Позаздримо Києву

На днях у знакових, навіть символічних музейних установах України сталися доволі різкі і несподівані, на перший погляд, кадрові зміни.

На днях у знакових, навіть символічних музейних установах України сталися доволі різкі і несподівані, на перший погляд, кадрові зміни.

Розірвали контракт із генеральним директором Національного музею Шевченка у Києві Наталією Клименко та призначили на цю посаду Дмитра Стуса.

Звільнили директорів  Заповідника «Софія Київська» та Києво-Печерського історико-культурноого заповідника, відомих і авторитетних фахівців,  і призначили лояльних до влади людей із дуже сумнівними фаховими характеристиками (наприклад, одну із посад обійняла пані із лікарським дипломом, яка жодного дня не працювала у культурі і музейництві).

Аналогічне рішення існує по Музею народної архітектури та побуту у Пирогово.

Чому міняють – цілком зрозуміло. У випадку сакральних музеїв – це перший крок до передачі їх у відомство Московського патріархату. У випадку Національного музею Шевченка – це подвійна оборудка: остаточно купити  прізвище Стус (як колись купили прізвище Чорновіл) і мати свою людинку у найбільш символічному музеї країни. Тобто прикупити ще і Шевченка.

Але мені подумалося про інше. Про те, що у Львові вже навіть перекуповувати і змінювати нема потреби. Усі завчасу лягли під режим. Галерея мистецтв на чолі із Героєм України і з усіма численними філіями. Оперний театр на чолі із гордим власником медалі ім. Пушкіна від Владіміра Путіна. Обличчя консерваторії, славний композитор, який разом із партитурами регулярно підписує листи на підтримку правлячої партії.

Виявляється, Києву можна позаздрити. Там хоч влада мусить когось на когось міняти. У Львові давно самі помінялися.