Референдум: недавня історія, свідками якої були ми

Двадцять років минуло з часу фактично межової події в новітній українській історії. 1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум, на якому з приголомшливим результатом народ УРСР висловився в підтримку державної незалежності України.

Тепер можна багато дискутувати на тему некоректного з точки зору соціології формулювання запитання, на яке мали відповісти громадяни, або ж про різниці особистих мотивацій, коли в різних регіонах в одному й тому ж питанні люди «прочитували» свій особливий зміст. Можна довго сперечатися, якою уявляли собі незалежну Україну люди, які 1 грудня 1991 року прийшли на дільниці в Криму і на Закарпатті, в Харкові і Львові, у Дніпропетровську і Чернівцях. Однозначною може бути лише одна відповідь – ніхто не хотів бачити свою майбутню державу економічно недорозвинутою, наскрізь корумпованою, недемократичною, заповідником, де править бал олігархічна кліка. 

Двадцять років - це не такий вже й малий відрізок людського життя. Як правило, знакові події з часом «люблять» обростати домислами та легендами. Історія з референдумом вже на самому старті зазнала низки метаморфоз: від цілковитого несприйняття його радикалами з національно-демократичного табору до приписування ними ж цієї важливої ідеї собі. Спостерігаючи за поведінкою тих же радикалів у Верховній Раді УРСР, можна було угледіти кілька характерних тенденцій. Тісніше спілкування радикалів із Заходу в українському радянському парламенті з репрезентантами Сходу, Центру і Півдня України формувало у них хибне враження про настрої, які панують у цих регіонах, а отже й недовіру до практичного розуму і розважливості власного народу. Друга тенденція полягала у тому, що лінія протистояння не мала ще тоді чіткого територіально-регіонального вираження. В опозиційній Народній Раді були депутати і зі Сходу, і з Центру. Народна Рада на той час була широкою антикомуністичною платформою (хоча до неї входили окремі члени КПУ), понадпартійним утворенням і складалася в основному із по-реформаторськи налаштованих людей.  На відміну від офіціозної і консервативної «Групи 239», вона могла досить ефективно функціонувати, оскільки постійно пропонувала нові проекти, зміни та реформи, а не намагалася за всіляку ціну затримати наявний стан речей.

Коротка передісторія

Якби не спроба державного перевороту 19 серпня 1991 року, то СРСР проіснував би ще, напевно, кілька років. Українська національно-демократична опозиція не була радикальною, її члени не хотіли втрачати десятиліттями насиджених теплих місць. Вони, напевно, і надалі вправлялися б у написанні нових варіантів «союзного договору» і виторговували б у комуністичної партноменклатурної більшості щоразу нові позиції. Все би, напевно, так і було, якби не спроба серпневого путчу. Він не був ані продуманим, ані добре підготовленим. Він був свідченням того, що у партійно-кадебешної номенклатури в якийсь момент здали нерви. Вони не хотіли і не могли далі грати за демократичними «горбачовськими» принципами, спокійно спостерігаючи за тим, як зменшується їхня влада, як зникає у населення страх перед ще не так давно всесильним радянським державним апаратом. Отже, у московської правлячої верхівки увірвався терпець, і вона вдалася до абсолютно недолугих дій, тобто таких, на які й була спроможна. Ми ще довго будемо пам’ятати обличчя невпевнених у собі змовників, їхні тремтячі руки та примітивні відповіді на конкретні питання.

Їхні потенційні «союзники» в ще радянській Україні вдалися до більш різноманітних тактик. Прямі аналоги гекачепістів в Україні такі, як генерал Варенніков, Костянтин Масик або лідер КПУ Станіслав Гуренко цілком і повністю включилися в організацію перевороту на території УРСР. Партноменклатура, яка, крім партійних, обіймала також високі державні посади в напівнезалежній Україні – Леонід Кравчук – спробувала затаїтися і вичекати. Це вичікування виявилося на практиці саботажем демократичної Росії Єльцина і підтримкою ідеї повернення диктатури. Документальна кінохроніка з тих часів, хоча й фіксувала тільки офіційний бік медалі, є дуже цікавою і повчальною. Напевно, найбільш промовистим був факт, коли у сесійну залу парламенту внесли синьо-жовтий прапор, привезений із революційної Москви. Під сотнями депутатських поглядів і при наведених телевізійних камерах Леонід Кравчук змушений був взяти його до рук, але він розгубився і зніяковів. Покрутивши його якусь мить в руках, він відніс цей революційний символ з Москви за стіл президії і обережно поставив у куточку…

