Щось дуже знайоме?

У Ванкувері відкрилась зимова олімпіада, у Берліні – кінофестиваль, в Амстердамі роздали фотооскарів, а в Києві ідуть політичні бої. У Пекіні, Ханої, Токіо і Сеулі починають святкувати Новий рік, Рік тигра, а у Львові двоє затятих борців за світле майбутнє кричать на всю вулицю Дорошенка «а ти чув, як Юлька заявила!», «А що Янек видав!».

З іншого боку, політика наша, точніше, весь цей балаган – це найцікавіше, що у нас є. Страшно подумати, якщо цей цирк раптом зникне з екранів, радіоефіру, з газетних шпальт, кухонних розмов і вуличних сварок. Чим вакуум заповнити? Як зізнався бос одного з телеканалів: «А кого в студію запрошувати? Хто може народ завести? Вчені? Літератори? А може, ці дауни з реаліті-шоу «Дім–7», наші політики поза конкуренцією, бо так хоче народ, бо ми такі, як вони…».

І дядько правий. Там, у тому світі української політики, завжди щось відбувається. Це – не наше мертве кіно, наука, немічна література, навіть не зимовий спорт, де ми намагаємось увійти в десятку-двадцятку. Там, завжди нездорові пристрасті, страшні скандали, чорні зради, загадкові отруєння і просто вбивства або самогубства. А що ще треба народу довгими зимовим вечорами? Більшості, звичайно. Про кого у нас анекдоти складають? Заїжджений репертуар: теща – зять, блондинки, нові українці – росіяни з псами, про кіногероїв. Де ті нові штірліци чи чапаєви? Чи про наших милих політиків? Навіть такі одіозні представники українського шоу-бізнесу як Сердючка, Лобода, Поплавський і то не заслужили на таке народне визнання і шану у вигляді анекдотів, чуток, пліток. 

Але така любов і популярність має свою ціну і свій зворотний бік.  Наших політиків вже не сприймають як нормальних людей, смертних, які можуть помилятись, мають свої вади. Ні вони, особливо кандидати в президенти, – казкові герої. Там, на Майдані, чи в опозиції. Від них і очікують відповідних подвигів, і мірило для них відповідне. Вже і зараз ми, виборці, хочемо чудес, перемін на краще. І вони, політики, знають це і знають, що їм треба говорити – обіцяти, тобто завідомо брехати. Тому що правду вони собі не можуть дозволити сказати. Їх просто не вибере більшість. Та сама більшість, яка вперто вірить у міфи, наприклад, про Європу без віз вже завтра і яка пожене теперішнього обіцяльника-президента так само, як і його попередника. Він також клявся, що сотворить чудо в вигляді інвестицій, робочих місць…

Система вичерпала свій ресурс. Просто сказати, пояснити, що все погано – цього замало. Треба ризикнути і виправити. Ризикнути, бо можна програти вибори, якщо сказати, що це потрібно змінювати, і в процесі цього всім стане не краще, а гірше. Але якщо цього не робити, то взагалі нічого доброго не буде. Найпростіший приклад – з медицини. Пацієнт, якого не лікують, яким би неприємним і болючим не було лікуванням, - потенційний небіжчик. Пенсійна реформа: МВФ рекомендує  підняти пенсійний вік. Реформа медицини: платна, страхова. Реформа освіти: скасувати пільги, бо не буває в природі, спеціаліста з пільговим дипломом чи знаннями. Забути казки про Болонський процес, що наші дипломи десь визнають. Хто ризикне навести лад в культурі й скасувати це позорище з роздаванням звань народний, заслужений і просто артист? Державні премії кому і за що? Звання і нагороди? Леніна, як мінімум, не кажучи про Постишева і Косіора, хто забере, не побоявшись втратити союзника в лиці компартії.       

Що там про економіку казати, труби, дороги, зв'язок, хімдобрива, ліки, електростанції… Та тут страшно починати. Половину цього ще німці, військовополонені, збудували. Хто зараз скаже, що якщо ми почнемо вже зараз важко, дуже важко працювати, то, можливо, можливо – це не певно, років через 10 - ми наблизимося до рівня Чехії. Такий запас оптимізму, не кожен зможе переварити в голові. Та ні, нам вже кажуть: все добре, ми перемогли кризу, мій уряд так попрацював, так постарався, що металургія, вже на докризовому рівні, до бюджету дописали міжнародну позику, посівна пройде на ура, і цукор буде дешевий. Щось дуже знайоме?      

Хто у нас спробував так зробити? Якщо виберуть, обіцяв Яценюк, так говорив Тігіпко, Гриценко… Де вони? Чи вони справді збирались так зробити, чи це був рекламний хід? Ми не дали собі і їм шансу переконатися на практиці. Але той факт, що вони це згадували і на цьому наголошували, свідчить про те, що такі настрої є, і вони поширюються. І мірою того, як відходитиме покоління, яке звикло, що там, наверху, все знають і вирішують, а тут, внизу, чекають і виконують, а прийде покоління, яке знає, що треба читати програми, судити за ділами і не дивитися шоу. Знає, бо народилось вже при капіталізмі. Знає, бо життя навчило, що сподіватись можна тільки на свої руки і голову. Дай Боже, щоб влада, як мінімум, не заважала. Нічого не зміниться, якщо ми цього не змінимо. А в іншому випадку - пацієнта треба закопувати.