Театр Лесі Українки: не «хто винен?», а – «що робити?»

БлогиТарас Федорчак , 26 червня 2015 384
Тарас Федорчак
Театрознавець

Новина про конфлікт у львівському театрі ім. Лесі Українки поставила на вуха, здається, не тільки театральну спільноту Львова, а й вийшла далеко за межі міста, навіть столичні медіа на це зволили звернути увагу. Тим часом  учасники конфлікту і співчуваючі  в засліпленному і самозабутньому екстазі гризні  на очах у доброї половини України дістають із себе дивовижно непередбачувану кількість лайна і, як і трапляється в таких ситуаціях, старанно розмазують її по всіх і всьому, що трапиться до речі і не до речі: з доброго дива дісталося і DRAMA.UA, і факультету культури і мистецтв ЛНУ ім. І. Франка, і окремим персонажам, вже мовчу про управління культури… 

У підсумку все це шкодить репутації і конкретного, начебто рідного для конфліктуючих сторін, театру, і масі втягнутих інституцій, організацій і окремих людей, - а  як результат – репутації Львова в цілому. Виглядає, що одна з мам таки не проти в емоціях розполовинити дитину - «як не мені, то нікому».

Пропоную всім львів’янам, які виявляють хоч якийсь інтерес до долі театру, припинити з’ясовувати вічне, але, як на мене, в даній ситуації цілковито безплідне «хто винен», «хто кого зрадив» і т.д. Натомість замислитись «що робити», зваживши існуючу ситуацію як факти.

Я не збираюсь влазити в аналіз особистостей сторін конфлікту, їх способу з’ясовувати стосунки, манери спілкування протягом останнього року тощо. Хоча я й не маю жодних ілюзій стосовно бунтуючої молоді, і з власного театрального досвіду можу досить повно уявити, які дурноверхі і пустодзвонні вітри гуляють в деяких головах, проте…

Хочу зупинитись лише на мистецькій і організаційній складовій. Для мене як людини зі сторони, яка ніяк не задіяна в конфлікті, і взагалі останнім часом намагалась триматись осторонь всіх цих театрів (шоб їм добре було, чесне слово! Чума на ваші дві родини!) очевидні наступні  пункти:

1. Пан Коломійцев не може далі керувати театром. Незалежно від того чи хтось є прихильником його творчості, чи ні, мусимо констатувати факт – в театрі з ним як керівником наявне протистояння не «кількох окремих осіб», а значної частини колективу, яке перейшло межу можливості примирення. 

Варто при тому врахувати, що, прийшовши керувати театром, пан Коломійцев отримав карт-бланш, як жоден керівник цього театру до нього – не тільки стосовно формування колективу і власної команди, звільнень і т.д. (приблизно такі ж можливості мала і попередній керівник пані Людмила Колосович) – але й стосовно довіри публіки і мистецького середовища. Я сам з великим оптимізмом рік тому поставився до цього призначення.

І всього за рік ситуація в театрі дійшла до такого-от конфлікту керівника з колективом, значною мірою ним же і сформованим. Отже: а) або керівник не вміє добирати команду – тоді що це за керівник? б) або керівник не вміє ладнати навіть з ним же набраною командою – тоді… що це за керівник? в) або і перше, і друге – тоді – що це за керівник?!!… А отже – який сенс розганяти половину «повсталого» колективу заради: а) керівника, що не вміє добирати команду; б) керівника, що не уживається з жодною командою? А якщо додати до цього, що це вже третій театр, з якого Олексій Коломійцев йде через акторські бунти…

Стосовно того, що «де був цей театр, коли сюди прийшов такий геніальний керівник» - неможливо заперечити, що п. Олексію вдалося привернути певну увагу до театру і створити вистави якісно вищого рівня, ніж існуючі в репертуарі доти. Проте ці ж самі закиди звучали, коли звільняли п. Колосович («А де був цей театр до неї? Вона виставила звідти барахолку і воскові фігури! Вона започаткувала фестиваль, вона зробила нарешті ремонт, вона набрала курс, вона, зрештою, вибила театру ім’я Лесі Українки!» -  і треба визнати цьому всьому рацію). Проте театр мусив рухатись далі, він переріс ці відносні здобутки – і тому я обома руками вітав призначення новим керівником Олексія Коломійцева.

А тепер будьмо відвертими – новий керівник притарабанив у репертуар театру купу своїх старих постановок в стилістиці як мінімум 15-річної давнини (і я про це вже якось писав, про це ж говорилось на обговореннях і без мене), деякі – ставлені тут вже чи не по раз п’ятий. (До речі, анонсована наступна прем’єра про Мюнхгаузена – теж давній «хвіст» з попередніх театрів). 