Мовою документу

Одним із найбільш активних діячів і найбільш плідним на ідеї парламентарем був на той час голова Народної Ради Ігор Юхновський. Це саме він з невеликою групою молодих депутатів В.Філенком, О.Ємцем, Т.Стецьківим та іншими протиставилися українським гекачепістам і чинили постійний тиск на партапаратника Л.Кравчука, щоб той скликав позачергову сесію Верховної Ради. Промова І.Юхновського, виголошена 24 серпня 1991 року, стала програмою переходу УРСР до незалежної України. Вона починалася словами: «Країна пережила у повному шоку три дні державного компартійно-військово-КДБістського перевороту. Керована компартією за участю КДБ та війська значна частина України майже повсюдно була фактичним пособником у перевороті. Це накладає на Верховну Раду, на Кабінет Міністрів, на увесь народ пляму сорому і становить причину для національної зневаги з боку інших держав і народів». У короткому історичному експозе Ігор Рафаїлович описав перебіг подій, пов’язаних із переворотом, назвавши конкретні прізвища та імена українських змовників та основні осередки заколоту. Голова Верховної Ради Л.Кравчук вимагав у нього документів на підтвердження цих звинувачень, намагаючись, як завжди, уникнути предметного обговорення проблеми. Зволікання і неконкретність висловлювань – випробувана тактика Кравчука.

Але питання в іншому. Питання для наших сучасників полягає в тому, як могла Народна Рада, не маючи на той час жодних важелів впливу на силові структури, не маючи більшості у парламенті, не володіючи практично жодним інформаційним ресурсом, отримати перемогу над всесильною партійною номенклатурою? Як на мене, таємниця цього успіху полягала у позаетнічному принципі трактування нею політики. Тодішні національно-демократичні політики були перш за все демократичними, а вже потім національними. Тоді навіть у кулуарах ніхто не порушував тему «титульної» нації. Нацією вони вважали всіх громадян України, незалежно від їхнього етнічного походження, чи релігійної приналежності. 

Загроза повернення диктатури об’єднала в спілку «Демократична Україна» усіх антикомуністів та демократів: Партію демократичного відродження України, республіканців, християнських демократів, членів селянської партії, зелених, соціал-демократів, Рух, Меморіал, жіночі організації. Вірменин Генріх Алтунян із Харкова звернувся з трибуни ВР України із закликом підтримати незалежність, «східняк» В.Філенко у своїх міркуваннях нічим не відрізнявся від національних демократів із Західної України – всіх об’єднувало спільне бачення незалежної, демократичної України. Радикал і «культуртрегер» західноукраїнської моделі для Східної України депутат Степан Хмара, піддавшись на провокацію КДБ, сидів у СІЗО. Нікому навіть на думку не спадало розпочати у цей відповідальний момент пошук «справжніх» і не зіпсутих українців, або найбільш «українських» регіонів, а про кровну приналежність – взагалі не було й мови.

Виступаючи на позачерговій сесії ВР УРСР 24 серпня 1991 року, Ігор Юхновський найбільш реалістично описав ситуацію, що склалася. Але найважливішою у його виступі була ідея референдуму, як єдино можливого і найбільш легітимного переходу до державної самостійності України:

«Фактично зараз Союзу як держави немає. Республіки де-факто є незалежними державами, вони мають брати усю повноту влади у свої руки. Росія це робить. Як ми це маємо робити в Україні?

Знову є два варіанти:

Верховна Рада України негайно проголошує незалежність держави і вихід із складу СРСР. Усі підприємства, розташовані на території республіки, визнають владу УРСР. Усі військові частини, КДБ, міліції, визнають владу УРСР. Як за помахом чудодійної палочки виникає могутня самостійна держава. Держава під владою КПУ, КДБ і армії. Сюди стікається уся «шпана», як сказав академік Яковлєв, з інших республік, а найбільше з РРСФР. Країна, ворожа перш за все до Росії і до усього світу. Країна, яку визнає Хусейн та інші диктатори. Така Україна – неможлива.

