Територія держави

У демократичних країнах є свобода і не тільки слова. Проте ця свобода закінчується, коли людина стикається з державою. Держава не любить, коли «заходять на її територію» і починають диктувати свої умови. І немає значення, де ви живете: у США, Німеччині чи Великій Британії. Вашу свободу буде обмежено, якщо заторкуються інтереси держави.

Але територія держави залежить від її демократичності й розвитку суспільства. Тому в провідних демократіях більшість сфер самостійні і не зважають на державу. Функція останньої зводиться до одного – створити умови і відійти вбік. Проте така ситуація можлива тільки тоді, коли сильною є не тільки держава та її інституції, але й громадянське суспільство, ЗМІ і навіть ринок. Якщо якась частина суспільства не може діяти самостійно, то автоматично там починається диктат держави. Для прикладу, у деяких країнах Європи діяльність громадських об’єднань приносить від 2 до 4% ВВП країни. Як це можливо? Держава через соціальне замовлення віддає їм частину послуг, які раніше надавала сама. Відтак надання послуги стає ефективнішим і приносить користь як отримувачу, так і надавачу.

А в авторитарних режимах чи квазідемократичних, як у Росії, держава, навпаки, забирає собі якомога більше функцій і намагається все контролювати. Це здається їй логічним і зрозумілим. Але в такому разі умовна територія держави постійно збільшується, можливість розвитку суспільства зникає, а людина стає частиною системи, а не особистістю чи громадянином.

Тому при побудові демократичного суспільства важливо, щоб сфера впливу держави зменшувалась, а паралельно сильними ставали інші сектори. Заведено говорити про чотири сектори: адміністрація, бізнес, громадянське суспільство і ЗМІ. Наразі в нас усе змішалося в одне. Для президента нормально мати свій телеканал, бізнес захищає себе через політику (тут не плутати з лобіюванням), журналісти стають активістами і навпаки. Така ситуація не розвиває країну, а заганяє її в хаос. На це вплинули і зовнішні, і внутрішні чинники.

У 2014 році Україна не мала дієвих й ефективних органів влади, силовиків, а подекуди й органів місцевого самоврядування. Прийнято вважати, що велику роль у цей час відігравало громадянське суспільство, яке взяло на себе багато відповідальності і почало допомагати реалізовувати державну політику, охорону громадського порядку і рятувати армію. Проте поняття «громадянське суспільство» в Україні є дуже розпливчастим. До нього зараховують усіх, хто проявляє хоч якусь активність. Це стосується і сотень тисяч українців, які виходили на мітинги. Хоча громадянське суспільство – це передусім недержавні організації, які представляють інтереси окремої групи.

Станом на кінець 2013 року громадянське суспільство найбільше стимулювали до розвитку адміністрація Януковича і уряд Азарова. Так що говорити про ефективність таких структур не доводиться. Значною мірою вони слугували ширмою перед Європою. Під час Майдану і відразу після нього утворились сотні організацій, які й представляли інтереси окремих груп і були ефективними. Але їх утворення було нагальною потребою, ніхто не думав про структурну роботу й інституалізацію. Через що більшість з них не витримали випробування часом і зникли. Частина перейшла під контроль партій чи окремих депутатів. З початком війни багатьох ефективних людей та організації почали долучати до роботи державних структур, що сприяло укоріненню думки: «Без волонтерів й ентузіастів держава і її структури нічого б не досягли і не можуть зробити». Частково це була правда, але загалом перебільшення. Проте така думка сприяла інтеграції сотень організацій і людей у функції держави без конкретної відповідальності.

Застосування сили є однією з ознак останніх п’яти років. Поява громадських формувань з охорони правопорядку, добровільних батальйонів з приватним джерелом фінансування, ініціатив з патрулювання міста була актуальною в перші тижні після Майдану, коли правоохоронна система була дезорієнтована. Але в подальшому почався захід на територію держави. Це породило десятки мілітаризованих структур, які впливають на політику окремих міст та регіонів. Це одна з причин того, чому Арсен Аваков досі є міністром внутрішніх справ. Оскільки частина цих структур перебуває під його контролем і є страх, що без нього вони неконтрольовано вийдуть на вулицю.

Паралельно зі свободою слова ми отримали свободу брехні. Брехня породжує безвідповідальність. Десятки висококласних і незалежних журналістів стали жертвами діяльності тих тисяч, що працюють на власника і тільки імітують професійну роботу. Це також наслідок 2014/15 років, коли державним структурам не довіряли. Люди більше вірили умовному експерту Антону, ніж офіційним повідомленням від АПУ чи КМУ. Брехня і маніпуляція не карались, журналісти заявляли, що тепер вони ще й активісти і мають громадянську позицію. Тому свою роботу коментували фразами «я так бачу або відчуваю».

