Ще раз про «європейськість» підавстрійської Галичини

Найскладнішою частиною осмислення минулого є встановлення його зв’язку із сучасністю. Це – ключ, без якого ні минулому, ні теперішньому, ні навіть майбутньому не можна приписати жодного сенсу. На жаль, сучасний образ історії підавстрійської Галичини є результатом кількох ностальгійних традицій – польської, української, єврейської. Він наскрізь позбавлений зв’язку із сучасністю.

Попри національні різниці, у цьому образі можна знайти спільну рису – Галичина уявляється ареною останньої битви Добра і Зла, які визначають мало не долю всього світу та людської цивілізації.

«Не дурім себе з відстані споминів»

Не хочу думати, що ця ностальгія – єдиний зв’язок між давно минулою підавстрійською і сучасною (українською, пострадянською) Галичиною. І чи був справді той галицький рай? «…Це Князівство Балаку не було лише якоюсь Аркадією, сповненою вічного щастя і чару. Біда тут часом аж пищала, не дурім себе з відстані споминів, які все подають у рожевих барвах і перемінюють пропорції на милі й чудові», – так з тридцятилітньої відстані писав про Галичину (щоправда, уже міжвоєнну) в мемуарній оповіді «Атлантида» польський письменник і журналіст Анджей Хцюк, виходець із Дрогобича, який 1939 року залишив рідне місто і мав змогу повертатися до нього тільки у спогадах. Анджей Хцюк належав до кола паризької «Культури» і був одним з небагатьох східногалицьких поляків, хто намагався (хоча й не завжди успішно) не піддатися ілюзії втраченого раю.

В одній зі статей («Європа по-українськи: зі світу уявлень галицьких русинів ХІХ століття») я писав про неєвропейськість українського суспільства підавстрійської Галичини, про його якусь ірраціональну втечу від поляків і Європи загалом. Але як історик водночас розумію, що був ширший контекст, було середовище, яке диктувало умови, визначало поведінку. Не все залежало від українців. З погляду формування новочасної політичної культури галицькі українці не мали добрих учителів (правда й те, що вони нічого не зробили, аби знайти кращих!). У статті стверджуватиму, що не тільки українська, а й польська спільнота підавстрійської Східної Галичини не була в сутності європейською. Відтак сучасна Галичина увібрала в себе культуру не тільки місцевої русько-української спільноти, а й культуру регіону загалом, де ключову роль в австрійський період відігравала польська землевласницька шляхта. Попри те, що у двадцятому столітті етносоціальний склад населення краю загалом, як і Львова зокрема, докорінно змінився, сучасні галичани на якомусь підсвідомому рівні копіюють манери польської східногалицької шляхти зі зламу дев’ятнадцятого і двадцятого століть. Основу цього культурного коду становить тимчасовість, невпевненість у майбутньому, а життя уявляється не як процес творення, а як протистояння (часто до повного виснаження) реальним і вигаданим загрозам.

Попри очевидні прорахунки українських політичних угруповань, не маю сумніву, що логіку й тон національного суперництва у підавстрійській Східній Галичині задавали поляки, передусім землевласницька шляхта, яка, за словами тогочасного публіциста, «почувалася на чужому ґрунті й перебувала у постійному страху, що він усувається їй з-під ніг». Інтереси та світогляд польських землевласників, володіння яких, як острівки, були розкидані серед маси українського селянства, відображало політичне угруповання так званих подоляків (назва походить від Поділля, де знаходилися найбільші маєтки). Позицію подоляків визначав подвійний – соціальний і національний – антагонізм. Найменший порух в русько-українському середовищі вони сприймали як пряму загрозу життєвим інтересам. За словами Вільгельма Фельдмана, публіциста початку двадцятого століття, східногалицька шляхта мала «всі вади колонізаторів» – сформований у боротьбі з місцевим українським селянством інстинкт утримання землі та нерідко межуючий з фанатизмом консерватизм як спосіб захисту своїх інтересів. Протягом століть східногалицька шляхта виробила усталений тип життя, який вважала за ідеальний – патріархальні стосунки з руським селянством, зокрема демонстрація глибокої побожності, підкреслені заманливими природними краєвидами.

Хто домагався автономії Галичини?

На зламі дев’ятнадцятого і двадцятого століть серед польської шляхти Східної Галичини вирізнялися дві поведінкові моделі: індиферентно-розгульна, коли життя минало в численних забавах у панських маєтках (так званих дворах) і підсміховуванні над тими, хто намагався щоденною працею «служити вітчизні»; і демонстративно-патріотична, спрямована передусім проти «української загрози». Легко зрозуміти, що обидві моделі не були обтяжені інтелектуальною складовою. Основу політичної тактики подоляків становило гасло якнайширшої автономії Галичини у складі монархії Габсбурґів. Але шляхта потребувала автономії не для того, щоб розвивати край. Вимога  автономії була подиктована страхом перед активізацією русько-українського середовища. Подоляки робили все, аби перешкодити австрійській модернізації Галичини, яка серед іншого передбачала й формування національних ідентичностей. Вони всіляко доводили відсутність українсько-польського конфлікту у Східній Галичині, боячись, що його визнання порушить усталений століттями патріархальний порядок.

