Свято, яке дістає

У вересні 2006 року Львівська Опера здійнялася у небо над головами доброї сотні тисяч львів’ян і гостей міста, ілюмінований театр піднявся на кількасот метрів, завис у повітрі, продемонстрував усім спраглим чуда очам каскад світлових ефектів і приземлився на своє звичне місце. Присутні відчули, що небо зійшло на землю. Нічне небо.

Насправді дев'яносто відсотків присутніх майже нічого не бачили, хіба що своїх сусідів по юрбі. Щільність адептів ілюмінованого чуда була такою великою, що на кожному квадратному метрі проспекту Свободи тулило­ся 5-7 осіб. Каштани, вкриті все ще густими вересневими кронами, затуля­ли Оперу від налаштованої на видовище юрби вже за тридцять метрів від початку алеї. Біля бронзового Шевченка крізь тунель каштанової алеї про­глядався хіба клапоть театру, що міняв колір шкіри, як хамелеон. Біля скульптури Матері Божої, де ще можна було сяк-так проштовхатися, вловлю­валися хіба що смуги світла від прожекторів, як під час нальоту бомбар­дувальників. Глядачі, які опинилися позаду - а їх була переважна біль­шість - намагалися проштовхатися допереду, аби побачити бодай щось із обіцяного організаторами, і трамбували публіку перед собою. Декілька де­сятків тисяч людей на проспекті Свободи потрапили до пастки, і чудом варто вважати не так неземну ілюмінацію, як те, що ніхто в тій тисняві не віддав Богові душу. Та без травм, втрат притомності і масового розчару­вання не обійшлося. Один мій знайомий Нестор-літописець через тиждень після того дійства все ще мав розпухлу руку, на яку невдало впав якраз під час світлового шоу Герта Гофа. Мій кум Іван розповідав про ціле весілля, що видерлося разом з молодятами на оглядовий майданчик ресторану на даху якогось будинку поблизу проспекту Свободи, очікуючи на вознесіння Опери, процокотіло там зубами кілька годин і не побачило нічого, крім серії ледь помітних спалахів. Карети швидкої допомоги, що чергували у прилеглих вуличках, забрали з півсотні знепритомнілих, яких передава­ли санітарам через голови.

А телеканали транслювали цілком іншу картинку. Народний депутат Руслана з ногами до рота диригувала, співала і щось вигукувала на адресу спресованої публіки. Будівля Опери то зникала, то з'являлася крізь кольоровий туман, то мерехтіла, то розтягувалася віялом, то обростала феєрверками. Потім увесь цей візуальний ряд було розтиражовано в плакатах, бук­летах і туристичних рекламних відеороликах. На фасадах будинків проспек­ту Свободи переможно сяяли горілчані бренди - вочевидь, спонсори цього космічного дійства.

Та спробуймо відірватися від рекламних навіювань, видобутися між ногами чи над головами з натовпу, знайти сховок, де панує тиша, і зосередитися на думці: що відбувається там, на проспекті Свободи, і кому це насправді потрібно?

На  підземному  рівні проспектом Свободи тече річка Полтва, перетворена у міську каналізацію. За декілька тижнів до святкування 750-ліття і аж до днів самого святкування Полтва всіма приступ­ними їй засобами повідомляла львів'ян, а найперше владних осіб міста, про своє ставлення до патетичних святкових заходів, які на той час уже було сплановано. Містом розповсюдився солодкавий сморід, всепроникний і невитравний, і якби запах можна було б передати кольором, то я б дібрав до цього смороду жовтаво-зеленаву гаму. На  рівні   поверх­ні - спресована багатотисячна юрба, в шлунках якої ферментують декалі­три спожитих святкових напоїв і наїдків. Час до часу природні потреби виштовхують когось із юрби у пошуках біотуалету, та під'їзди і сходові клітки австрійських будинків проспекту Свободи теж стають у при­годі. Отож пошановувачі Львова (достатній їх відсоток) пошановують Львів виливами самих себе на історичне каміння міста. На  рівні  ж неба - світлові спецефекти для розлякування перелітних почвар.

Хто це придумав? Хто вирішив установити рекорд наповнення публікою центрального проспекту міста? Кому першому це прийшло до голови? І чи взагалі була якась голова, що таки не марила, а думала? Думати - це передбачати наслідки дій. Наслідками (від слова "слід") у цьому випадку були тонни сміття, обгиджені і забльовані під'їзди, столочена трава на газонах, травмовані і прим'яті роззяви. А як же позитив? Ніхто не заперечує: Руслана показала, як може диригувати фанерним оркестром народний депутат України; Оперу зі спецефектами Герда Гофа зафільмували на відео; горілчані спонсори ввели пристойну дозу зомбування в голови кількох со­тень тисяч (а, враховуючи телеглядачів - кількох мільйонів) дійсних і по­тенційних споживачів якісного національного напою.