Є другий шлях: яким іде Росія Єльцина.

Перш за все, декомунізація республіки. Вона має початись з департизації підприємств, установ, армії, КДБ, МВС, апарату Верховної Ради, апарату Уряду. Що насправді означає департизація? Чому вона найбільш реальна? Бо вона найбільш вигідна. Люди спокійно залишаються на своїх місцях роботи, але звільняються у першу чергу від тягаря парткомів. Кожний зберігає свою зарплату, свій кусок хліба. В країні є одна демократична влада.

По-друге, проведення референдуму з питанням:

1. Чи хочете Ви, щоб Україна була незалежною демократичною державою? Так – ні.

2. Чи хочете Ви, щоб були проведені дострокові вибори Рад разом з виборами Президента республіки?

Незалежність, одержана шляхом референдуму, є справжня незалежність. Усі цивілізовані країни світу одержували незалежність як результат вільного волевиявлення народу. Як член ООН Україна може звернутись до цієї організації прислати своїх спостерігачів. Якщо незалежність оголошується як результат вільного волевиявлення народу – вона дуже швидко визнається як сусідніми державами, так і державами світу.  Кінцевий результат визнання у другому випадку досягається значно швидше, ніж у першому. До дня проведення референдуму в Україні має бути закінчена департизація.

Третє питання. Республіка контролює територію. Націоналізація усього майна на території України і початок економічних і правових угод з республіками, створення національної гвардії і міністерства оборони, розділ армії. Розформування органів КДБ і створення нової системи безпеки. Негайна департизація і націоналізація друкарень і засобів масової інформації. Такий хід подій фактично веде до утворення дружньої до інших республік демократичної України. Це шлях чесний по відношенню до наших сусідів».

Жорстока реальність

Поданий тут чималий уривок із виступу І.Юхновського найбільш яскраво засвідчує справжній демократизм тогочасних політиків та їхню відданість універсальним людським цінностям. Саме ця модель забезпечила разючу підтримку народом України ідеї української самостійності. Можна бути цілком впевненим у тому, що 54 відсотки кримчан, голосуючи за незалежність, сподівалися жити в демократичній, з реформованою економікою соціальній державі. Такі сподівання були і в Ужгороді, й у Вінниці, де понад дев’яносто відсотків тих, хто прийшов на дільниці, проголосували за незалежність. У Львові, Івано-Франківську і Тернополі до названих принципів додавалося ще й бажання поширити свою національну модель на територію усієї України. Сприйняття галичанами східних українців, як не справжніх, зіпсутих і обманутих радянською владою, яких треба ще виховати до рівня справжніх патріотів галицького зразка, зруйнувало ту початкову крихку довіру один до одного і зробило усіх легкими жертвами різноманітних маніпуляцій.

Ще однією причиною взаємного недовір’я між регіонами стала несиметричність у боротьбі з владою партноменклатури. У виступі голови Народної Ради 24 серпня було зроблено один реверанс у бік радянських чиновників: Ігор Рафаїлович обіцяв усім зберегти їхні робочі місця та зарплати. Можливо, це стало запорукою мирного і безкровного переходу від УРСР до незалежної України, а можливо - рятівним містком для наляканої тоді комуністичної партноменклатури, що дозволив їй переформатуватися в українську державну еліту. Оговтавшись від страху і шоку, номенклатура перейшла у тихий наступ і на довго перетворила незалежну Українську державу на радянський заповідник, але без жорсткого контролю компартійних органів, що в українському варіанті виявилося фатальним. Безконтрольний і безкарний період первісного нагромадження капіталу остаточно зруйнував віру у справедливість української держави, викликав розчарування нею у цілих регіонів.

Ми часто задивляємося в минуле, як правило, у далекі від нас часи і намагаємося в них знайти відповіді на актуальні питання сьогодення. Ми не зможемо встановити справедливість в минулому заднім числом, проте вплинути на процеси, які започаткували ми самі, – можемо. Недавня історія нас зовсім не ділить, вона нас об’єднує і тим самим відкриває перспективи.