Грубий консерватизм подоляків виявився у їхній непоступливості щодо реформи виборчої системи. Навіть після того, як при виборах до австрійського парламенту було запроваджено загальне, рівне, пряме і таємне виборче право, східногалицькі землевласники навідріз відмовлялися реформувати давно застарілу куріальну систему, яка практикувалася при виборах до Галицького крайового сейму. Ця система давала змогу утримувати контроль над східною частиною провінції не у відкритій конкуренції, а спираючись на ресурс правових обмежень і адміністративних маніпуляцій. Тиск, який подоляки здійснювали на намісників, домагаючись у них непоступливості в українському питанні, ідеологічно обґрунтовувався «особливістю» Східної Галичини. Ця, піднята до рівня абсолютної цінності особливість паралізувала будь-які модернізаційні починання, навіть в ідейних межах консерватизму, як то пропонували краківські консерватори. На початку двадцятого століття подоляки самовпевнено стверджували, що в українському питанні далі йтимуть шляхом, який віками назад визначило польському народові Провидіння.

Модернізацію Галичини за європейським зразком стримувала теж позиція місцевої Римо-католицької церкви на чолі з львівським архієпископом Юзефом Більчевським (1900–1923 рр.). Це був перший керівник львівської римо-католицької архідієцезії, який повністю і без вагань ототожнив інтереси Католицької церкви в цьому регіоні з польськими національними інтересами. Найрезонанснішим політичним виступом Більчевського стала інспірована ним 1913 року заява католицького єпископату Галичини проти проекту польсько-української угоди щодо реформи виборчої системи до сейму. Своїми союзниками тоді Більчевський зробив львівського архієпископа вірмено-католицького обряду Юзефа Теодоровича та краківського римо-католицького єпископа Адама Сапєгу. Не допомогли ані аргументи лідерів краківських консерваторів (Здзіслава Тарновського і Владислава Яворського), ані наполягання австрійського прем’єра Карла Штюрка (від зустрічі з цісарем архієпископ узагалі відмовився). Виступивши рупором польських ендеків і так званих подоляків, єпископи в останній момент зірвали досягнення компромісу, до якого українці й поляки наближалися щонайменше п’ять років. Позицію Більчевського особливо болісно сприйняв Міхал Бобжинський, давній приятель архієпископа і галицький намісник, політичний курс якого полягав у досягненні порозуміння з українськими політичними середовищами. Відмова єпископів голосувати за реформу означала для намісника відставку. Намагаючись знайти хоч якесь пояснення деструктивним діям Більчевського, що провадили до загострення міжнаціонального конфлікту, Бобжинський вказував на його особисту неприязнь до греко-католицького єпископату в Галичині, яка нібито мала глибоке історичне підґрунтя. Але навряд чи ці пояснення були переконливі навіть для нього самого.

Львівський університет і українсько-польський конфлікт

Найважливішим індикатором, який міг дати недвозначну відповідь на питання про те, в якій системі координат знаходиться Галичина, було університетське питання. На зламі дев’ятнадцятого і двадцятого століть Львівський університет опинився в центрі національного – українсько-польського – конфлікту, який набирав обертів. Маючи за приклад поділ Празького університету на чеський і німецький, українська інтелігенція домагалася утворення в місті окремого українського вищого навчального закладу. Українці апелювали до природного права нації на освіту рідною мовою, поляки ж посилалися на історичну традицію і вказували на відсутність в українців достатніх наукових сил для відкриття окремого університету. Для поляків утворення у Львові, поряд з польським, українського університету означало крок до територіального поділу провінції та сприймалось як загроза четвертого поділу Речі Посполитої. Це мислення реаліями столітньої давнини паралізувало в середовищі східногалицької шляхти будь-які новочасні ініціативи. Що більше, українське університетське питання об’єднало в небажанні будь-що змінювати землевласників-консерваторів і польську інтелектуальну еліту.

Отже, як нам пам’ятати підавстрійську Галичину? Це моє запитання звернуте передусім до поляків. Бо польська пам’ять про Галичину неминуче стає частиною української пам’яті. У тому сенсі, що сьогодні, як і століття тому, український образ Галичини великою мірою є відповіддю на польську ностальгійну традицію – її запереченням. Мені б не хотілося створювати враження, що часова дистанція, яка виникла з плином часу – у двадцятому столітті з усіма його війнами, нічого не навчила ні поляків, ні українців. Але все ж, здається, обидва народи ще повинні дорости до розуміння того, що не все з минулого вартує жалів, що історична пам’ять не може складатися тільки з фактів позірної величі, а й безчестя теж. Бо як інакше, як не безчестям, можна назвати на зламі дев’ятнадцятого і двадцятого століть: з польського боку – якесь затяте перешкоджання українцям створювати свої середні й вищі навчальні заклади, а з українського – убивство намісника Анджея Потоцького. Нагадування в статті про те, що польське управління підавстрійською Галичиною було не бездоганним, не є порахунком з минулим, а застереженням – аби не сталося так, що «турбота» вже сучасної Польщі про європейське майбутнє України знову призведе до того, що українці надовго будуть випхані до російського простору. А поляки поплескуватимуть їх по плечу (як це любили робити в дев’ятнадцятому столітті польські аристократи), пригадуватимуть ідеалістичні концепції Єжи Ґедройця і з ностальгією згадуватимуть про «спільну» боротьбу проти «азійської» загрози.