Все це нашій публіці подавалось, як останній писк театральних трендів, і багато-хто, звичайно, не маючи нагоди до цього зіткнутись з такою естетикою, сприймав це «старе вино в нових міхах» як одкровення. Проте, якщо дві перші постановки («Дівка» і «Вівісекція») таки зробили резонанс, то варто чесно зізнатись – дві наступні («Райок» та «Herod») вже не спричинили особливого розголосу, обговорень чи навіть обурень – либонь тому, що не несли в собі нічого нового для публіки, ефект новизни зник, застаріла естетка «з претензією» вже так не спрацьовувала, епатаж – не «епатажив». Як на мене – і театр, і публіка почали потроху перетравлювати і переростати цю відносну новизну.

З іншого боку варто врахувати, що, ставлячи свої старі постановки, режисер: 1) Не творив нічого нового, тільки, по суті, вводив акторів в давно створені і дещо відкоректовані схеми – тому актори навряд чи могли отримати відчуття співтворчості; 2) Те, що не відбувалось творення і «виношування» вистав, дозволяло ставити доволі інтенсивно-конвеєрно, проте, очевидно, виснажувало і фізично (вистави фізично складні), і психологічно – і, враховуючи, що при цьому не відчувався кайф співтворення…; 3) у виставах Олексія Коломійцева не передбачається власне АКТОРСЬКИХ  робіт – все зводиться до функцій манекенів, пластичних масовок, акробатичних номерів  плюс спів – радості від реалізації драматичного таланту актор (не співак) в суцільному однотипному конвеєрі таких вистав навряд чи отримує. Все це вкупі не могло не спричинити напруженість (навіть якщо ці причини і не усвідомлювались), яка і закінчилась даним вибухом. І все це свідчить, що режисер не врахував цих факторів, а отже виявив катастрофічну за наслідками недалекоглядність керівника і невідчуття акторів.

Плюс до цього – відкинута співпраця з DRAMA.UA, поява персон нон ґрата серед театральних критиків… Ні, я не бачу ЖОДНОЇ доцільності перебування п. Коломійцева на цій посаді і надалі (для чого довелося б жертвувати значною частиною МОЛОДОГО колективу). І НІХТО не зможе закинути мені заангажованості, особистої зацікавленості в цьому питанні чи догоджання чиїмось інтересам. Особисто я ніколи не приховував, що вважаю Олексія Коломійцева небездарним, професійним, але – яскравовираженою посередністю і вторинністю, що не було б мінусом і не так би кидалось в очі, коли б не естетичні претензії на щось набагато більше. Якщо я досі висловлював це у своїх рецензіях недостатньо чітко – вибачайте, тепер кажу прямо.

2. Неприпустимо, щоб театр наново очолила попередній керівник Людмила Колосович. Мені доводилось читати і такі думки – але, це було б катастрофою  і очевидним відкатом назад – і  в стилістиці, і в загальному рівні керівництва. Не вдаючись в історичні екскурси, нагадаю тільки, що керівництво п. Людмили було позначене теж величезною кількістю конфліктів і відсутністю особливо помітних творчих здобутків.

Та й, чесно кажучи, не бачу зараз у Львові переконливих кандидатур на керівництво театром Лесі Українки w ogóle.

 3. Найоптимальнішим виходом із ситуації, що склалася я вважаю:

А) призначення на посаду директора – функціонера-менеджера, який би займався тільки і виключно фінансовими, господарськими, організаційними, маркетинговими і т.д справами;

Б) посаду головного режисера залишити вільною на рік-два (чи й зовсім?), що дало б можливість (в тому числі і фінансову) запрошувати натомість професійних режисерів на окремі постановки. Це (не кажучи про суто мистецькі переваги) дозволило б уникнути конфліктів і звинувачень на ґрунті поділу трупи на улюбленців режисера і аутсайдерів, та й взагалі зняло б конфліктність і недовіру до будь-якого наступного керівника, як «підсиджувача» чи «рейдерського захоплювача»,  про що я вже начитався доста в соцмережах. В перспективі – режисер, з яким в колективу виникло б порозуміння, міг би залишитись в штаті – або така система запрошування могла б зберігатись надалі (на розгляд трупи).

В) у випадку, якщо є сумнів у здатності нового директора запрошувати режисерів адекватного професійного рівня – створити при театрі наглядову раду чи щось подібного, з людей, які користуються професійним авторитетом в колективі (і, бажано, - не лише в цьому колективі, але й за його межами – тільки не очільників СТД, крий боже!), основною функцією якої і було б підшуковування і запрошення режисерів на постановки.

Такий підхід, вважаю, дозволить гідно вийти з конфлікту, не втративши рівня,  і навіть підвищити його за рахунок освоєння різних шкіл, методик, матеріалів, стилістик – і це дало б можливість повніше реалізовуватись колективу, а театральне життя Львова збагатило б прем’єрами режисерів, про яких ми, можливо, в іншому разі почули б лише на фестивалях. Давайте, люди добрі, менше сваритись і більше думати про майбутнє.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук