Президент для грипозної країни

Тепер цього немає, «донецький» телеканал «Україна» в новинах висвітлює тему Голодомору, а Львів рясніє рекламою «донецького» кандидата Віктора Януковича з гаслом «Україна для людей», на яке народний гумор відгукується хіба що вписуванням між «для» і «людей» займенника «своїх»...

Передвиборча валіза

Стало вільніше дихати (попри маски). Це, мабуть, найголовніше, що відбулося впродовж п’яти років після Помаранчевої революції. Зникла безвихідь, яка нависала над життям суспільства за другої каденції Леоніда Кучми.

Називати Кучму диктатором було б перебільшенням, хоча потворні форми того, що могло б вирости в диктатуру, були наявні. В епоху Кучми найбільше дозволялося критикувати, як не дивно, самого Кучму – за зовнішній вигляд, вади мовлення, уподобання. Однак усе, що було у місці зрощення бізнесових інтересів з державним апаратом, покривалося жорстким табу.

П’ять років чвар і з’ясовування, кому з протагоністів Помаранчевої революції, які відтепер уособлювали нову владу, мають належати ті чи ті повноваження, викликали таке ж велике розчарування, як перед тим надії, і залишили відчуття змарнованих шансів. А якими солодкими вони відкривалися – реформи, заможне життя, європейські вартості, зрештою, євроінтеґрація. Маніпулятори, які зараз використовують розчарування, не хочуть бачити, що люди стояли на Майдані заради чеснот демократичного, громадянського суспільства.

 

Стало вільніше дихати (попри маски). Це, мабуть, найголовніше, що відбулося впродовж п’яти років після Помаранчевої революції

 

Першим сильним кроком стала допомога на дитину. Поряд із сумою, доволі відчутною на той час, важив її символічний характер – то була переконлива демонстрація наміру розвернути систему обличчям до людини в суспільстві, яке вимирало й емігрувало. Реформ, потрібних, щоб підкріпити цей жест, не відбулося: керманичі застрягли в машинерії – старій, перевантаженій, дисфункціональній, запрограмованій на самозбереження, а не на продуктивну діяльність, до того ж розбалансованій політреформою.

Стиль і Ющенка, і Тимошенко, хай там які вони різні, кардинально відрізняється від попередніх урядовців – тих, які мовби зійшли зі сторінок гнітючо-проникливих творів Фазіля Іскандера.

Прориву не відбулося. Випадки, про які повідомляють ЗМІ, бодай би нещодавнє вбивство мисливцем-депутатом селянина, є Середньовіччям, знахабнілістю, цілковитою аморальністю новітніх феодалів на «Мерседесах», які унаочнюють радянські оповідки про свавілля шляхти. Звіти правозахисних і наглядових організацій свідчать, що тортури не зникли з українських в’язниць, а дідівщина все ще має місце в українському війську.

Європа-маніпуляція

Слово «Європа» стало заручником в устах владців, які маніпулюють ним, кому і як вигідно.

З десяток років тривають розмови про спрощення і скасування візового режиму. Кожна нова заява про спрощення оберталася в дійсності черговим ускладненням. Євросоюзу вдалося виторгувати від України загалом усе бажане, а Україні, виглядає, так і не поталанило переконати Євросоюз у своїй потрібності. Звісно, Євросоюз – не Європа, однак утіха, з огляду на реальний стан справ, мізерна (нещодавно про те, що без Білорусі і України немає Європи, заявив – хто б Ви подумали? – Лукашенко, скромно уточнивши, що йдеться, звісно, про географічну Європу).

Скільки б ми не звинувачували Євросоюз в егоїзмі, відповідь на запитання, бути чи не бути, і зокрема, чи бути Україні в Євросоюзі, лежить у Києві більшою мірою, ніж у Брюсселі, і залежить від реформ чи нереформ, риторики чи реальних кроків, зрештою, від облаштування нашого східного кордону, який впирається, як відомо, в Росію, а в зазначеному аспекті в Держдуму (насправді ж Кремль). Поразка української дипломатії зумовлена станом справ у державі й іміджем, який створюють, зокрема, свої гастролери, корисливо узурпуючи право бути носіями світла в українському царстві троглодитів.

Війна з корупцією

Про корупцію з усією можливою рішучістю, підкріпленою законопроектами, говорить, приміром, Анатолій Гриценко.

 

Скільки б ми не звинувачували Євросоюз в егоїзмі, відповідь на запитання, бути чи не бути, і зокрема, чи бути Україні в Євросоюзі, лежить у Києві більшою мірою, ніж у Брюсселі

 

Однак Україна має потребу не в жорстких і не в жорстоких законах, а в їх дотриманні. Драконівські закони віддалятимуть Україну зі шляху демократії, який ми задекларували і на якому дійсно перебуваємо. Мусять відбутися потужні зрушення в системі й свідомості, внаслідок яких між громадянином і чиновником, який теж громадянин, формувалися б стосунки, в яких було б якнайменше простору для спокус і цванґів.

Гасло боротьби з корупцією підхопив і Арсеній Яценюк: «Йду на війну з корупцією». Це нагадує дитячий віршик: «Іду, курочко, прощай, на війну велику. – Ой куди, кудкуди? – Воювать з індиком».

Тим часом корупція уповільнює розвиток суспільства, надає йому пістряково-пухлинної подоби й унеможливлює системну модернізацію.

Деконструкція кандидата

На попередніх президентських виборах чого тільки не писали в підземних переходах, на стінах будинків і парканах Західної України на адресу тодішнього кандидата, згодом майже-президента Віктора Януковича, так само, як на Донеччині – на адресу Ющенка, в якого батько був у концтаборі (це, звісно, не дає синові алібі, але щось таки говорить) ліпили ґеббельсівськими методами образ фашиста.

Тепер цього немає, «донецький» телеканал «Україна» в новинах висвітлює тему Голодомору, а Львів рясніє рекламою «донецького» кандидата Віктора Януковича з гаслом «Україна для людей», на яке народний гумор відгукується хіба що вписуванням між «для» і «людей» займенника «своїх», що його відповідне ЛКП, дбаючи про рівність шансів для всіх кандидатів, наступного дня витирає.

Це безсумнівне досягнення помаранчевої епохи: зняття поляризації, викидання на смітник мап варягів-технологів, на яких замість однієї було дві, три і чотири України. Чи в цьому варто добачати лише збайдужіння людей, як твердять аналітики?

Внесок Віктора Ющенка в самоусвідомлення України, попри всі критичні зауваги у цьому зв’язку, вартий поваги. Чи має президент країни, яка волає про потребу всеохопних, системних реформ і модернізації – від фабрики до світогляду – право «тринькати» повноваження на згадування Голодомору? Мусить, якщо має гідність і почувається причетним до своєї країни, її історії. Одночасно повинен віддавати ці й інші теми на опрацювання української історичної науки, яка почасти вже виросла з пелюшок різноякої заанґажованості. Історія належить нам, опрацьовувати її, однак, – справа істориків.

 

Внесок Віктора Ющенка в самоусвідомлення України, попри всі критичні зауваги у цьому зв’язку, вартий поваги

 

Для президента країни, розташованої під боком такого велета, як Росія, яка все ще має на цю країну неприємні апетити, це суверенний, мужній крок. Росія, яка б хотіла бачити в українських підручниках кремлівсько-путінський, останніми днями дещо пом’якшений варіант спільної історії, в якій злочини Сталіна і комуністичного режиму «пояснюються» вищою доцільністю, тільки демонструє, що ця частина світоглядної Європи, до якої значною мірою все ще належимо й ми, далека від усвідомлення універсальних вартостей, поміж яких найвагомішою є життя, цінніше за найманіякальнішу ідею.

Від часу, коли Юлія Тимошенко була віце-прем’єр-міністром в уряді Ющенка, йде її заслужена слава руйнівниці корупційних схем в економіці. Тоді вона, пам’ятається, дійшла до порогу вугільної галузі. І в часи Кучми, і в останні п’ять років боротьба між політиками часто була боротьбою з Тимошенко, це насторожує. Саме Тимошенко поступилася амбіціями під час президентської кампанії 2004 р. Те, що вона при цьому всьому жінка, змушена протистояти чоловікам у країні, в якій панує такий-собі міфологічний матріархат (берегиня) під бездарно-безпорадним патріархатом, відкриває певні опції. Однак від гасла «Вона – це Україна» до гасла «Україна – це я» один крок.

Реклама й антиреклама Арсенія Яценюка (в останній розіграно антисемітську карту – не певний, що це роблять українські націоналісти) спрацювала на знищення діяча, який на старті мав переконливі рейтинги і до якого прихильно ставиться модерно-ліберальний виборець. Можна було б знімати фільм: «(Само)знешкодження кандидата».

Правий популізм Олега Тягнибока послуговується гаслами і уявленнями, які чи не найкраще було б залишити в XIX ст. або бодай у XX ст. Крім того, є сумніви, якою мірою це щирі переконання, а якою технологія, за гарною вишиванкою не видно розписаної до деталей програми модернізації українського життя, а головне – шляхів, як це досягатиметься.

Всі вони були (є) у владі і на керівних посадах, включно зі ще не згаданими Литвином і Тігіпком. Таке враження, що опонують самі собі...

«Я найкращий», «Тільки я», «Тільки він», «Виберете – не помилитеся» – якоїсь миті всі ці гасла зливаються в рекламний барабан пральних порошків. Агов, технологи! А де живі люди, на яких працюєте? Де кандидати на найвищу, обмежену напівконституційною напівреформою посаду в країні?

Насамкінець подумаймо, який наш внесок в Україну модерну. Скільки в ньому шумовиння, а скільки реальних справ. Що ми з того зробили, а що покапарили.