Проблема УПА. Хроніки кризи

Процес визнання УПА потребує ще певного часу. Відверто кажучи, мені не подобається в цій ситуації наступне: ще залишилися ветерани цього руху, ще більше маємо родичів вояків УПА, людей наступних генерацій...

Вони чітко пов’язані з цим рухом світоглядно чи сімейними зв’язками… А ми не можемо поставити крапку на „і” у формальних речах. Хотілося б, щоб ця проблема була вирішена саме зараз. Але, на мою думку, вона найближчим часом не буде вирішена. Можливо, навіть будуть якісь спеціальні адміністративні жести нового уряду, я маю надію, що саме так станеться. Але масова Україна на Наддніпрянщині та на Сході настільки занурена у радянську міфологію, що їй треба десятиріччя для того, щоб зрозуміти, чим була насправді УПА.

Ми неодноразового говоримо, що йдеться про речі доволі очевидні. Червона армія з'явилася у 1939 році в тому просторі Західної України, де майже ніколи не було Росії. Хіба що за винятком коротких епізодів 1849 року, коли війська російського царя Миколи І йшли на Угорщину, і трагічного воєнного сезону 1914-1915 років. І тепер уявімо собі ситуацію, що ось там, на території Західної України, з'являється чуже військо. Зрозуміло, що тамтешнє населення починає рух опору. І таку інтерпретацію подій Галичина розуміє абсолютно, адже це природно для неї як дихання.

Але Наддніпрянська Україна, а особливо південно-східні землі, починаючи з 1944 року перебували при безперестанній акумуляції українофобської, чи, точніше, галицькофобської міфології. Тому розуміння від неї досягти досить важко. Ця міфологія, як ми бачимо, абсолютно себе не вичерпала і по сьогоднішній день. І ніхто її не призупиняє.

З'являються фільми, присвячені цій самій проблемі, з'являється неігрове кіно чи якісь історичні передачі, але складається таке враження, що ці фільми, передачі, література, мемуаристика існують в якомусь своєму вимірі. А радянська міфологія, про яку ми говоримо, існує в іншому, якомусь своєму суверенному просторі.

Що тут треба зробити, я чесно кажучи, не знаю. Тому якихось позитивних сюрпризів щодо вирішення „проблеми УПА" я найближчим часом не очікую.

Я впевнений, що цю так звану проблему треба було вирішувати на початку 90-х років минулого століття. Тоді треба було російською мовою тим самим східним регіонам пояснити, що таке УПА! Адже там масова свідомість не стільки зрусифікована, скільки совєтизована! Україномовні заклинання на кшталт продукування правди про УПА там просто не працюють.

Приведу один яскравий приклад. В 90-х роках було знято добрий фільм „Нам дзвони не грали, як ми помирали". От уявимо собі ситуацію, коли цей фільм продубльований російською мовою і показаний на Східній Україні для масового глядача?! Я думаю, що це могло б частково змінити ситуацію. Цей світ впродовж другої половини 20-го століття не мав ніякої правдивої інформації про те, що діялося в ті часи в Галичині. Їм впродовж півстоліття потужними засобами пропаганди пояснювали, то там, на Західній Україні, були люті вороги. І Східна Україні десятиліттями саме так дивилася на той світ.

Я пригадую, як у моєму рідному селі, на Чернігівщині, боялися „західняків". Ось приклад. Дівчина-медик їде туди, на Західну Україну, фельдшером по розподілу, а їй кажуть: „Дивися, там такі люди живуть, у тій самій Западній Україні". Вона згодом переконалася, що люди там живуть загалом нормальні, але ті, хто їй говорив про той самий світ, як сумнівний та ворожий, залишилися при своїх думках та стереотипах.

Отож, слід розуміти, що ми були абсолютно відчужені від реальної інформації про те, що на Західній Україні насправді діялося!

Я можу вам сказати, коли в радянській літературі вперше з'явився позитивний образ УПА. Це осінь 1961-го року, повість Солженіцина „Один день Івана Денисовича". В цьому творі виступає дуже симпатичний „упівець" Микола, „который налетал с автоматом на районы". Він в одному з епізодів звертається до росіянина Івана Денисовича з риторичним запитанням: „Що, Іване, Денисовичу, не посадили?". Я пам'ятаю, як вразило це деяких читачів! Позитивний образ так званого „бандерівця" і так званого „естонського націоналіста" в цій повісті Солженіцина... Але це був виняток, різкий виняток.