Так четверта влада в Україні сама себе знищувала. А в останній рік відчула ще й свою впливовість на державу. Окремі канали стали вагомим важелем під час останніх президентських виборів. Саме медіа впливали на ухвалення рішень, а не саме суспільство, як прийнято про це говорити. Думка окремого блогера чи журналіста подавалася як думка суспільства, через що створювався інформаційний шум і тиск на владу. Здебільшого такий тиск був маніпуляцією і бажанням отримати вищі рейтинги. Замість того, щоб працювати, керівництво прокуратури йшло на канал як на допит. Прокурор мав би звітувати справами, а не виступами на ТБ. Тому має відбутися розмежування: одні працюють, а інші висвітлюють їхню роботу. Не маніпулюють, не намагаються впливати на рішення, не запускають фейки, а працюють і висвітлюють. Якщо є суспільний запит на зміни або ж незадоволення якимось рішенням, то мають відбуватись адвокаційні кампанії чи акції прямої дії з боку громадянського суспільства. Органи влади не повинні любити чи не любити ЗМІ і навпаки. Але в нас чомусь так повелося, що одні на одних ображаються, не хочуть спілкуватися чи нападають на іншого. Це щонайменше непрофесійно.

Одним із нагальних завдань для адміністрації, бізнесу, громадянського суспільства і медіа є чітке визначення меж відповідальності, а не намагатись витіснити один одного. У кожного свої завдання, функції і сфера відповідальності. Держава не може диктувати умови роботи журналістам, але ті не повинні розказувати уряду, яку програму реалізовувати. Громадянське суспільство не може визначати напрями зовнішньої політики держави або те, як має працювати бізнес, а ті своєю чергою не повинні прикриватися останніми під час переговорів з ЄС та США або коли вирішують свої комерційні питання. Доки не буде чітких меж відповідальності, доти будуть винні всі і ніхто одночасно.

Вихід із цієї ситуації є водночас легким і складним. Усім без винятку потрібно будувати інституції. Держава – це інститут президента, уряду, це судова і законодавча гілки влади. Вони мають бути незалежні одна від одної і чітко відповідати за свої функції. Наразі ми не маємо цього й не сильно прагнемо. І не потрібно винуватити тільки політиків. Більшість громадян погоджується на таку ситуацію. Коли в парламентсько-президентській республіці президент одноосібно ухвалює всі ключові рішення, то це точно щось не те. Але люди не звертають на це уваги, бо їм потрібні швидкі рішення. Вони швидко отримують рішення і навіть результат. Але в разі зміни влади вони можуть все втратити, бо не буде міцних інституцій, які зможуть захистити позитивні зміни.

Така сама ситуація і в громадському секторі. Більшість організацій дотаційні або живуть за гранти. Дуже мало об’єднань думає про свою інституалізацію і перспективи на кілька років. Тому їхня діяльність несистемна і нестабільна. Вже є організації, які отримують соціальне замовлення і намагаються підмінити собою державу в роботі з окремими соціальними групами, але ці випадки поодинокі і несистемні. Якщо буде більше таких організацій, то держава зменшить свою роль і посилиться спроможність самого суспільства.

Для бізнесу все набагато простіше: держава створює умови, а ті платять податки. Ніхто нікому не повинен виставляти додаткових умов. Проте на кожному етапі їх взаємодії появляється «але». Воно є тому, що немає простих й однакових правил для всіх і готовності працювати не тільки для себе. Ми любимо говорити, що держава знищує бізнес. Часто так і є, але бізнес у нас чомусь завжди хороший, бо платить податки. Але у своїй більшості це податок на доходи фізичної особи. Оподатковується робота конкретної людини, а ось власник бізнесу не несе жодної відповідальності. Відповідальності не перед державою чи її адміністрацією, а перед суспільством. У нас немає соціально відповідального бізнесу. Тому злив хімікатів у воду чи блокування тротуарів кав’ярнями є буденними речами для нас. Якщо бізнес стане соціально відповідальним, то він точно не працюватиме в тіні, зрозуміє свою користь для суспільства і взаємодіятиме з громадою. На такий бізнес держава ніколи не буде тиснути, бо це означатиме – налаштувати проти себе суспільство.

Ефективні інституції, соціальна відповідальність, готовність делегувати повноваження і брати на себе відповідальність та не топтання на «чужій» території дадуть змогу будувати нове суспільство, нові зв’язки і мережі. У разі збереження такої ситуації ми й надалі матимемо героїв-волонтерів, журналістів-опозиціонерів, стражденний бізнес та державу-вимагача. Територія держави залежить від кожного із секторів. Адміністрація повинна бути готовою ділитись повноваженнями, а інші сектори брати на себе цю відповідальність. Інакше ми й надалі залишимося квазідемократією.