Схід-Захід: уперед, назад чи по колу?

Нинішні президентські вибори навряд чи стануть серйозним тестом на те, чи є Схід і Захід разом. Але запитання залишається відкритим, і рано чи пізно нам доведеться на нього відповідати.

Бо якщо таки «так» - то разом «не дивлячись ні на що», чи разом «для того, щоб»?

Початок головної вулиці Донецька – від Донецького металургійного заводу. У дореволюційні часи вона називалася Першою лінією. По обидва боки від неї – двоповерхові «англійські» особняки і врослі в землю скособочені цегляні хатинки. Це місце, де народився Донецьк – тодішнє робітниче поселення Юзовка. У серпні він відсвяткував 140-річний ювілей. За сто років тут мало що змінилося. Принаймні, на краще.

– Фотографує! Напевне, журналістка? – звернулася якось до автора цих рядків тітонька перед по-юзовськи живописним подвір’ям. – Цікаво? От дивіться, я покажу: це була конюшня… Тепер тут живемо ми…

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя сюди стікалися люди зі всієї величезної імперії. Здебільшого це були розкріпачені безземельні селяни – маргінали, парії, люди, яким не було що втрачати. Тут вони знову ставали рабами. А на їхній крові й кістках зростав індустріальний монстр.

Хрестоматійний опис тодішнього Донецька: «Нагляду за проституцією нема, розпуста і сифіліс поширені надзвичайно… Прийдешній люд, збираючись докупи, безкарно чинить час від часу дебоші. Поліція через нечисленність не в змозі всюди за цим вгледіти. Нічної охорони не організовано ніякої, завдяки чому ходити селищем ввечері небезпечно, нерідко трапляються випадки грабежів, на майдані ночами часто чути револьверні постріли…»

 

Розпад Радянського Союзу став для багатьох донеччан світоглядною катастрофою. Відтоді вони не знайшли для себе нічого кращого, ніж стати донецькими людьми.

 

Велика концентрація «справжніх буйних» у нелюдських умовах життя – це рецепт революційної вибухівки. Велика концентрація людей без батьківщини, без коріння і без минулого – це активний пошук себе. Саме такі потрібні були більшовикам. Саме таким потрібні були більшовики. Нарешті вони визначилися: вони – «радянські люди». Так тривало до 1991 року. Розпад Радянського Союзу став для багатьох донеччан світоглядною катастрофою. Відтоді вони не знайшли для себе нічого кращого, ніж стати донецькими людьми.

«Я» і «Вони»

Колись розмова про це зайшла з доктором історичних наук професором Ярославом Грицаком. В інтерв’ю авторові цих рядків він зазначив, що «донецька ідентичність відрізняється трьома характерними рисами. По-перше, вона не вкорінена більше у жодну ідентичність. Наприклад, галицька ідентичність дуже сильна, одна з найсильніших, але вона глибоко вкорінена в українську ідентичність. Тобто у Галичині бути галичанином і українцем – тотожні поняття. А на Донбасі бути донецьким не означає автоматичну належність до української, російської, радянської або будь-якої іншої нації».

«По-друге, – вів далі Грицак, – Донецьк переживає дуже динамічну ломку ідентичностей. На початку 1990-х тут була дуже популярна радянська ідентичність. Тепер вона практично зникла. Падає популярність і російської ідентичності – але не так круто, як радянської. Водночас спостерігається збільшення кількості людей, які вважають себе українцями або громадянами України – що не одне й те ж, але доволі близьке в розумінні мешканців Донецька. Принаймні українська ідентичність зараз більш популярна, ніж російська. Але жодна з них не може зрівнятися у популярності з донецькою. Таких динамічних змін нема у Львові».

По-третє ж, додав професор, «Донбас сильно відрізняється від іншої України в сенсі співвідношення ідентичності й мови. У всій Україні за останні 15-20 років спостерігається одночасне зростання частки і українців, і україномовних. Донбас є винятком: тут зросла кількість українців, але водночас скоротилося число українськомовних».

Іще один пасаж Ярослава Грицака стосувався історії взаємовідносин Донецька зі Львовом. «Зараз мало хто пам’ятає, як влітку-восени 1991 року національно-демократичний Львів, робітничо-страйковий Донецьк і національно-комуністичний Київ створили негласний союз: заради спільної безпеки і спільного інтересу краще віддалитися від Москви… Але той союз між трьома найбільш політично важливими містами України виявився нетривалим. Він розпався відраз ж у перші роки української незалежності. І у 1993-1994 роках Львів і Донецьк уперше відчули себе суперниками, якщо не ворогами. Ситуація знову змінилася у час Кучми. Протистояння продовжувалося, але воно перестало бути жорстким… Львів зі своєю безкомпромісністю справді займав однин бік барикади, але Донецьк не був по інший бік», – сказав він.

 

у Галичині бути галичанином і українцем – тотожні поняття. А на Донбасі бути донецьким не означає автоматичну належність до української, російської, радянської або будь-якої іншої нації

 

За словами професора, «були дві сили, зацікавлені, щоб Донецьк і Львів знову опинилися у стані «холодної війни». З одного боку, це українські «філологічні» націоналісти: для них визнати українськість Донецька означало погодитися на російськомовність як на норму – а це їм гірше ножа у серце. З іншого боку, була єльцинська Москва… Для московських політиків погодитися, що можлива формула «російськомовної української ідентичності», було не дуже вигідно: тоді вони змушені були б визнати, що Донбас – це все-таки Україна, а не Росія. Велика іронія полягає у тому, що два вороги – українські націоналісти й імперська Москва – погодилися і були кровно зацікавлені, щоб Львів і Донецьк знову зайняли свої позиції «в окопах» і дивилися, образно кажучи, один на одного через приціл».

«Подобається нам Кучма чи ні, але за роки його правління з’явилася тенденція до зближення, і, як свідчать наші дослідження, доволі сильна. Помаранчева революція дала ефект розірваної вибухівки, яка знову розкидала два міста на дві ворожі сторони», – підсумував він.

Події президентських виборів-2004 і наступних парламентських – 2006 року, коли до влади прийшли «донецькі», зайнявши всі ключові державні посади, закріпили у масовій свідомості українців образ «донецьких» як ворогів. Ця громадянська ізоляція мешканців Донбасу сприяла подальшому розвиткові регіональних ідентичностей, особливо у Донецьку – найбільш пасіонарному місті регіону.

«У зв’язку з пасіонарністю у такому середовищі природно формується лінія, парадоксально різноспрямована і на індивідуалізм, і на згуртованість, – зазначала в ті роки в розмові з автором доцент кафедри журналістики Донецького національного університету Олена Тараненко. – Ось чому у нас згуртованість, як мені здається, не систематична. У нас нема, як, наприклад, у Львові, постійного відчуття себе жителями цієї території, часткою цього колективу. У нас це сплески, як правило, спрямовані на антагонізм. Нам постійно потрібен якийсь фон у цій бінарній опозиції «свої-чужі», тобто хтось, на чиєму фоні ми б виглядали як спільнота. Якщо такого фону немає, мені здається, і постійного відчуття такої спільноти у нас немає».

Достатньо врахувати це, подивитися на циганський побут мешканців Донбасу, оцінити занепадницький вигляд їхніх міст, містечок і сіл, їхнє презирливо-байдуже ставлення до будь-якої влади, щоб зрозуміти, що Донбас – це багато в чому ще додержавне, а тому і донаціональне, утворення. Це – напівкочове плем’я.

На перетині двох світів

Донеччани і львів’яни є насправді найтиповішими носіями двох наявних в України типів ідентичності – євразійської і європейської. Детально їх описав у розмові з автором цих рядків виконавчий віце-президент Конгресу національних громад України Йосиф Зісельс.

 

Донбас – це багато в чому ще додержавне, а тому і донаціональне, утворення

 

«Протягом сотень років ідентичність людей в Україні формувалася під впливом двох потужних ідентифікаційних центрів – Європи і Євразії. У зв’язку з цим на заході України домінуючою стала європейська ідентичність, а на сході – євразійська, – пояснив він. – Те, що Україна у 2004 році опинилася на межі розколу по певній лінії, свідчить нам про невипадковість цих процесів – суто політичні маніпуляції не можуть розколоти таку помірну країну. У 2004 році політичне протистояння збіглося з ідентифікаційним. Вийшло дещо на зразок резонансу».

Прикладами ознак, за якими можна виокремити і охарактеризувати євразійську і європейську ідентичності, Зісельс назвав ставлення до релігії, праці, навколишнього середовища і держави.

«У релігії можна виділити співвідношення віри і закону, тобто ірраціональних і раціональних чинників, – зазначив він. – Залежно від того, якою мірою поведінка людини керується раціональними чи ірраціональними елементами релігії, домінує той чи той тип ідентичності. На Заході домінує закон, на Сході – віра. Західна людина сприймає релігію як певні правила, абстрагуючись від того, хто ці правила задав. Коли відбувається процес секуляризації релігії, ці правила з релігійних стають суспільними. Таким чином, плавно і органічно відбувається переведення релігійних норм у побутові, правові.

 

На Заході домінує закон, на Сході – віра. Західна людина сприймає релігію як певні правила, абстрагуючись від того, хто ці правила задав

 

А на Сході людині важливіша присутність авторитета в житті й життєвому просторі, аніж ті правила, які цей авторитет задає. Це означає, що за секуляризації, яка неминуче відбувається, не залишається правового елементу. Немає якихось вічних правил, вічних норм – будь-який авторитет буде встановлювати правила під себе. Внаслідок цього виходить парадоксальна, але очевидна річ: східне суспільство менш правове, ніж західне. Достоєвський це дуже добре передчував і розумів, коли казав, що «якщо Бога нема, значить, все дозволено».

«На Заході цілком прийнятна, і навіть почесна, монотонна праця, – продовжує Зісельс. – Оскільки це відбувається протягом сторіч, результат все одно позитивний. Східна ідентичність більш емоційна, вона передбачає вибуховий характер праці. Тобто можна зібратися і змусити річку плисти назад, побудувати Байкало-Амурську магістраль, щось зруйнувати. Тобто, зібравшись общиною, миттєво щось зробити – не так, як на Заході – індивідуально і потроху».

До того ж, звичка до осілого життя на Заході, зазначає він, передбачає дбайливе ставлення до місця проживання, чого не знає ще донедавна, за історичними мірками, кочовий Схід. Нарешті, для Заходу є неприпустимим втручання держави у приватне життя громадянина – на відміну від Сходу.

Безжальна реальність

Між тим, всі експерти, з якими авторові доводилося обговорювати тему «Схід-Захід» у різні роки, сходяться на думці, що нічого вельми поганого у такій різниці двох частин України немає. Принаймні доти, доки представники однієї з них не беруться до справи «виправлення» іншої. Будь-яку спробу змінити людську ідентичність природно сприймають як насильство. І сила спротиву такій спробі завжди буде відповідати силі тиску. Це тим більше небезпечно, коли йдеться не про окрему людину, а про спільноту чи масу.

 

на Сході людині важливіша присутність авторитета в житті й життєвому просторі, аніж ті правила, які цей авторитет задає

 

«Донбас і Галичина, як регіони прикордонні, водночас є регіонами найбільш окресленими, з найбільш яскраво вираженими культурними рисами, крім того, – регіонами достатньо активними, які сформували в своєму історичному розвиткові різні проекти формування сучасної української нації», – наголошує доктор соціологічних наук, завідувач кафедрою філософії і соціології Луганського національного педагогічного університету ім. Т. Шевченка Ілля Кононов.

Головною рисою донбаського проекту Кононов називає співгромадянство, коли до уваги беруть не національну, а професійну чи соціальну належність. Головною ж рисою проекту галицького, за словами соціолога, є, навпаки, саме акцент на національність. Обидва проекти мають право на життя, обидва вони активно поширюються в Україні – один на Сході і Півдні, інший – на Заході й у Центрі, але двоє вони несумісні в одній країні.

У 2006 році, коли Галичина переживала шок від створення у Верховній Раді коаліції за участі Партії регіонів, Компартії і Соцпартії, авторові довелося зустрітися у Львові з доктором психологічних наук, завідувачем лабораторією мас і спільнот Інституту соціальної і політичної психології Академії педагогічних наук Вадимом Васютинським. Інтерв’ю з ним обійшло тоді величезну кількість українських і російських ЗМІ. Ключовою у ньому була фраза: «ми приречені на компроміси».