Та гімно залишається гімном, скільки його не обробляй спецефектами! І гімно, панове, якнайпідступніше вилазить назовні і опиняється якраз під підошвами вашого фірмового взуття, коли ви намилюєтеся при повній параді, з прапорами і надувними кульками, пройтися проспектом Свободи.

751-річний ювілей Львова святкували вже в травні, а не у вересні. 5 травня близько 13-ї години парадна процесія знову посунула проспектом Свободи в напрямку від пам'ятника Міцкевичу до театру Опери і балету.

Очолював її галицький лицар на коні. Лицар був несправжній, хоч і три­мав у руці прапор міста. Лицар був безособовий і безіменний, нікому, крім організаторів невідомий. Зате кінь під актором-лицарем був найсправжнісінький. Тому зразу ж після виходу на пряму проспекту Свободи коняка навалила на асфальт справжню пахучу купу. Усі, хто крокував за конякою, а це були різноманітні творчі колективи, військово-патріотичні організації, спортсмени, актори львівських театрів, козаки, пластуни і дитячий колектив "Джерельце", у лавах якого демократично чимчикував чи­нний мер Леополіса, змушені були обачно обходити свіжозакладені міни, оскільки бабця-саперка з'явилася, звичайно ж, лише тоді, коли вся ця парада минулася. Невчасно усунуте гімно потрафить спаскудити найпродуманішу піар-акцію. Люди, які звикли пересуватися у мерсах і джипах, забува­ють, що коні не мають під хвостами труб для відходів пального. Коні не винні! Тварюки вони гарні й розумні, та полохливі, отож потребують належ­ної обслуги біля себе. Не буде ж вершник підбирати за своїм Росинантом купу. Хіба це не ясно? Невже так важко прорахувати партію бодай на хід уперед?

Можна розрекламувати усіма приступними засобами ту чи іншу акцію. Можна в якості головної приманки запросити на акцію національно-свідомого танцюриста Олега Скрипку з його достоєвською групою "ВВ", можна дору­чити - на знак реабілітації - провести той концерт біло-синьому Кузьмі "Скрябіну", напхати в програму задля розігріву усіляких місцевих зірочок з бордельними підтанцьовками, можна розмістити сцену з екраном перед комуняцьким меморіалом, дупою до матері-отчизни, колишньої, радянської і нелюбої, можна не знати, що тераси Парку культури - це насправді вій­ськовий цвинтар, де ховали померлих від поранень вояків (хай навіть це і гітлерівські солдати), можна залучити до проплати всього цього шабашу бренд з козацькою назвою...

Але що робити ще нестарому чоловікові, який прийшов на все це шоу з донькою-підлітком, дружиною і друзями, які теж прихопили зі собою ді­тей, коли на нього, цього вже досвідченого чоловіка, на його доньку, на його дружину і його друзів, один з яких тримає на плечах трирічну дитину, напирає тупа п'яна маса, обезтямлена, підігріта зсередини, обкурена і го­това розважитися у свій спосіб? Хто тут дбає про безпеку присутніх? Мало нам Скнилівського побоїща? Хто регулює кількість публіки? Чому вулицями вештаються п'яні? Чому під ногами перекочуються пляшки? Кого ми таким чи­ном насправді вшановуємо, святкуючи День міста? - Пізнаю пана по халявах. Пізнаю спонсора по рекламі.

Ми вшановуємо Зміюку, яку святий Юрій все ще не проштрикнув своїм списом. А нестарому чоловікові й усім, хто прийшов з ним, варто якнайшвидше забиратися геть. Геть від цього дурдому на забутих похованнях! Геть від цієї агресивної кічухи! Рятуйся, хто може!

Довідка ZAXID.NET

Віктор Неборак - поет, прозаїк, есеїст.

Народився 1961 року, з двох років живе у Львові.

Був учнем, учителем, вантажником, санiтаром нічної швидкої допомоги, iдеологiчним працiвником, мандруючим рецитатором власних текстiв, продюсером поезо-симфо-рок-дiйств, концептуалiстом кількох фестивалів i рушень.

Поетичну творчість Віктора Неборака переважно розглядають у ширшому контексті літературного угруповання Бу-Ба-Бу, куди, крім нього, належать Юрій Андрухович та Олександр Ірванець. Неборак є одним із співзасновників цього угруповання, творцем самої його назви (абревіатура від запропонованої Андруховичем тріади "бурлеск - балаган - буфонада")

Автор низки поетичних та есеїстичних книг, зокрема «ЛІТОСТРОТОН (книга зібраного)», «Введення у Бу-Ба-Бу (Есеїстика, хронопис кінця тисячоліття)», «Бурштиновий час: Поезії», «Літаюча голова: Вірші», «Розмова зі слугою», «Повернення в Леополіс».