Туди, де рідно

Моя покійна бабця розповідала, що землі, де було її село, належали графам Браницьким. Зовсім недавно дізналася, що село Світязь теж належало до володінь графа Браницького. Видно, смак на певні краєвиди Браницькі мали не лише гарний, але й стабільний.

Оце як дощі вщухли і з'явився натяк на сяке-таке бабине літо, почала ностальгувати за Світязем. Бо ніколи не була на Волині восени. А до того села таки прикипіла душею. Якщо раніше, повертаючись зі Світязя до Києва, казала, що залишаю там шмат серця, то цього року з'явилося відчуття, що їду звідти тимчасово: заробити трохи грошей і повернутися.

Батьки збудували хатинку на своїй малій батьківщині на Київщині і сердяться, що маючи, так би мовити, родинний маєток, ми щоліта їдемо відпочивати до чужих.

Та якби я взялась спроквола валандатись батьківським селом, місцеві баби мене б не зрозуміли: «І чого ото воно ходить, мов ледащо приблудне?»

Мешканці ж Світязя ставляться до туристів і відпочивальників десь так само, як і до тамтешніх корів. Мовляв, пасуться собі, ремигають та ще й прибуток від них сякий-такий.

Правда, тамтешні корови часто-густо охайніші за відпочивальників. Крім того, вони не «врубують» вечорами по своїх стійлах Шуфутинського та іншого блатняку. Та й гір сміття не залишають - лише благодатне органічне добриво.

На відміну від місцевих корів, ми, відпочиваючи на Світязі, маємо де сховатися від небажаних сусідів з їхнім специфічним уявленням про спілкування з природою. Місця в Шацькому національному парку достатньо. Накупалися на Світязі, гайнули на Чорне озеро ловити підлящика. Набридли підлящики - проїхались кілька кілометрів у ліс до Пісочного. Похолоднішало - гайнули собі по чорниці.

Якось погода зіпсувалася, і я знайшла достоту готичне заняття. Влаштовувала екскурсії сільським цвинтарем.

Справа в тім, що місцеві краєвиди і м'який спориш під ногами, і мочарі, що на Київщині їх називають «берег», якось невимовно щемко нагадують мені дитинство. Тільки без лісів. Та й ставки з річечками під Києвом, коли не повисихали, то вода в них така, що годі й думати про купання.

Моя покійна бабця, полька з Київщини, розповідала, що землі, де було її село, належали графам Браницьким. Казала, що наші пращури, «холуї польських панів», як писав недавно один культуролог, часом кочували з одного його маєтку в інший.

Зовсім недавно я дізналася, що село Світязь теж належало до володінь графа Браницького. Видно, смак на певні краєвиди Браницькі мали не лише гарний, але й стабільний.

Ото й узялась я ходити Світязьким цвинтарем, шукаючи, коли не однофамільців, то хоча б знайомі прізвища.

Місцеве кладовище зовсім невеличке як на таке чимале село. Але дуже старе. Про це свідчать старезні хрести, що їх спершу навіть не помітила. Височезні, метрів чотири заввишки, з почорнілої від часу деревини, вони зливаються зі стовбурами живих дерев. Зараз таких хрестів уже не ставлять. На них зображені символи знарядь тортур над Спасителем: драбина, два списи, молоток та кліщі. Їх називають ЗНАКИ.

Правда, знайомих із дитинства прізвищ там не надибала.

Агітуючи кумів приєднатися до нас і приїхати на Світязь, надсилала їм «есемески»: «Глибина Азовського моря - 14 метрів. Глибина Світязя - 58».  Але куми - ні нашим, ні вашим - вибрали Туреччину. Мовляв, вони все дитинство корів пасли, то чого його ще й на дорослому відпочинку на них дивитися?

Сама не бачила, але розповідають, що на Світязі трапляються достоту суворі й страшні шторми. Але місцеві мешканці не пригадують, щоб шторм забрав когось чужого. Кажуть, раз на кілька років озеро забирає когось із місцевих людей. Але - тільки «рибалок із пелюшок», ніби збирає данину.

Мешканці Світязя бідкаються, що риби з кожним роком меншає. Полювання на вугра стало чи не найприбутковішим бізнесом для місцевих рибалок. Одна копчена тушка цієї змієподібної рибини коштує цього року від тридцяти п'яти до двохсот гривень, залежно від розміру. А щоб упіймати одну таку рибину, треба занапастити близько сотні мальків інших видів риб. Виловлюють малька сітками, усвідомлюючи, що це чистісіньке браконьєрство. Місцеві вугрів узагалі не їдять, тримають лише на продаж. Хоча кажуть, що до епохи туристичної навали вугрів смажили. І смажені вони справді смачнезні.

Але чомусь не тягне їх споживати. Зате цього року виникло нав'язливе бажання, що теж стосується хрестів, які так заворожили на Світязі. Але не тих Знаків, зі цвинтаря, а інших, які стоять при в'їзді в кожне село Волинського Полісся. Спершу я подумала, що їх прикрашають на Русальський тиждень, - такі вони заквітчані, обвішані пістрявими пацьорками та якісь наче празникові. Та сусідка Любаня розповіла, що по місцевих селах існує традиція. Коли йде який хлопець до війська чи вирушає на заробітки, то й чіпляє до придорожнього хреста свою стрічку, як запоруку щасливого повернення додому. Ото й мені захотілося причепити там стрічку. Та злякалась, що тоді вже тамтешні баби мене не зрозуміють: «Лазить чуже якесь. Лєнточки до нашого хреста припинає. Тьху!»