дональда Туска, та партії «Сучасна» (Nowoczesna), яку підтримує один з авторів «шокової» терапії Лєшек Бальцерович, спільної візії Польщі не має. Захист Суду від нападів ПіСу, спротив псуванню іміджу Польщі за кордоном, боротьба проти загострення абортного законодавства – на все це «платформи» вистачає. Але запропонувати візію для Польщі – не вміють. Більш консервативна світоглядно «платформа» мусить зважати на ліберальну «Сучасну». Це постійне лавірування між центром і правим центром водночас дозволяє помалу нарощувати потенціал, проте не дає перемоги. Партія потребує швидкого оновлення, адже з такими тенденціями ПіСу легко вдасться перемогти на президентських виборах.

Їхня програма, як і сама кампанія, нагадувала мрії-спогади про «старі хороші часи». Головний акцент – ПіС має програти, ПіС нищить польське правосуддя, ПіС узурпує владу. «Антипіс», власне, і було програмою «коаліції». Проте варто зазначити, що для боротьби з ПіСом все ж вдалося загітувати вкрай різних кандидатів. Приміром, у Кракові переміг представник «коаліції», консервативний інтелектуал Павел Коваль, а в Познані до Сейму пройшов міський активіст ліволіберальних поглядів Франек Стерчевський. З одного боку, така широка коаліція дозволяє залучити різних людей до спільної справи. Але це ніколи не дозволить збудувати спільної візії майбутньої Польщі. Хоча було б добре, щоб я помилявся.

Варто зазначити, що у своїй програмі «коаліція» наголошувала, що в жодному разі не скасовуватиме соціальних реформ ПіСу, та й сама часто вдавалася до привабливих обіцянок. Уже згаданий Павел Коваль збудував свою кампанію на тезі, що соціальні здобутки – це не ефект діяльності ПіСу, а тільки доброго стану польської економіки, що є результатом праці всіх поляків незалежно від політичних поглядів. Загалом він має рацію. Проте донести цю тезу до виборців не вдалося.

«Коаліція» нагадує групу старих мудрих, сивочолих дідуганів, які знають, як краще, і саме тому вони потребують змін, якщо мають амбіції позмагатися за посаду президента під час найближчих виборів.

Таки вдалося

Ще однією несподіванкою став результат Польської народної партії (Polskie Stronnictwo Ludowe). Задовго до проведення виборів деякі соціологічні агентства застерігали, що 2019 року, можливо, вперше з 1918 року «селяни» можуть не потрапити до Сейму. Проте Польська коаліція –народна партія об’єднана з рок-зіркою Павлом Кукізом, отримала результат у 8,5%. Парадоксально, але партія продемонструвала, що стає дедалі менш народною і селянською – їм вдалося поширити свій електоральний горизонт на дрібних і середніх підприємців, а також зайти до малих і середніх міст.

Оскільки соціальні обіцянки стали моттом передвиборчої кампанії більшості партій – не відставала від цієї тенденції і Польська народна партія.

«Селяни» сипали соціальними обіцянками не гірше за лівицю і ПіС. Польське суспільство старіє і в найближчому майбутньому пенсіонери будуть вкрай важливою групою для політичних партій. Можливо, тому у своїй програмі народна партія запропонувала не оподатковувати пенсії – і в такий спосіб спробувала звернутися до старшої аудиторії в довготривалій перспективі. Як уже було зазначено, Польща віддавна має клопіт із системою охорони здоров’я. Повсюдно відчувається брак лікарів. Пропозиція партії полягала в тому, щоб збільшити кількість стипендій для студентів медичних університетів, і в такий спосіб залучити більше людей до сфери охорони здоров'я. Загалом їхня програма в багатьох аспектах стосувалася вирішення «міських проблем», обговорення питань, пов’язаних з розвитком польської армії і місця Польщі в Європейському Союзі. Села маліють, міста ростуть, і «людовці» шукають нових потенційних виборців. Тільки на половині програми ми можемо побачити інформацію, дотичну до справ фермерів. І десь між рядків простежуємо нарікання на заборону експорту польських яблук до Росії.

Їхня програма виглядала малоамбітною, а агітація тихою. Як зізнався в непублічних розмовах лідер партії Владислав Косіняк-Камиш (походить з інтелігентної краківської родини лікарів): грошей для помпезної кампанії попросту не було.

Страх прийшов до Сейму

У 2013 році я вже роздумував над питанням «чи можлива «Свобода» в Польщі?». Відтоді минуло кілька виборчих кампаній і польським правим радикалам – коаліції Конфедерація – нарешті вдалося потрапити до польського Сейму. Їхня програма більше подібна на радянський мультфільм «Баба Яга проти», ніж на серйозну і вдумливу пропозицію для громадян. І немає в цьому нічого дивного – адже разом зібралися всі страхи, травми і злидні ХХ століття. Звісно, різним середовищам правих радикалів було важко домовитися і запропонувати якусь візію. Приміром, Корвін-Мікке, який відомий своїми брутальними висловлюваннями й образами меншин, в економічному спектрі є прихильником неоліберальних реформ. Роберт Вінницький, який нещодавно (11 листопада 2018 року, у День незалежності Польщі, – ред.) маршував в колоні, де були присутні праві радикали і неонацисти з цілої Європи, радше поділяє ідеї солідаризму. Але їх об’єднували не спільні переконання, а радше ненависть до політичних опонентів, сексуальних і національних меншин, Європейського Союзу та загалом усіх, хто не думає так, як вони. Гадаю, не варто згадувати, що деякі люди з їхнього середовища мали контакти з Росією.

Загалом аналітики схильні вважати, що «конфедерати» стануть головним болем для партії Качинського, адже атакуватимуть рішення в гуманітарній сфері за надмірний лібералізм (і це зрозуміло – на тлі «конфедератів» все виглядає ліберальним). Проте, як це часто буває серед лівих і правих радикалів, такі партії і групи схильні сваритися між собою, а як наслідок – дробитися на маленькі ворожі групки. Якщо таким шляхом підуть «конфедерати» – нічого дивного в цьому не буде.

Підсумовуючи, варто сказати, що фреквенція виборів становила 61,7%, а це другий результат після виборів 1989 року (!). Активні політичні протистояння мобілізують людей, проте це не єдине пояснення таких тенденцій. У липні-серпні 2019 року група соціологів, яку очолили Пшемислав Садура і Славомір Сєраковський, провела дослідження під назвою «Політичний цинізм поляків», у якому дійшла висновків, що польські виборці доволі корисливо ставляться до своїх політичних обранців. Іншими словами, виборці добре розуміють місцями патологічну поведінку політиків, за яких віддають голос, проте готові миритися із цим, якщо політики заспокоюють їхні прагнення чи інтереси. Власне соціальні реформи ПіСу сприймаються на рівні «політики дбають найперше про себе, але добре, що і з нами діляться». Таку політичну незрілість виборців, звісно, вправно використовують різні політичні групи, але найкраще це вдається робити ПіСу. Тому й перемагають.